Невидимі для Женевських конвенцій. Чому Україні так важко повертати додому цивільних полонених

Станом на липень 2023 року понад 25 тисяч цивільних українців перебувають в російському полоні. Утім, ці показники не є остаточними.

За даними видання Associated Press, у розпорядженні якого опинився документ російського уряду, РФ планує до 2026 року створити 25 нових "виправних колоній" і шість інших центрів утримання під вартою цивільних на окупованих територіях України.

Військовополонені підлягають обміну на державному рівні, щодо цивільних – ситуація набагато складніша. Україна не може проводити обміни цивільних, згідно з гуманітарним міжнародним правом. Утім, РФ це не зупиняє – вона навіть намагалася використати цивільних заручників, щоб повернути своїх військових.

Від початку повномасштабної війни поверненням цивільних з російського полону займаються українські громадські організації, які співпрацюють зокрема з правоохоронними органами. Одним із них є проєкт "Пошук зниклих".

"Українська правда. Життя" поговорила з очільницею ініціативи Катериною Осадчею, аби з'ясувати, як і наскільки успішно триває процес повернення цивільних заручників в Україну. Водночас правозахисник БФ "Право на захист" Віталій Чорненький роз’яснив, на яку допомогу мають право цивільні українці та рідні громадян, що пережили полон РФ. 

Також ми поспілкувалися:

• з українкою, яка стикнулася з проблемою повернення з полону свого батька,
• чоловіком, який пережив російський полон.

Ми почули про відвагу, яку проявили наші люди, перебуваючи в окупації, та звірства, які вчиняли над ними росіяни. 

Далі – історії Наталії (ім’я змінене з міркувань безпеки) та Ігоря від першої особи.

Історія викрадення батька Наталії в окупованому Херсоні

Херсон пережив 255 днів російської навали. Місто стало символом спротиву українців, які з перших днів окупації виходили на протести проти озброєних росіян, що захопили їхню малу батьківщину.

Херсон перебував в окупації від початку повномасштабного вторгнення РФ. Фото: jomahepu/Depositphotos

***

Я народилася у Херсоні і прожила там до 17 років. Потім переїхала у Київ на навчання. Коли почалася повномасштабна війна, виїхала до Парижа навчатися далі. Зараз мені 23.

Батьки зустріли війну у Херсоні. Вони ще у 2021 році говорили, що війна буде. Мої батьки дуже небайдужі, вони слідкували за усіма новинами і розуміли, що відбувається. Намагалися це донести і мені, але я лише сміялась. Виявилося, дарма.

У них був план на випадок вторгнення. Тато казав, що якщо щось починається, ми з мамою маємо сісти в машину і виїхати у бік найближчого кордону з Молдовою. Я питала, "а ти?", він говорив, що залишиться у Херсоні.

Потім усе це забулось, а 24 лютого мені подзвонили вночі і сказали, що у Херсоні бомблять аеропорт і що мама збирається. Вона виїхала одразу, тато лишився. А разом з ним і вся моя сім'я.

Тато

Тато залишився, щоб захищати Херсон. Він у мене молодий – навіть п'ятдесяти немає. Але з 1 січня 2022 року вийшов на пенсію, тому що працював на військовій службі (але не у ЗСУ). І тут почалася війна. Він пішов до територіальної оборони у перший же день. Але там – ви будете сміятись – виявилося закрито.

У місті стояв хаос, біля місця запису утворилася величезна черга, але людей ніхто не приймав. Було незрозуміло, що відбувається. Тато поїхав туди на другий день, і тоді вже записався у ТРО.

З того часу він небагато розповідав про те, що відбувається у Херсоні. Я дізналася про усе згодом, вже після його викрадення, коли треба було відновити події і зрозуміти, що сталося.

Батько пробув у ТРО недовго, адже їх розпустили: вже 1 березня місто було окупованим.

Потім тато займався партизанською діяльністю. Мені відомо, що він безпосередньо був причетним до вибухів в районі аеропорту у Чорнобаївці. Він розвідував і надавав інформацію нашим. Чому я це знаю? Він телефонував мені інколи і питав, чи є у мене знайомі у Снігурівці. Говорив, що потрібна інформація про те, що там відбувається. І я знаходила для нього людей у Снігурівці.

