Мене просто здали вчителі. Як директорка ліцею з Харківщини пережила 45 днів російського карцеру

Скільки коштує вірність своїй країні? А зрада? Відповіді на ці запитання знає пані Лариса Фесенко.

Вона – директорка та викладачка англійської мови у "Лісностінківському ліцеї" на Харківщині, яка пережила 45 днів російської катівні в окупованому Купʼянську та болісну зраду людей, з якими пліч-о-пліч будувала свідоме громадянське суспільство, вчила дітей бути патріотами своєї країни, за що у будь-яку мить могла поплатитися найдорожчим – життям.

Цього року Ларису Володимирівну визнали однією із найкращих педагогів України за версією щорічної національної премії Global Teacher Prize Ukraine, яка вдруге за час повномасштабної війни відзначила вчителів-агентів освітніх змін.

Лариса Фесенко розповіла "Українській правді. Життя" свою історію незламності під час війни. Далі – її пряма мова.

24 лютого

Зранку 24 лютого 2022 року я була в ліцеї на роботі. Мені зателефонував начальник відділу освіти і сказав, що навчання скасовують через російське вторгнення. Тому я зв'язалася з водієм шкільного автобуса, який збирав дітей по інших селах – сказала завертати.

Потім видала розпорядження, що ліцей переходить на дистанційне навчання. Половина вчителів почали облаштовувати укриття. Воно у нас одне на все село: можуть ховатися не лише учні, але і місцеві жителі. Решта працівників мали позбирати усі шкільні матеріали, літературу, документи, символіку…Ми знали, що якщо в село прийдуть росіяни, багато чого у ліцеї буде знищено.

Там також розташований музей, де, зокрема, є розділ про АТО. Загалом все приміщення школи зроблене в українському стилі, майже на кожному поверсі українська символіка, прапори. Тому я дала завдання заховати, аби вберегти, все, що зможуть.

Не всі одразу усвідомили, що дійсно розпочалася повномасштабна війна. Говорили, що це не надовго. Однак вже у перші дні повномасштабного вторгнення зайти у Куп'янськ росіянам було не складно. Наше село Лісна Стінка розташоване за 45 кілометрів від міста, тому сюди вони потрапили не одразу, і ми встигли закінчити навчальний рік за українськими програмами.

Директорка з вихованцями ліцею. Фото з особистого архіву Лариси Фесенко

"Я зробила свій вибір"

У червні 2022 року адміністрація Курилівської громади повідомила, що мене викликають до Куп'янська на нараду керівників закладів освіти. Я як директор, який виконує всі свої обов'язки і дуже відповідально до цього ставиться, мусила їхати.

Там заявили, що ми переходимо на навчання за російськими програмами, тож я маю подати усі необхідні папери, списки дітей, вчителів, які йдуть на співпрацю з ворожою адміністрацією, за що і будуть отримувати "преміальні" у 10 тисяч рублів, а також дати добро на те, що залишаюся на посаді директора і працюватиму на окупантів.

Тоді я встала при всіх і сказала, що відмовляюся. Хотіла вийти, коли на нараду зайшов керівник громади.

Я завжди вважала його людиною, яка має проукраїнську позицію. Але він почав говорити про те, що ми повинні все здати. Я зрозуміла, що він вже залучений до співпраці з росіянами.

Після наради до мене підійшов очільник громади і сказав:

"Я дуже переймаюся тим, Ларисо Володимирівно, що буде далі. Ви ж розумієте, якщо ці люди дуже грубо ставляться до чоловіків, то я не знаю, що буде з вами. Я вам нічим допомогти не зможу".

Я відповіла, що не хочу, аби мені допомагали – я зробила свій вибір і мені за нього не соромно. У ту хвилину стало шкода цієї людини: я завжди думала, що чоловіки сильніші за жінок.

Пані Лариса Фесенко. Скріншот з трансляції церемонії нагородження Global Teacher Prize Ukraine

Скільки коштує зрада

Після наради я приїхала в ліцей, зібрала вчителів і розповіла їм про все. Сказала, що відмовилася співпрацювати з окупантами і вважаю це правильним. Я хотіла почути позицію кожного щодо цього.

В очах колег я побачила нерозуміння – вони одразу помінялися в обличчі, і ніхто відкрито не сказав, чи згоден з моєю позицією.

Тоді я запитала ще раз. На жаль, 9 із 17 педагогів погодилися на співпрацю. Вони заходили до мене по черзі у кабінет і говорили "так, я буду працювати".

