"На протезі сальто не зроблю, але на одній нозі – я вчуся": історія ветерана-акробата, який продовжує навчати дітей

12 років любові до паркуру та акробатики, а також бажання будувати викладацьку кар’єру Олександра Чайки перервало 24 лютого 2022-го.

У той день киянин разом із коханою та родичами поїхав до Львова, де пішов у ТЦК та СП, аби "держава знала, що я нікуди не виїхав і не втік, якщо потрібна моя допомога я тут".

Чоловіка забрали до війська як резервіста. Вже через місяць він був на передовій у Донецькій області.

Військовій справі акробат вчився з нуля. На початку квітня 2022-го під час обстрілу Олександр втратив ногу.

Після відновлення спортсмен повернувся до улюбленої роботи, продовжив навчати дітей – тільки вже з протезом. Про життя з "новим собою" чоловік розповів "УП. Життя".

"Ставив відео з паркуром на паузу й роздивлявся"

Олександр Чайка у 2021 році. Усі фото та відео з Instagram

У дитинстві улюбленими фільмами Олександра були бойовики в головних ролях з Джекі Чаном і Брюсом Лі. Каже, під час перегляду завжди захоплювало те, що робиться на екрані.

"Я виріс на фільмах про бойові мистецтва, де той самий Брюс Лі робив неймовірні речі, стрибаючи через будинки та по дахах. Я не знав назви всього цього, але дуже хотів навчитися робити те саме", – згадує акробат.

Дізнавшись, що його захоплення – це паркур, 15-річний підліток почав "гуглити" про нього і вчився намагаючись повторити рухи.

вмикав відео з трюками, тиснув на паузу й дивився: ага, тут хлопчина ноги поставив у шостій позиції, тут він дивиться чітко перед собою, поки стрибає. Спочатку візуально запам’ятовував, а потім ходив відпрацьовувати", – розповідає Олександр.

Перші стрибки чоловік робив у воду, далі – на піску, а потім на землі.

Крім паркуру, майбутній гімнаст у дитинстві займався бойовим мистецтвом карате та легкою атлетикою.

"Перша моя робота – няня"

34-річний чоловік народився й виріс на Київщині у місті Сквира.

Після школи він вступив й закінчив економічний факультет вишу в Переяславі. Друга освіта – педагогічна за спеціальністю "Сучасна хореографія".

"Під час навчання на аудиті я потрапив до "Артеку", де відпрацював 5 змін. Мені сподобалося викладати діткам танці – ми не раз ставали переможцями на змаганнях в таборі. Після цього я зрозумів, що все життя хочу цьому присвятити", – каже чоловік.

Здобувши другий фах, Олександр став тренером з акробатики для дітей віком від 3 до 9 років.

Ним пропрацював близько 12 років.

"В акробатиці я поєднав хореографію, бойові мистецтва та паркур, щоб діткам було цікавіше. У малечі віком від 3-ох років інстинкт самозбереження нижчий, тому їм легше вчитися. Для доросліших я інколи як психолог допомагаю долати їм їхні страхи", – ділиться викладач.

Каже, спілкуватися з дітьми полюбив у дитинстві, коли мати лишала на нього двох молодших брата та сестру.

"Мені смішно, але перша моя робота була няня. Я лишався не тільки з братом та сестрою, а ще й сусіди інколи приводили своїх дітей. Ми втрьох-вчотирьох грали, поки дорослі їздили у справах. Виходить, це був мій перший заробіток (сміється)", – розповідає чоловік.

Віднедавна найбільше уваги Олександр приділяє одній дитині – синові.

Олександр з дружиною Анною

"Я не міг повірити, що почалася війна"

24 лютого 2022-го Олександр на той момент ще з дівчиною Анною зустріли вдома. Після недовгих вагань пара поїхала до Львова.

Львові я вирішив стати на військовий облік, щоб військкомат (ТЦК та СП – ред.) знав, що я нікуди не виїхав, не втік. Я ніколи не тримав у руках зброю, хіба лук, коли працював у "Артеці". Я до останнього не вірив, що почалася велика війна", – каже чоловік.