Після цього тато надсилав скріншоти переписок без номерів, де йому дякували за цінну інформацію. Звісно ж, усі ці скріншоти потім видалялися, але я собі зберегла.

Усе це тривало після того, як я виїхала з країни разом з мамою.

Довідково

Під час повномасштабної війни Чорнобаївку прозвали українським Бермудським трикутником. Там безслідно "зникали" російські генерали та гвинтокрили. Аеропорт щоразу ставав могильником для росіян. Станом на 14 серпня 2022 року українська армія завдала 28 ударів по позиціях ворога.

ЗСУ звільнили Чорнобаївку від окупації 11 листопада.

Чорнобаївку прозвали українським Бермудським трикутником. Фото: rostyle/Depositphotos

Читайте також: "Побачити Чорнобаївку і померти": реакція українців на поразки окупантів

День, коли ФСБшники викрали тата

До цього я у будь-якому випадку переживала за тата, адже від початку окупації і до дня звільнення Херсона людей активно викрадали. Навіть якби батько просто жив там (а не займався партизанською діяльністю – ред.), небезпека все одно існувала б.  

У нього був план такий: він нічого не знає і нічого не може сказати. Батько навмисно не запам'ятовував жодних номерів, щоб потім, у разі чого, говорити правду і нікому не нашкодити.

Як усе було

Рано-вранці 19 квітня до нас приїхали ФСБшники в балаклавах. У той день у нашому будинку залишилася ночувати бабуся, татова мама. Вона вийшла і запитала окупантів, що їм треба. Ті сказали, що шукають зброю. Тоді обшукали весь наш дім. Потім вони забрали тата. Бабуся питала, чому, а ті відповіли, що у них "робота така".

Того дня ми з ним і втратили зв'язок. Про те, що батька викрали окупанти, ми з мамою дізналися уже 20 квітня.

Росіяни забрали тата і два його телефони. З того часу ми його більше не чули і не бачили. Ми не знаємо, який у нього стан здоров'я, де він і чи живий…

Бабуся ще під час окупації ходила до російської комендатури у будівлі суду та в інші точки, де утримували ув'язнених – намагалася з'ясувати бодай якусь інформацію. Сподівалась на підтвердження, що тата тримають в одній із тих будівель. Тому що декому розкривали таку інформацію, а деяким навіть вдавалося вмовити окупантів відпустити їхніх рідних.

Коли тата викрали, я намагалася комунікувати з усіма місцевими, чиїх родичів звільнили з полону – дізнавалася, як їм це вдалось. Намагалася дізнатися про всі можливі варіанти, але у нашому випадку все це не спрацювало.

Мого батька точно хтось здав, тому що колаборантів у Херсоні було дуже багато.

"У перші місяці після викрадення тата я ще була сповнена оптимізму"

Одразу після викрадення тата ми написали в усі структури – всюди, куди тільки могли. Поліція, СБУ, потім з нами зв'язувалася прокуратура. У Франції я намагалась підключити Міжнародний Комітет Червоного Хреста, але вони нічим не допомагають.

Допомагають лише наші громадські організації. Так, вони набагато менші, але від них є хоч якась інформація, і видно, що люди працюють і зацікавлені в тому, щоб знайти полонених. Це дає надію, бо від наших органів я за понад рік нічого не чула і не бачила.

Через місяць після того, як я подала заяву про викрадення, до мене подзвонили з прокуратури. Тоді зі мною дуже мило спілкувався прокурор. Я сподівалась, що мені таки допоможуть щось дізнатися про батька. Це був лише другий місяць, і я ще була сповнена оптимізму.

Прокурор провів допит і попросив скинути ІМЕІ телефонів тата. Це номери пристроїв, які викрали разом із ним. Один був його особистим, другий – потрібен для швидкого зв'язку. Я надіслала, а потім ще допомагала робити заявки до мобільних операторів, аби ті надали інформацію про те, де фіксували розташування телефонів.

Прокурор запевняв, що від усіх операторів будуть відповіді.