Мені було боляче це чути. Я ніколи не думала, що люди можуть так перевзуватися, як кажуть, на ходу. Їхнім пріоритетом не була відданість своїй Батьківщині. Вони пішли за ті 10 тисяч рашистських рублів, поки їм розказували про "гарне життя" і Росію, яка "тут назавжди".

Вони не виглядали наляканими, їм ніхто не приставляв дуло автомата до виска у той момент. Ці люди були чудовими фахівцями – ми разом прикладали багато зусиль для того, щоб зробити школу однією з кращих в районі.

Вони не бачили проблеми в тому, яка "влада" прийшла. Говорили, що "треба продовжувати жити далі". Одна з вчительок сказала, що "треба шкуру свою рятувати, а не думати про якісь ідеології". Інша, яка пропрацювала дуже багато років у цій школі, і мала нагороди від Міністерства освіти і науки за патріотичне виховання дітей, теж зайшла в кабінет і заявила, що буде продовжувати працювати.

А ще страшніше те, що мене просто здали. Після усіх цих розмов дві вчительки поїхали в адміністрацію і сказали, що я проукраїнська. Написали на мене донос. Сказали, що я проти Росії, що мене треба "підняти, потримати вниз головою, щоб я одумалась і змінила свою позицію".

Перший візит ФСБшників

Невдовзі до мене приїхала озброєна група ФСБшників. Я була вдома сама, чоловік на роботі. Вони зайшли у двір, голосно постукали у вікно. Я вийшла і зі мною почали спілкуватись російською. Сказали, що у них до мене "великі претензії". Питали, чому я маю таке вороже ставлення до них. І говорили вони словами тих вчителів, які розповіли про мене. Про останнє я дізналася згодом.

Я відповідала, що мені Росія ні до чого, у мене є Україна. Вони ж твердили, що "Росія тут навсєгда", а "Україна вже не прийде".

Питали, чому я відмовилася подавати списки вчителів, щоб ті отримали премії у 10 тисяч рублів. Відповіла, що нехай подає той, кого призначать замість мене. Тоді один із них повернувся і "порадив" мені подумати над своєю позицією. Далі почалися погрози, і вони сказали, що ми зустрічаємось не останній раз.

Невдовзі вони розвернулися і поїхали. Але я розуміла, що все це так просто не закінчиться.

Читайте також: Як вчителю в окупації не стати зрадником? Історія педагога із захопленого міста Херсонщини

День, коли сталося найгірше

Час йшов, я почала збирати зі свого кабінету всю українську символіку, методичну літературу, українські посібники – все, що мало стосунок до України.

Я проживаю поблизу ліцею, тож все принесла додому і склала в окрему кімнату, щоб зберегти.

Невдовзі до мене прийшли дві вчительки, які, як я вже знала, проводили проросійську агітацію. Вони вмовляли прийти до школи. Я спершу відмовилась, бо взагалі-то перебувала у відпустці, яку взяла перед тим на 24 дні.

Вчительки почали говорити: "Не бійтесь, нічого страшного немає, ми вже тут самі починаємо керувати в закладі, нам тільки треба, щоб ви прийшли до нас і вирішили деякі питання з документацією".

Врешті-решт погодилась і сказала, що буду зранку. Я прийшла в ліцей 26 липня, але попередила колектив, щоб інші також були. Здавалось, що проти мене щось задумали.

До кабінету зайшли ті дві вчительки і сказали, що зараз принесуть трудові книжки, де я маю поставити підпис і печатку, аби засвідчити, що їх "звільнено за угодою сторін" з української школи.

Це необхідно було, аби вчителі, які погодились на співпрацю з окупантами, змогли у своїх трудових книжках поставити запис іншого директора – про те, що тут "російська школа" і так далі.

Я сказала, що нічого писати не буду. До того ж була у відпустці, тож не мала права робити жодних записів. Потім розмова стала імпульсивною, і я зауважила, що вони звільняються не за згодою сторін, а за власним бажанням, і йдуть працювати на ворога. Обізвала їх зрадниками і колаборантами, які зрадили Україну, наших учнів і мене. Все ті ж дві вчительки відповіли мені уже російською, заявивши, що я не маю права їх "оскорблять".

Потім вони почали погрожувати, заявивши, що якщо я не підпишу все, у мене будуть проблеми.

Коли я вчергове відмовилась, вони сказали, що "зараз до вас приїдуть", сіли в автомобіль і поїхали до Куп'янська.