У ТЦК Олександру дали посаду такелажника й сказали, що забирають у військо.

Такелажники, як потім дізнався Олександр, це військові, що займаються підняттям і переміщенням великих вантажів. Чоловіка розподілили до 24-ї окремої механізованої бригади ЗСУ.

[PHOTOREP]

Вчитися військовій справі довелося з нуля, каже Олександр. Частину інформації він дізнавався від більш досвідчених побратимів, про інше – читав в інтернеті.

"На фронті було багато людей без досвіду, як я. Бувало, що нас обстрілюють фосфором, а хлопці ставали й дивилися, як це красиво, або побачивши кров, один побратим щоразу непритомнів.

Планувалося, я буду в евакуаційній роті, й наша задача буде їздити на фронт й відтягувати нашу чи ворожу техніку. Але нас відправили в Попасну на 0, де ми у складі піхоти виманювали вогонь артилерії росіян.

Було відчуття, що я потрапив у фільм навколо літають снаряди різної зброї, дрони, а ти чітко не знаєш, що робити", – каже Олександр.

На позиціях, каже, знадобився бінокль давнього друга, який він надіслав з Бельгії. У війську забезпечили формою та шоломом.

"Коли нас відправляли після Лисичанська в Попасну, нам не видали бронежилети, мовляв, немає. Ви що, кажу, жартуєте? Тоді ми нікуди не їдемо. Хлопці мене підтримали, підняли невеличкий бунт, бо день тому ми вивантажити фуру американських якісних бронежилетів із боковими пластинами, комірцями та наплічниками.

Якби не цей бронежилет, мабуть, я живим би не залишився", – додає чоловік.

"Лікарі давали 20% на те, що я виживу"

6 квітня 2022-го під час чергового артилерійського обстрілу в бік позицій, де перебував Олександр, вистрілив танк. Чоловік у цей момент був в окопі.

Снаряд пройшов крізь землю перпендикулярно траншеї – Олександра відкинуло в інший бік окопу й засипало землею. На поверхні виднілася лише голова чоловіка.

Товариша, який був неподалік, контузило, осколок влучив у його коліно. Побратими почали перегукуватися, зрозумівши, що обоє живі.

"Тоді я вже встиг "попрощатися", у мене промайнула думка: "А невже це все, це кінець?". Однак потім я зрозумів, що не втрачаю свідомість, хоча я не відчував свого тіла",розповів Олександр у соцмережі.

Поранений побратим доліз до найближчих українських позицій й покликав на допомогу.

Олександра розкопували близько 40 хвилин. Діставшись з-під землі, чоловік відчув рани на сідницях та правій нозі.

Протягом наступної доби військового евакуювали спершу в Попасну, потім в Лисичанськ, а далі – у Дніпро.

"Через те, що було так багато часу втрачено, дніпровські медики давали 20% на те, що я виживу",каже чоловік.

Праву кінцівку медики намагалися врятувати у Лисичанську, з нею чоловік потрапив до лікарні в Дніпрі.

"Поки ми їхали, я періодично втрачав свідомість через страшний біль, ніхто мені знеболювального не давав. Зі мною були військові, я благав їх, якщо в них є зброя, щоб вони мене застрелили.

Один товариш взяв мою руку й почав її гладити, інший хлопчина поклав мою голову собі на коліна й гладив мене по волоссю. Зрештою, я заспокоївся й заснув. Прокинувся вже в реанімації, почав оглядати тіло й зрозумів, що немає ноги. Перед очима промайнули різні акробатичні трюки", – каже Олександр.

Після місяця в Дніпрі чоловіка перевезли у Вінницю. Під час транспортування відкрилася кровотеча, 2 місяці він пробув у реанімації.

Поступово Олександру ставало краще, лікарі дозволили йому сідати та вставати. Реабілітацію він проходив у Немирові на Вінниччині.

Війна поділила життя на "до" та "після", каже Одександр

27 вересня пораненого військового забрали до Америки на протезування.