Утім, ці два телефони досі не подані в міжнародний розшук. Якби телефони подали в міжнародний розшук і виявилося, що вони на території Росії, тоді можна було б свідчити, що мій тато теж десь у РФ. Або принаймні підтвердити, що він у полоні.

"Українським органам "дуже важко" визнати тата полоненим"

Коли я подавала у Координаційний штаб інформацію про те, що мого батька взяли в полон і вказувала, що цьому є свідки – моя бабуся і наші сусіди – мене спитали, чи є докази у вигляді фото або відео. Я кажу "немає" і думаю собі: це знущання? У нас вдома були ФСБшники, а моя бабуся повинна була зняти це на відео? Або сусіди? Хто повинен був зняти момент, як крадуть мого тата? Вони ж не самовбивці.

Мій батько нібито й вважається викраденим, але Міністерство реінтеграції дуже довго розглядає мою заявку про визнання батька полоненим, тому що "немає підтверджень". Тут може все будуватися лише на свідках, а без фото і відео нам не вірять. Це обурливо.

"Цивільними ніхто не займається"

Мій тато має статус цивільного. Але забрали його через те, що він був у ТРО, але цього ніде не було зафіксовано. Він був навідником, допомагав нашим військовим. Як я уже говорила, у Херсоні панував безлад. Тато надсилав мені неповні списки, написані від руки. У них вказані прізвища і йдеться про те, у кого скільки зброї. На тому листочку людей 60.

Більше цієї інформації ніде немає, а тому ніхто, окрім свідків, не може підтвердити, що мій тато дійсно був у ТРО. Це дуже прикро, адже завдяки цьому можна було б через суд довести, що він – військово-, а не цивільнополонений. Але у суді потрібні докази, свідків буде недостатньо.

Я хочу змінити статус батька на військовополоненого, тому що ними займаються. Військовополонених обмінюють. Я зверталася до ТРО з проханням надати підтвердження, що мій батько був до них причетний. А ще – до військової частини, Міністерства оборони, аби там визнати його військовим. У ТРО ж відповіли, що всі документи були знищені і вони ніяк не можуть допомогти.

При цьому всі ці списки, ймовірно, все одно були у росіян. Окупанти могли знати прізвище кожного учасника ТРО, утім наші ці документи знищили. І виходить, що вони зробили тільки гірше.

Батька Наталії (ім'я змінене) окупанти викрали у квітні 2022-го. Фото: sinenkiy/Depositphotos

"Уся інформація, яку я маю – неофіційна"

Інформація, яка у мене є, на жаль, неофіційна. Що мені вдалося дізнатися за рік?

Другові тата вдалося через свого знайомого у Криму передати посилку в СІЗО. Там посилку на ім'я мого батька прийняли. Якщо прийняли посилку, є вірогідність, що він там принаймні був.

Після цього ми звернулися до громадської ініціативи Крим SOS, де сказали, що у них є теж інформація, що тато знаходиться у цьому СІЗО.

Це для мене було чимось нереальним, тому що два незалежних один від одного джерела, хоч і дуже хиткі, вказали на одне і те саме місце ймовірного перебування батька. Це було на початку березня.

Утім, за цей час ув'язнених могли перемістити, зокрема в Росію. Могло статися все, що завгодно.

Тут треба діяти дуже швидко, а я не можу, бо я не поліція і не СБУ. А поліція і СБУ мені не допомагають.

Історія полону херсонського волонтера Ігоря

Мене звати Ігор, я родом з міста Ізмаїл. З 8 років жив у Херсоні. Зараз мені 34. Нині я живу в Одесі.

Коли почалася повномасштабна війна, місцеві утворили мінігромадську організацію у Херсоні. Ми допомагали людям, безкоштовно годували протягом пів року. Спочатку ми готували обіди на мінімалках. Коли про нас дізнавалося все більше людей, почало приходити багато місцевих. Херсонці зверталися зі своїми запитами: починаючи від елементарних засобів гігієни та ліків.

Тоді ми почали допомагати посиленими темпами. Востаннє нам вдалося повністю забезпечити необхідним пенсіонерів і людей з інвалідністю у селі Садовому під Херсоном.

Як Ігор потрапив у полон

Я потрапив у полон 8 вересня 2022 року в окупованому Херсоні. Але мені не подобається це слово. Я його називаю "табір".