Біля мене залишилися проукраїнські вчителі, бібліотекар і вчителька початкової школи. Заспокоювали, говорили, що все буде гаразд.

Пані Лариса з колегами. Фото з особистого архіву

Я прийшла додому з ліцею, чоловік також приїхав з роботи – була обідня перерва. Я переодягла домашню сукню, вийшла на город, аби вкопати картоплі і зварити на обід, коли до мене зайшла сусідка. Хотіла спитати, чи треба щось передати моїм синам, які живуть у Харкові. Поки ми розмовляли, до будинку під'їхала машина, з якої знову вийшли російські військові – чоловік шість в балаклавах, зі зброєю. Перше, що вони спитали: "Це тут українка проживає?".

"Так, тут", – відповіла я. Вони схопили мене і сусідку, але я сказала, що вона не має до мене ніякого стосунку і живе по сусідству. Її відпустили, а мене затягнули у дім, і почали робити обшук. Шукали все, що стосувалося української символіки, телефони, ноутбуки. Вони забирали всі символи, які я принесла зі свого кабінету, пластикові тризуби, всі грамоти, подяки, листи. Навіть жовто-блакитну стрічку зі шкільного дзвіночка. Прапор, який ми підіймали на лінійках. Позабирали все це і сказали одягатися, бо їду з ними.

Біля мого чоловіка поставили військового, а мене в іншій кімнаті обзивали різними словами. Я не витримала і сказала, що нікуди не поїду і нехай стріляють в мене тут, бо все одно нічого від мене не почують. Чоловік стояв у коридорі і благав, щоб я мовчала.

Потім вивели мене на подвір'я, а чоловікові сказали залишатися в будинку. Наділи мішок на голову, обмотали скотчем, одягли кайданки на руки і закинули мене в машину.

Від'їжджаючи від будинку, вони почали допитувати, на кого я працюю. Відповіла, що ні на кого і що більше нічого не скажу.

Тоді вони запитали, куди ж мене везти – в "ЛНР" чи "ДНР". Говорили усіляку гидоту, мовляв, там зроблять таке, що мені і не снилося. Кажу, мені без різниці. І повезли далі.

Їхали по полях. Хоч я нічого не бачила, але відчувала, що їдемо не по асфальтовій, а по ґрунтовій дорозі. Мені здалося, що це все було години дві. Де вони їздили – не знаю.

Потім, як я дізналась згодом, мене привезли у відділок поліції Куп'янська. При ньому був підвал, який окупанти перетворили на катівню.

Спершу мене повели кудись вниз сходами, згодом вийшли на рівну поверхню, і я відчула, що поряд хтось сидить і гортає журнал. Не знімаючи мішка, хтось запитав, за що мене взяли. Кажу: за те, що я директор української школи. "Коротко", – почула у відповідь. "А за що мене взяли?", – перепитую. "За те і взяли". Більше ніхто нічого не сказав, і мене знову повели прямо.

Мішок зняли уже коли робили обшук. Обшукувала мене жінка-конвоїр. Дивилася, що на мені забороненого. Позабирала шнурки зі взуття, шпильки, усі залізні речі – навіть кісточки із спідньої білизни вийняли.

Потім мене закинули у камеру. Спочатку нас було шестеро. Камера розрахована на двох.

Час від часу нас було до 12 людей: одних забирали, інших закидали. Серед нас були керівниця однієї з громад, ще одна вчителька, волонтерка. Нас всіх затримали за проукраїнську позицію. Інші потрапляли сюди, наприклад, за порушення комендантської години. Так було з однією жінкою. Вона просиділа у камері три доби. Іншу взяли через зауваження окупантам, які грабували сусіднє помешкання.

Перший допит

Перебуваючи у камері, ми не розуміли, котра година, але конвоїри щодня приходили після 22:00 і змушували всіх лежати, щоб ніхто не розмовляв – такі у них були "порядки". Тоді і починалися допити.

Людей там просто забивали, катували. Особливо тих, хто мав стосунок до АТО, тероборони. Це чули всі. Було відчуття, що от-от поїде дах.

Мене викликали на допит на третю добу після ув'язнення. Відчинили камеру і назвали моє прізвище. Я вийшла, на голову одягли мішок, руки ззаду обмотали скотчем і повели у кімнату для допитів. Довели, зняли мішок, розмотали руки і завели всередину. Там було двоє військових. Одного із них я впізнала – ФСБшник, який забирав мене з дому.