"Став на свої дві, коли казали, що світить візок"

За 6 тижнів у Вашингтоні Олександру спершу встановили тимчасовий протез. Чоловік згадує, що лікарів здивувало те, наскільки він впевнено поводився на одній нозі з милицями.

Цього допомогли досягти фізичні вправи під час реабілітації, каже військовий.

У перший тиждень перебування в США Олександр зробив перші кроки на протезі.

"У мене висока ампутація й немає кукси (частина кінцівки, що залишається після ампутації), тому мені одягли поясний протез. Його особливість в тому, що під час ходьби потрібно "викидати" таз вперед.

В Україні неодноразово казали, що мені тільки інвалідний візок світить, тому коли я вперше став на "свої" дві – це були неймовірні відчуття", – каже чоловік.

Нині в Олександра комп’ютеризований протез, який він налаштовує через телефон. Раз на тиждень чоловік його заряджає. Штучна нога одягається впродовж 30 секунд.

"Серфінгую не на ногах, а на голові"

Невдовзі після повернення з Америки Олександр повернувся до цивільного життя – чоловіка списали з війська, він одружився, став батьком та відкрив першу власну спортивну студію, а згодом – другу.

Серед його учнів майже сотня дітей.

"Щовівторка, четверга та суботи я викладаю в одній студії, щопонеділка, середи та п’ятниці – в іншій по 6 годин. Були думки повернутися у військо, але я зрозумів, що не варто з долею грати якщо мені життя дало другий шанс, то потрібно його використати повноцінно", – каже чоловік.

Для власної студії, яка має назву "Куб", Олександр самостійно створює сайт, оскільки паралельно з роботою почав вивчати програмування.

"Всі бойові гроші я витратив на обладнання студій. Нині вистачає на все найнеобхідніше ну і проїзд – у громадському транспорті мені важко їздити, бо він майже не підлаштований для людей з інвалідністю, тому я їжджу на таксі", – розповідає чоловік.

Протез Олександр називає тягарем, оскільки він зовсім не допомагає в роботі. Кінцівка важить більше ніж 10 кг, з нею важко ставати на коліна чи, наприклад, сідати.

Утім, працює завжди з ним.

"Вже після третього заняття не помічав навіть, як я сидів на колінах або десь нахилявся. Раніше я в принципі не міг це зробити.

Деякі учні називають мене "залізною людиною" чи напівроботом. Часом діти щось розповідають чи пишуть про мене в школі, що в них такий тренер. Про це мені батьки розповідали. У перші дні малеча підходила, торкалася, питала, чи це боляче. Я завжди відповідаю, що ні, але є свої нюанси", – розповідає тренер.

Олександр планує повернутися до того, з чого починав свій шлях – паркуру. Крім цього, чоловік шукає нові хобі.

"Я планую стрибати на одній нозі, зараз укріплюю ліву ногу. Вже у воду так стрибав. У мене ще нове захоплення це серфінг. У мене немає протеза, з яким би можна було плавати, але я серфінгую на колінах чи на стопі, тримаючись за дошку руками, або на голові", – каже викладач.

"Усі рамки та обмеження лише в нашій голові", – прокоментував фото чоловік

"Коли бачать протез, відвертаються"

Для своїх учнів Олександр є героєм чи без перебільшення "залізною людиною". Найменші іноді підходять, торкаються протеза, ставлять питання, каже викладач.

На вулиці ж чоловік звик до різних поглядів.

Після спису з армії, Олександр вже у новому статусі повертається до звичного життя

періодично знімаю протез, бо мені боляче, й організм ніби "просить" відпочити від нього. І якось в Києві я спускався в метро без протеза. І коли зайшовши у вагон, люди всі мене побачили, але відвернули свою голову з таким поглядом, що ніби черговий жебрак зайшов.

Іншим разом, бувало, що я міг познайомитися з кимось, обмінятися соцмережами чи контактами, бувало, що small talk переростав у 2-годинне спілкування", – додає Олександр.

Анастасія Поя, "Українська правда. Життя"

Читайте також: "Хоче грати в баскетбол": у Львові медики втілюють мрію вчителя, який на війні втратив зап’ястя. ФОТО

Реклама:

Головне сьогодні