Це сталося недалеко від моєї хати. Я мав їхати у магазин із батьком друга, який попросив допомогти скупитися. Вийшов, сів у машину на переднє, а він сидів на задньому сидінні. Виїзд машини перегородив бусик.

Спочатку з нього вискочили двоє чи троє. Вони були у цивільному одязі, почали бити по машині і відчиняти її. Я намагався виїхати, тому що не розумів, що відбувається. Потім з бусика вискочили 4 або 5 мужиків у зеленій формі з автоматами. Тоді я зрозумів, що сенсу їхати немає – мене можуть розстріляти.

Я зупинився, вони спробували вибити скло, і тоді я сам відчинив машину. Мене виволокли, кинули на землю, одягли пакет на голову, повалили на живіт, сіли зверху, затиснули руки та одягли наручники.

Паралельно хтось обшукував машину. Потім мене завантажили у бусик і відвезли у невідомому напрямку.

Частина окупантів поїхали на моїй машині. Чоловік, який був зі мною, теж. Уже згодом я дізнався, що його відпустили цього ж дня. Йому було років 70.

Ігор потрапив у полон у вересні 2022 року. Фото: rostyle/Depositphotos

Пекельний полон

Я пробув там 45 днів.

Спочатку не розумів, куди мене привезли. У перший день після знущань мене кинули у камеру. Там був чоловік. Ми з ним розговорилися, і той розповів, що ми перебуваємо у колишній чи то будівлі міського суду, чи то земельного архіву. Це адмінбудівля в центрі міста, яку вони захопили.

За два з половиною дні мене перевезли в ізолятор тимчасового тримання, де я застряг на днів 17-20.

Ставилися до нас ху**во. Ось так я можу сказати.

У них така тактика: перші 2-3 дні максимально тиснули на психіку. Потім душили, одягали протигаз, закриваючи подачу повітря; могли курити в нього. Одягали мішки на голову, обливали ноги окропом. Брали плоскогубці і виривали зуби. Деяким – лише намагалися.

На щастя, у мене нічого не вирвали. Хлопцям із сусідніх камер зуби спилювали напилком. В одного полоненого вирвали 8 зубів. Били шокером до втрати свідомості. Шнури зі старого радянського телефону підключали до електромережі і накручували дроти на руки, ноги, язик, вуха, ніс та геніталії.

Могли одночасно бити струмом, шокером, а потім ще й кийками. У мене на лівій руці м'ясо відійшло від кістки. Рука здулася, вона була чорного кольору.

На ногах залишилися шрами. Ще у мене був наскрізний отвір у нозі. Один більший, другий менший. Я не знаю, коли вони з'явилися, бо був непритомний. Побачив, коли прийшов до тями.

Заливання води. Спочатку вони засовували до рота шкарпетку, а потім заливали зверху воду. Я захлинався. Голод, відсутність води і їжі уже не вважав знущанням. Це так, для схуднення.

У першій, одиночній камері, нас було двоє. Там було найжорсткіше, тому що ми були прикуті наручниками 24 години на добу. Не могли вставати, спали сидячи.

В ізоляторі було від 6 до 8 людей. Хтось ішов, хтось приходив. Коли мене повернули на підвал, нас спочатку було 4, потім туди потрапив ще один хлопець, але його відпустили через два тижні.

Зараз я знаю, що на мене вказав один із місцевих, який по п'яні в компанії маловідомих людей почав розповідати, що не боїться росіян. "Ліві" це почули, після чого його і його вітчима забрали на підвал і почали катувати. Той зламався і почав наговорювати на людей, зокрема на мене.

"Перед звільненням росіяни сказали, що ведуть нас на розстріл"

Нас вивезли у поле за півтора-два тижні до деокупації Херсона. Увесь наш підвал завантажили у дві машини, зав'язали руки і очі. Сказали що, везуть на розстріл. Лякали зброєю, кидали в нас петарди.

Тоді ми їхали хвилин 40. Нас вивезли за Херсон, поставили у полі на коліна і почали записувати відеозвернення. Кожного змушували говорити в камеру певні слова.