Він запитав, чи всі ключі від ліцею я залишила в ліцеї. "Так", кажу. "А ви правду нам говорите?", – перепитав він. "Вони всі на місці", наголосила я.

Потім він спитав, чи знаю я, чому тут перебуваю. – "Тому що маю свою позицію". У відповідь почула: "Ну, це і погано, що ви маєте таку свою позицію". Заявив, що я заважала всім тим, хто хотів працювати на Росію.

Я запитала, коли мене відпустять, а він сказав: "Я не знаю, скільки ви тут будете. Якщо розкажете свою історію, можливо, раніше відпустять. На кого ви працюєте, хто над вами стоїть і так далі". Я ні на кого не працювала.

Читайте також: Ті, хто формують націю. В Україні оголосили вчителів-переможців премії Global Teacher Prize 2023

45 днів катівні

За 45 днів нас жодного разу не виводили на повітря, дихати було нічим. Це також було своєрідним катуванням. У дверях була "годівничка" – невеликий отвір, через який могло заходити повітря. Щоб з нас познущатися, окупанти зачиняли і його. При цьому туалет був розташований у цій же камері, і він був зламаний. Ті умови були нелюдськими.

45 днів поспіль ми пробули на підлозі – не було ні ковдр, ні подушок, нічого. Був кран, звідки можна було пити технічну воду. Нею ж і вмивалися.

Також у кожній камері був столик і кілька маленьких залізних стільців, прикручених до підлоги. До слова, годували нас двічі: зранку 2-3 ложки відвареної вермішелі і ввечері стільки ж.

Ніякого медичного обслуговування ми не отримували, хоча у кожного були проблеми. У вересні люди почали хворіти, адже було вже холодно. Кашляли всі по черзі, температурили.

Другий допит

Мене допитували двічі. Другий допит відбувся на 10-ту добу. Знову ставили ті самі запитання. Утім, того разу допит проводився не в кімнаті, а у справжній катівні. Коли я зайшла, то побачила на підлозі сліди крові, залізний стіл і стілець. Знову було двоє військових, але інших.

Коли мене завели до приміщення, я думала, що цього разу будуть застосовувати силу. Але мене не били. Можливо, мені пощастило, адже чоловіка, який мене допитував, терміново кудись викликали. Він вийшов, а його помічник залишився зі мною. Ми чекали, але допитувач так і не повернувся.

Знущань і побоїв щодо мене, на щастя, не проводили. Однак до нашої камери потрапляли жінки, яких дійсно били. Одного разу завели молоду дівчину… Я їй кажу – сідай. Вона стоїть – уся бліда. Кажу, сідай. А вона відповідає, що не може. Її так побили, що вона не могла сісти. Підняла свій светр і показує. Я як подивилася, Боже милий…А били там жінки.

З нею таке зробили після наводки для наших військових. Тоді прилетіла ракета, яка "накрила" дуже багато росіян.

Свобода

Я чекала, що мене знову викличуть на допит і нарешті винесуть вирок. На попередньому допиті мені сказали, що швидше за все мене вже не випустять, а відвезуть у Бєлгород. Хоча інтуїтивно я відчувала, що щось ще має змінитися. Більше мене нікуди не викликали. Я просто сиділа у камері, слухала, як щоночі допитують інших, як люди страждають від звірств.

На початку вересня ЗСУ почали звільняти Куп'янськ. Коли наші вже підходили до міста, росіяни почали тікати, зокрема покидали і відділок поліції та катівню, де нас тримали. Забирали машини, речі. Також ми чули, як по коридорах катівні щось тягали, як хтось стогнав. Можливо, там навіть були трупи – так окупанти замітали сліди тортур.

Відділок розташований у центрі Куп'янська. 7 вересня ми цілий день чули, як йшла техніка, літали вертольоти, весь час був якийсь рух. Нам зранку і до вечора в цей день навіть їсти не давали. Вони позакривали всі годівнички і позапечатували нас так, щоб ми точно звідти не вийшли.

Але я все одно відчувала, що це ще не кінець.

Того дня ввечері все затихло. До цього весь час ходили конвоїри: "розважалися", знущаючись з людей, викликали когось, били, а тепер стояла тиша.

Ми довгий час перестукувалися. Тоді почули, що навпроти нашої камери були чоловічі. Там сиділи АТОвці, тероборона. Чоловіків було дуже багато, а жіноча камера одна.

В якийсь момент ми почули дуже гучні грюкання в одній із камер – ніби хтось щось вибиває.

