"Якби не пішов добровільно на фронт – був би мертвим": історія бійця, який подолав рак

Дмитро Скоромох – доброволець із Лисичанська, що пережив полон, був поранений, і здолав смертельну недугу.

В жовтні минулого року 50-річний Дмитро повернуся в стрій і продовжував боронити рідний край.

Проте в грудні, виконуючи бойове завдання, боєць підірвався на міні і проходить вкотре лікування та реабілітацію.

Дмитро вірить, що весь час його оберігає Янгол-охоронець. "Українська правда. Життя" розповідає його історію.

Як Дмитро потрапив у тероборону

Про такого, як Дмитро, в народі кажуть – "народився в сорочці". Військовий народився і виріс в Луганщині.

У 1991 році Дмитро потрапив у перший армійський призов. Потім повернувся у звичне життя. Працював на лисичанському м’ясокомбінаті. У липні 2012 року чоловік одружився.

Здавалося, ніщо не порушить звичний спокій та гармонію. Лишень після Революції Гідності, 2014 року, коли росіяни захопили Лисичанськ – в житті Дмитра з’явились перші важкі випробування.

Дмитро Скоромох – доброволець із Лисичанська

"Я будівельник, працював на різних роботах і на будівництві. Підробляв вантажником на одному з магазинів. Там працювала жінка, чоловік якої був активним учасником батальйону "Призрак", – це спецпідрозділ в армії Мозгового з так званої "ЛНР". От одного дня їй здалося, що я співпрацюю з Правим сектором.

У липні того ж 2014 року після роботи мене чекали п’ятеро бойовиків з батальйону "Призрак". Відвезли на Лоскутівку, там у них була база на території покинутої військової частини, і тиждень мене нещадно били. Я вже вирив власну могилу. Змушували зізнатися в тому, що я співпрацюю з Правим сектором. Я, звісно, пояснював, що це не так. Я цивільна людина", – пригадує Дмитро.

Дмитра почали активно шукати рідні, дружина подала заяву в поліцію, мама зверталась до керівника бойовиків, сестра теж била на сполох серед усіх знайомих. Через тиждень чоловіка з поламаними ребрами, пошкодженими барабанними перетинками та ножовими пораненнями вивезли та викинули на вулицю.

"Я підлікувався і та пішов до військкомату, адже відчував за собою обов’язок служити своїй батьківщині не словом, а ділом. Проте поглянули на мене і мої травми – і відмовили. Після того я із своєю дружиною почав допомагати військовим усім необхідним: кухонним приладдям, їжею, теплими речима, шкарпетками. Бійці дуже часто замовляли мою фірмову страву грінки з часником", – розповідає чоловік.

Дмитро з дружиною виховували власну доньку, потім вирішили усиновити ще одну дівчинку. Зараз старшій доньці 21 рік, молодшій – 6. Свій перший день широкомасштабного вторгнення окупантів чоловік зустрів на роботі. Однак, уже ввечері став бійцем роти контрдиверсійної боротьби 111 бригади ТРО та стискав у рукав автомат.

"У перші дні війни ми чергували на блокпостах, виявляли ворожих корегувальників, російських диверсантів, а також зрадників. Найбільше запам’яталось 26 лютого, коли оголосили, що очікується ворожий десант. Тоді було страшно. На щастя, підійшли наші бойові підрозділи, а десант передумав тут висаджуватись. Потім наш підрозділ перевели до Привілля, це місто-супутник Лисичанська. Ми були резервним підрозділом львівських ТРО", – розповідає боєць.

Перші важкі ознаки недуги

Під час виконання військових завдань Дмитро щоразу відчував симптоми недуги, проте не здогадувався, що це рак. Каже, не раз втрачав свідомість, коли доводилось підійматися на пагорб. Побратими не раз допомагали підвестися і знову стати в стрій.

"Шостого червня під час мінометного обстрілу я отримав осколкові поранення. В мене була зупинка дихання, але лікар врятував мене. Потім мене привезли в шпиталь у Дніпро і там діагностували рак. Пухлина от-от могла мене вбити.

Мене направили до Івано-Франківська, де зробили екстрену операцію. Я закінчив третій курс лікування і отримав висновок комп’ютерної томографії. Показання хороші, немає ні утворень, ні метастаз, але протягом року потрібно проходити обстеження. Якби я не пішов добровільно на фронт – вже був би мертвим. Якби я не отримав поранення у Привіллі, я також був би мертвим. Ось така іронія цієї війни", – з легкою усмішкою каже Дмитро.

А вже 10 жовтня боєць знову повернувся у підрозділ і надалі захищав країну. І от вже 3 грудня повертаючись із бойового завдання, Дмитро підірвався на міні.

Дмитро підірвався на міні, йому довелося ампутувати ногу

Він знову потрапив на лікарняне ліжко, внаслідок поранення довелося ампутувати стопу. Але сила волі Дмитра вражає.

Він усміхається і впевнено говорить: "Якщо Бог дає стільки шансів на життя, я обов’язково побачу нашу славну перемогу!"

Леся Кесарчук, спеціально для УП. Життя