Потім один з окупантів почав демонстративно перезаряджати автомат – так, щоб усі чули. Слава Богу, це було лише для того, щоб нас налякати.

У результаті нас викинули біля села Кізомис і сказали, щоб йшли на Миколаїв.

Ми були брудними, смердючими, без документів і у жіночому одязі, тому що у підвалах було холодно – одягали те, що знаходили.

Ми розгрупувалися: я об'єднався з одним старшим мужичком і ми пішли в Кізомис. Спочатку йшли, потім нас підвезли. У цього чоловіка там була знайома. Але коли ми дісталися до села, виявилося, що її вже немає. Вона виїхала, але залишилася її сестра.

Людина повірила нам на слово: хто ми і звідки. Ми не милися по 40 днів. На вигляд були як волоцюги.

Вона дозволила нам пожити у літній кухні сусідки. Дала нам речі, бритву, ножиці. Ми підстриглися, поголилися.

Повернення в окупований Херсон на свій страх і ризик

Кізомис теж був в окупації. Росіяни ходили, робили там рейди, шукали партизанів і своїх дезертирів.

Документів не було ні в мене, ні в цього чоловіка, а блокпости в Херсоні тоді ще були. Чоловік зателефонував своїм родичам. Наступного дня йому привезли документи і забрали на машині. А в мене документів усе ще не було.

Тоді ми придумали, як мені вибратись: у знайомого був пікап, який він замаскував під машину, що розвозить хліб. Мене представили їхнім робітником, який забув документи вдома. Так мене вивезли в тоді ще окупований Херсон, хоча ті росіяни попереджали, щоб ми не поверталися. А якщо повернемося, то підемо на корм ракам.

На свій страх і ризик ми таки повернулися додому і пробули там до звільнення міста. Постійно перебували вдома, нікуди не виходили.

Мої рідні весь цей час були в незрозумілому стані, адже ходили чутки, що мене вивезли в Крим. Дехто казав, що я в Краснодарі. Через 45 днів я вперше вийшов з ними на зв'язок.

Ігор пробув у полоні росіян 45 днів. Фото: 0beeman/Depositphotos

Наслідки полону

Через наручники у мене були порвані сухожилля на руках. Нервові закінчення зрослися неправильно, через що зараз постійно німіють руки. Постраждали передні зуби, я робив операцію. Ноги стали дуже слабкими. Були струси, а ще тріщини в ребрах.

Залишилися і внутрішні страхи. Буду працювати з психологом.

Після полону у перший час турбувала відсутність сну: я не міг заснути до ранку, тому що у нас в камері завжди горіла лампочка. 

Як ексцивільному заручнику (не)допомогла держава

Коли Херсон звільнили, я подав заяву у Міністерство реінтеграції. Відмовили і мені, і тим, з ким я був у полоні.

Я заповнив у них на сайті форму для розгляду. Коли подав перший раз, то сказали, що не вистачає одного документа. Ми доопрацювали і подали ще раз, на що там відповіли, що не вистачає довідки з СБУ. Ми подали офіційну заяву в СБУ, що нам потрібна відповідна довідка. Відповідь: СБУ такі довідки не надає. Після того, як я подав відповідь СБУ комісії при Мінреінтеграції, від мене зажадали відеодокази того, як нас забирали в полон. 

У мене таких відео, звичайно ж, немає. Зрештою, мені прийшла відмова у допомозі. Сказали наймати адвоката і йти до суду.

Читайте також: "У тому пеклі не раз прощалась із життям". Історія жінки, що повернулася з російського полону

Проєкт "Пошук зниклих"

Поки такі організації, як-от Міжнародний Комітет Червоного Хреста, розповідають, що "не мають ключів від в'язниць", де утримують українських полонених, українці намагаються самотужки розшукувати зниклих цивільних.

"Пошук зниклих" – це проєкт, що займається пошуком виключно цивільних осіб. Діє за підтримки Національної поліції та Національного інформаційного бюро (Міністерство з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України).

Лише за червень цього року проєкт отримав 134 заявки щодо зникнення цивільних українців. 132 з них закрили зі статусом "Знайдено". Шестеро з цих людей, на жаль, загинули.   