Я чую і думаю: Боже, ну зараз же як прийде конвоїр, то ніхто не буде церемонитись – постріляють усіх. Стукіт продовжувався дуже довгий час.

Як я дізналася пізніше, це був один із ув'язнених, який довгий час продумував план втечі. Тоді йому вдалося вирвати прикручений до підлоги стілець, вибити металеві пластини з віконної рами і вилізти з камери.

Цей чоловік зайшов у відділок з парадного входу, знайшов ключі (він якось дізнався, що окупанти усе зберігали на кухні, у спеціальному ящичку) і повідкривав усі камери.

Знаєте, я думала, про таке тільки у книжках пишуть, але щоб зі мною трапилося… навіть у снах не могла б побачити.

Люди вийшли з камер і почали бігти по вузькому коридорчику, шукаючи кімнату, де лежать паспорти, особисті речі, телефони. Була перша година ночі.

Я теж побігла в ту кімнату за документами жінок. Людей було дуже багато – до трьохсот. Здавалося, мене там роздавлять. Я підбігла, почала шукати свій паспорт, бо куди ж без нього. Рилась, але нічого не знайшла. Тоді повернулася у камеру, а жінки, які там були, боялися виходити, адже по периметру могла стояти охорона.

Один зі знайомих тероборонівців попросив не виходити, а дочекатися, поки хтось з чоловіків обстежить територію. У цей момент ми побачили, що у відділку почав з'являтися дим – хлопці склали всі наші справи і підпалили їх. Усім довелося звідти бігти.

Так ми і вийшли з катівні. Думаю: а що ж тепер робити? Година ночі. Ті, хто жив у Куп'янську, розійшлися, а мені до Лісної Стінки 45 кілометрів.

Вирішили з жінками йти до церкви, що у центрі міста. Прийшли, перелізли через залізну огорожу і зайшли всередину. Тоді з'явився охоронець і почав розпитувати, хто ми і звідки. Ми не могли сказати, що втекли з в'язниці. "Біженці з Донбасу", – кажемо. Попросились залишитися хоча б до ранку.

Охоронець нас пустив у "сторожку", і сказав, що може потримати тільки до шостої години ранку, а далі – "де хочете, дівайтеся, бо в мене будуть проблеми". Напоїв нас чаєм, бо ми страшенно змерзли. Влітку як закинули мене у тій сукні, так і просиділа в ній до 7 вересня.

День щасливих збігів

Як і домовлялись, рано-вранці охоронець випустив нас з церкви. Я пішла собі у напрямку дороги, до залізничного переїзду у бік Лісної Стінки, але розуміла, що пішки йти додому дуже довго. До того ж я ледве ходила – місця у тій камері було настільки мало, що ми лише сиділи. Дуже боліли ноги.

Коли спускалася вниз від церкви, побачила російський бронетранспортер. Дивлюсь: люди з автоматами перевіряють документи.

Йду і думаю: от і все. По-перше, я дуже схудла, по-друге – абсолютно вся сива. По-третє, у пакеті були такі речі, що не важко здогадатися, звідки я. На мені ще була спортивна кофта з капюшоном – накинула його на голову. Мене охопив тотальний страх. Я не знаю, що мені допомогло…напевно, сам Бог.

Пройшла той блокпост дуже спокійно, бо військовий замешкався, перевіряючи документи якогось чоловіка, а я просто спустилася, підняла голову і пройшла повз нього. Мене не спинили.

Коли підійшла до залізничного переїзду, побачила, що на зупинці стоїть жінка – вона махала мені рукою. Я спершу не впізнала її, але коли підійшла ближче, то розгледіла. Вона була у пальто і довгій перуці. Каже мені:

"Ларисо, впізнаєш мене? Це ж я. Ми з тобою тікали".

Звуть її Анжела. Вона з Куп'янська і потрапила у камеру зі мною за два дні до втечі. Коли вибралися, та одразу забігла у свій магазин, і щоб перестрахуватися – одягла перуку і пальто.

Я розплакалася. Вона заспокоювала, пообіцяла допомогти дістатися дому.

Ми намагалися зловити машину, яка б їхала у бік Лісної Стінки.

Ми довго стояли. У Куп'янську тоді було дуже гучно – перед цим прилетіла ракета, були вирви від снарядів, палало приміщення.

