Досвід ветерана: Майя Москвич – від стрільця на війні до засновниці стрілецького клубу

"Досвід ветерана" – це історії без прикрас, які допомагають зрозуміти, що стоїть за поняттям "ветеран", позбавленим луски медійних образів, упереджень та стереотипів.

Ексбійці АТО/ООС розповідають нам про зміни у світогляді, у стосунках з оточуючими, у житті та й у самій особистості після повернення.

Першим нашим героєм був директор київської спеціалізованої авіаційно-технічної школи №203 Андрій Мельник.

Другим ­– IT-спеціаліст та власник СТО Євген Михайлюк.

Третім – піца-шеф Pizza Veterano Денис Дьомін.

Героїня четвертого матеріалу – Майя Москвич.

Власними силами вона відкрила стрілецький клуб, знайшла партнерів та разом вони створили федерацію зі стрільби з лука в Луцьку.

Нам Майя розповіла про цілеспрямованість, яка привела на поле бою та допомогла не загубитися після повернення додому.

Майя Москвич відкрила стрілецький клуб

В АТО я пішла доброволкою. У бойовий підрозділ потрапила лише в серпні 2014-го, бо спочатку мене, дівчину, в підрозділ брати не хотіли.

У вересні поїхала на першу ротацію в Дебальцеве, де мене оформили як діловода, і лише через кілька місяців перевели на посаду стрільця.

Спочатку служила в складі батальйону імені генерала Кульчицького, у 2015 році приєдналася до підрозділу "Гарпун", а в 2016-му – до "Миротворця".

Усього в мене було шість ротацій. Звільнилась зі служби в 2017-му.

У перші роки війни дівчині потрапити на фронт на бойову посаду було майже неможливо, особливо в офіційне формування. Але я була дуже наполеглива.

Після звільнення теж була історія: довго не могла оформити військовий квиток, бо у військкоматі просто не знали, що зі мною робити – дівчат стрільцями у 2014-му ще не ставили.

Оця цілеспрямованість, "твердолобість", як я її називаю, у мене сформувалася ще задовго до подій на сході.

Радію, що ця риса залишилася зі мною і після повернення. Саме вона допомогла мені відкрити стрілецький клуб.

Бо коли тільки почала ним займатися, одразу зіткнулася з відмовами. Одна, друга, третя, десята… Відмови в усьому.

Навіть не знаю, скільки людей мені відмовило на початку, коли я шукала приміщення, говорила про ідею створення клубу, зверталася з проханням придбати лук.

Тоді можна було б сказати: "Усі погані. Я намагалася, нічого не вийшло". Але я не звертала на це уваги.

Майя Москвич пішла в АТО доброволкою і мала шість ротацій

Я знайшла тих, хто підтримав, як зміг, і почала з малого.

Мій побратим із батальйону Кульчицького Павло Скшетуський подарував свій лук, яким він стріляв на відборі до "Ігор нескорених", а посольство Австралії в Україні подарувало ще два.

Я поставила щити на вулиці, де мені це дозволили зробити.

На зиму вже знайшла приміщення.

А людей, які казали мені, що ідея марна і довго клуб не протримається, я навіть не слухала.

Мінівідкриття, тоді ще секції з стрільби, відбулося 10 липня 2019 року. Я поставила "прапор" і сказала: "Приходьте до мене, буду вчити стріляти".

Початкова ідея полягала в тому, щоб просто створити місце, куди ветерани могли б приходити та готуватися до "Ігор нескорених".

Але підійшли цивільні, спитали, чи можуть теж тренуватися, і я, звісно ж, дозволила.

Спочатку нас було лише п’ятеро, двоє з яких – ветерани.

Потім з’явився Максим, тепер уже мій напарник у цій справі. На своє перше тренування він приніс власний лук – "подарунок для секції".

Потім почали приходити діти, їх теж цікавили тренування.

Зрештою маленька ідея вилилась у створення федерації зі стрільби з лука в Луцьку.

Із часом до нас приєднався пан Олег, кандидат у майстри спорту зі стрільби з лука, він допомагає мені проводити тренування.

Олег – людина з руками, він дуже багато зробив: налагодив світло, зробив обладнання, зараз щити ладнає.

Також ми виграли проєкт у луцькому конкурсі "Бюджет участі" й найближчим часом докупимо луки для початківців: п’ять дитячих і п’ять дорослих.

Готуємо ребрендинг.

Виходить більше, ніж я хотіла, і я сама б я цього не змогла зробити. Це все наші спільні зусилля.

Зараз у нас тренуються 16 чудових людей, є 2 співтренера.

До речі, один з ветеранів, який у нас тренувався, – Павло Ковальський. Він потрапив до складу національної збірної "Ігор нескорених", і ми цим дуже тішимося.

Серед наших учнів – дорослі, діти, ветерани, люди з інвалідністю. Нам вдалося створити таке середовище, де всі почуваються своїми, вільно тренуються та спілкуються.