Нині незакритих заявок у різних статусах (крім підтвердженого полону) – 878, безпосередньо в "ручному пошуці" – 278. Крім того, нині підтверджено, що 367 українців знаходяться у полоні, ще 98 – ймовірно, також.

Наразі у команді проєкту – близько 40 людей, які працюють на Донецькому, Луганському, Харківському, Запорізькому, Херсонському та Київському напрямках. Також є окремий підрозділ, що займається пошуком людей на інших територіях України.

За словами очільниці проєкту, єдиного алгоритму пошуку зниклої в умовах війни людини наразі не існує.

"Це залежить від місця перебування, від історії зникнення, від того, людина в окупації чи на підконтрольній території. Від того, чи бачили, що людину забрали на вулиці військові РФ чи ні. Можливо, людина просто зникла, пішла з дому і не повернулася. Є дуже багато фактів, які потрібно співставити", – наголошує Катерина Осадча.

Робота з пошуком зниклих проводиться не лише із залученням команди волонтерів, але й родичів/знайомих зниклих цивільних. Акумулюються усі можливі "інструменти" пошуку, зокрема і робота із соцмережами.

"Команда переглядає, наприклад, всі можливі телеграм-канали – абсолютно всі, які є. Там дуже часто викладають фото, відео полону, окупації, роздачі гуманітарної допомоги. Усе це ми даємо родичам, тому що так, як родич впізнає свого рідного, ми не зможемо. Активна участь родичів у пошуку дуже важлива", – резюмує очільниця проєкту.

Для пошуку українців на окупованих територіях команда "Пошуку зниклих" залучає волонтерів, які мають змогу возити туди гуманітарну допомогу, а також людей, які проживають в окупації.  

До допомоги з пошуку зниклих цивільних команда проєкту також залучає тих, кого вдається повернути додому.

"Нещодавно відпустили двох чоловіків з цивільного полону, які там пробули майже рік. Вони нам допомагали встановлювати особистості інших", – говорить Осадча.

Катерина Осадча наголошує: найбільша складність повернення цивільних заручників у тому, що вони не підлягають обміну на державному рівні.

"Цивільний полон не трактується як заборонений Женевськими конвенціями, тому що його в принципі не має існувати за жодних умов. У нас немає цивільних росіян, на яких ми можемо обміняти наших цивільних українців. Бо ми не варвари. Тому найбільша складність в тому, що нам потрібно винайти алгоритм і зрозуміти, як повертати своїх цивільних полонених. Державі потрібно на це звернути більшу увагу", – наголошує очільниця проєкту.

Як подати заявку щодо зникнення людини

Для того, щоб подати заявку на пошук людини, можна написати у чат-бот @UKRescueBot або телеграм канал "Пошук зниклих". Також подати заявку на сайті.

Коли дані про людину із потрібним прізвищем з’являтимуться у Telegram-каналі або на сайті, ви отримаєте автоматичне повідомлення від бота.

Також шукати рідних можна за списками, які команда проєкту формує самостійно на основі даних від волонтерів, поліції, територіальної оборони тощо. Ці списки доступні за посиланням.

Водночас якщо ви маєте інформацію про загублених людей, її можна надіслати на e-mail: poshuk.war@gmail.com.

Вся інформація буде оброблена та передана рідним.

Читайте також: "Вони не вважають тебе за людину". Історії жінок, які пережили російський полон

На яку допомогу від держави мають право українці та родичі українців, які стали заручниками окупантів, але змогли врятуватися?

Ми звернулися по роз'яснення до координатора напрямку юридичної допомоги благодійного фонду "Право на захист" Віталія Чорненького.

Підтримка українців та родичів наших співгромадян, які стали цивільними заручниками росіян, але змогли врятуватися – одне із завдань держави.

Ще перед повномасштабним вторгненням 26 січня 2022 року Верховна Рада України ухвалила Закон "Про соціальний і правовий захист осіб, стосовно яких встановлено факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, та членів їхніх сімей" (далі – Закон №2010-IX). Цим правовим актом передбачена процедура встановлення факту позбавлення людини особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України.

Екс/полонені та їхні рідні мають право на допомогу від держави. Фото: alexfan32/Depositphotos

Куди потрібно звертатися цивільним, щоб підтвердити факт перебування у полонені?