Раптово з'явилася одна машина, але вона не їхала куди треба. Невдовзі ми зупинили ще одне авто, але водій відмовлявся: "Я не поїду, ви бачите, що робиться навколо". Потім я нагнулась і побачила знайоме обличчя. Той чоловік раніше проживав біля мого села, а зараз – у Куп'янську. Він мене також впізнав.

"Ой, Микола, завези мене додому, будь ласка, я тобі заплачу", – благала я. Анжела стояла з грошима і теж почала вмовляти. Той погодився відвезти мене аж до самого дому.

Ось так я повернулася. Зайшла у двір, чоловік був удома. Кинувся до мене зі сльозами на очах і сказав, що більше нікому не дозволить мене забрати.

Лариса Фесенко

Читайте також: Українець вперше увійшов до десятки найкращих вчителів світу

"Це за вас. І тих, хто страждає"

Під час контрнаступу до двору прийшли українські військові. Попросили чоловіка покликати мене. Я вже була нажаханою тоді, але вони просили, тож я вийшла і побачила кремезних, сильних українців. Раптом вони почали мені дякувати. Говорили, що знають, хто я і що пережила. Дякували, що не зрадила України.

Тоді увімкнули і показали мені бій з росіянами біля Лісної Стінки. Мені було боляче дивитись.

"Дивіться, дивіться, ви ж скільки страждали. Ми всім помстимося. За вас, за тих людей, які досі страждають. За все", – наголосили вони.

Повернення до ліцею

Після того, як здоров'я покращилось, я пішла до ліцею, аби подивитися, в якому він стані.

Вирішила не опускати руки, а організовувати навчання – треба, щоб все працювало.

У ліцеї я побачила всюди ворожу символіку, замальовані українські тризуби на банері.

Величезну карту України, розташовану в холі ліцею, заклеїли – все переробили на свій лад. Спасибі, хоч не здерли.

Багато що залишилося, і я була дуже цьому рада.

Першим ділом я розпорядилася прибрати ворожу символіку, яку залишили окупанти. Паралельно взялася за організацію дистанційного навчання, що було не просто у громаді, яка перш за все потребувала нового очільника та відповідальних за сферу освіти посадовців, адже "старі" – зламалися, пішли на співпрацю із ворогом.

Зверталася у різні інстанції, військову адміністрацію, і в Куп'янський район, і до очільників, і в департамент науки і освіти Харківської області, і навіть у Верховну Раду.

Хоча ніхто не вірив у мене. Казали: "Ларисо Володимирівно, та яке навчання?".

Я сама їздила по селах і збирала учнів, формувала списки, вирішувала кадрові питання. Знайшла нових вчителів, яких залучила до дистанційної форми навчання. Утім, навчання ми змогли розпочати лише з 1 березня 2023 року.

Попри це, учні закінчили навчальний рік без вихідних, без субот і неділь. Діти займалися кожен день, без канікул, щоб у щільному форматі закінчити навчальний рік 30 червня. Зараз ми також навчаємося в дистанційному форматі.

Вчителів, які пішли на співпрацю з окупантами, я звільнила. Тоді (у липні 2022-го – ред.) вони самі зробили всі записи, хоча розуміли, що це протиправно – підробка підписів несе за собою відповідальність.

Усі ці записи вони поробили собі в трудових книжках, і на цьому закінчилося. Але заяви на звільнення за угодою сторін вони залишили в кабінеті директора. І заяви на те, щоб їх прийняли до російської школи, вони теж залишили у мене в кабінеті. На основі цих документів, де підставою були їхні заяви, я звільнила їх щойно з'явилася у ліцеї. Однак нікого з них не притягнули до відповідальності.

Мене це трохи ображає, адже вони зрадили свою країну. Те, що за них не беруться і деякі з них навіть досі продовжують ходити за українською гуманітаркою, це не зовсім справедливо. Зокрема, у ставленні до тих, хто до останнього залишалися проукраїнськими.

"Незламність"

Я знала, що в Україні вдруге в умовах війни збирали історії вчителів воєнного часу для премії Global Teacher Prize. Однак я не подавала своєї кандидатури. За мене це зробили журналісти.

Як я дізналася пізніше, це зробили аж три людини, яким я розповіла свою історію. Одну з журналісток я знала, бо вона місцева.

Попри те, що мене обрали переможницею у категорії "Незламність", історій, схожих на мою, чимало. В Україні багато патріотів, які не зрадили своєї Батьківщини.

Діана Кречетова, "Українська правда. Життя"

Фото обкладинки: Global Teacher Prize Ukraine