Сподіваємося, що будемо зростати й надалі. Зараз шукаємо кошти, щоб залучити ще одного професійного тренера та відкрити літній майданчик на довгу дистанцію.

Знаю, що після повернення точно не змогла б піти на роботу найманою працівницею. Навіть сама думка працювати на когось викликала хвилю обурення, аж до нудоти.

В АТО я постійно перебувала на рядових посадах, де тобі завжди кажуть, що ти маєш робити. Можливо, просто втомилася, що мною керують.

У моєму світі керівник має заслужити авторитет і, можливо, після цього я б змогла виконувати його вказівки.

Не уявляю, як би почувалася, якщо б у перший робочий день директор почав мені щось говорити наказовим тоном. Може, розплакалася б або просто пішла геть.

І не тому, що він погана людина, а тому, що він для мене не був би авторитетом.

Взагалі, про проблеми працевлаштування ми, ветерани, якось не говоримо між собою, бо й так ніби одне одного розуміємо. Утім, усі ми шукаємо свій шлях, пробуємо нове, помиляємося.

Після служби я усвідомила, що війна вибиває зі звичної системи координат, а всі програми реабілітації зазвичай спрямовані на те, щоб повернути тебе в цю саму систему, зробити таким, яким ти був до війни.

Але ми вже інші. Навіщо прикидатися?

Ми вже не станемо собою колишніми. Тому найкраще, що тут можна зробити, – це навчитися жити з собою новим, і визнати, що бути "іншим" – це нормально.

КАТЕРИНА ПРИХОДЬКО

HR, рекрутер-хедхантер

Катерина Приходько

– Як посередниця між приватним бізнесом та потенційними працівниками, я бачу проблему працевлаштування ветеранів АТО/ООС зсередини.

Скажу відверто: питання вкрай болюче.

Якщо держструктури та великі соціально орієнтовані компанії не бачать проблем із наймом ветеранів, то про малий та середній бізнес цього не скажеш.

Проблема тут лежить одразу в двох площинах – соціально-психологічній та законодавчій.

Знаю з власного досвіду, що люди, котрі пройшли війну, як правило, безкомпромісні, прямі, з підвищеним почуттям власної гідності та справедливості.

У перші місяці після повернення до мирного життя вони часто думками ще на передовій зі своїми побратимами, і їм буває складно адаптуватися до цивільного життя.

Роботодавці бачать у цьому недолік та не готові чекати, і в цьому – їхня помилка, бо через пару місяців вони б отримали відповідального, сумлінного та продуктивного працівника.

[BANNER3]

Ринок праці – це насамперед економічна категорія, і роботодавець завжди шукає вигоду.

Нерідко саме законні пільги учасників бойових дій стають каменем спотикання, коли приймається рішення про їхнє працевлаштування.

Наприклад, учасники бойових дій мають право використовувати щорічну відпустку в зручний для них час та мають додаткові 14 днів відпочинку.

Це виправдана та корисна пільга, однак роботодавці сприймають її як зайві витрати та ризик того, що співробітник піде у відпустку в "незручний" час.

Я твердо переконана, що бізнес зобов’язаний допомагати ветеранам у працевлаштуванні, ми маємо рухатись до покращення матеріальної підтримки ветеранів, сприяти адаптації та вирішувати нематеріальні питання на кшталт надання професійних консультацій або спеціального навчання.

Бо зараз ми бачимо ситуацію, коли ветеранам іноді доводиться приховувати свій статус або вказувати в резюме, що вони не мають пільг.

Так не мусить бути. Потрібно доопрацьовувати законодавство та створювати для роботодавців такі умови, у яких працевлаштовувати ветеранів буде не лише відповідально та престижно, але й економічно вигідно.

Сподіваюся, що поступово ми до цього прийдемо.

Ілля Нечаєв, Центр стратегічних комунікацій StratCom Ukraine, спеціально для УП.Життя

Всі фото надані автором

Цей матеріал був створений за підтримки Міністерства у справах ветеранів, тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб України у рамках проєкту з реінтеграції ветеранів, що впроваджується Міжнародною організацією з міграції за фінансування Європейського Союзу.

Вас також може зацікавити:

"Не героїзувати і не втомлювати". Психологи про нове місце ветерана АТО в родині та на роботі

Армії треба навчитись відпускати, або Хто і як має влаштувати подальше життя ветеранів

"Ми перестали хотіти допомагати". Як литовець та українка повертають ветеранів до життя

І мене цькували в школі, і я цькував – розповідь вчителя та ветерана АТО

Ми хочемо тримати з вами зв'язок. Будемо раді бачитися і спілкуватися з вами на наших сторінках у Facebook та у Twitter.

А якщо хочете бути в курсі лише новин та важливої інформації про здоров'я, підписуйтесь на нашу Facebook-групу про здоров'я та здоровий спосіб життя.