Звертатись потрібно безпосередньо до Комісії з питань встановлення факту позбавлення особи особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, яка функціонує при Мінреінтеграції (далі також – Комісія).

Така процедура поширюється на цивільних, яких було позбавлено особистої свободи росіянами під час війни, зокрема під час перебування на тимчасово окупованих територіях України або на території РФ.

До Комісії потрібно подати:

• заяву особи або її законного представника, або члена сім’ї особи за зразком:
• документи та/або відомості (фото, відеоматеріали тощо), що підтверджують факт (факти) порушення норм Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року стосовно заявника при його захопленні, незаконному затриманні, арешті тощо.
• витяг із Єдиного державного реєстру досудових розслідувань (за наявності кримінального провадження стосовно особи);
• повідомлення органів сил безпеки та сил оборони стосовно особи.

Дія Закону поширюється також на членів сімей українців, стосовно яких встановлено факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії РФ проти України.

Підставою для визнання членом сім’ї особи, стосовно якої встановлено факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, є такі документи:

• заява за формою;
• рішення про встановлення факту позбавлення особи свободи внаслідок збройної агресії проти України, членом сім’ї якої є заявник;
• відповідні документи (довідки), які підтверджують, що заявник є членом сім’ї особи, стосовно якої встановлено факт позбавлення особистої свободи (наприклад, свідоцтво про шлюб, свідоцтво про народження дитини);
• витяг з Єдиного державного реєстру досудових розслідувань (за наявності кримінального провадження стосовно особи);
• повідомлення органів сил безпеки та сил оборони стосовно особи.

Під час розгляду заяв Комісією беруться до уваги:

• інформація, відомості, надані заявником, його законним представником, іншою близькою особою, адвокатом чи іншим представником за договором;
• документи (довідки) щодо достовірності відомостей (інформації), наведених особою та/або стосовно особи, надані центральними і місцевими органами виконавчої влади, іншими державними органами, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами на запит Комісії;
• рішення з відповідних питань міжнародної судової установи, юрисдикція якої визнана Україною;
• інша інформація, надана чи оприлюднена міжнародними, правозахисними та іншими організаціями.

Як пояснює Чорненький, за потреби Комісія заслуховує пояснення осіб, стосовно яких подані документи чи відомості, свідків, законного представника особи, іншої близької особи, адвоката чи іншого представника заявника, які надали Комісії свідчення або інформацію.

"Тому ні СБУ, ні безпосередньо Мінреінтеграції не ухвалює рішення ні про (не)підтвердження факту позбавлення особи особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, ні про відмову у визнанні особи членом сім’ї такої особи.

Такі рішення приймаються Комісією. Здебільшого таке повноваження є дискреційним і дійсно може бути недостатньо самих лише показань свідків для підтвердження факту, а відтак і грошових виплат, які виплачуються на підставі такого рішення", – визнає правозахисник.

Читайте також: Потрапив в полон, загинув чи зник безвісти: що робити родинам військових та як отримати компенсацію?

Що робити, якщо Комісія не підтвердила факт позбавлення волі?

Вихід лише один – йти до суду та оскаржувати відповідне рішення. Позовна заява подається в порядку адміністративного судочинства до окружного адміністративного суду.

На яку допомогу та гарантії можуть розраховувати екс/цивільні заручники?

Законом України №2010-IX передбачено різні види допомоги та гарантій. Зокрема, це:

• медична та реабілітаційна допомога,
• санаторно-курортне лікування,
• забезпечення житлом для тимчасового проживання осіб,
• гарантії у сфері трудових відносин, пенсійного забезпечення, загальнообов’язкового державного соціального страхування та багато інших.

Законом також передбачена щорічна та одноразова державна допомога.

Щорічна державна грошова допомога надається людині, стосовно якої встановлено факт перебування у заручниках, АБО членам її сім’ї під час перебування такої особи в місцях несвободи у розмірі 100 тис. гривень.

Для отримання такої допомоги до Мінреінтеграції потрібно подати заяву за формою. До заяви додаються:

• копія документа, що посвідчує особу заявника;
• відомості або документи, що підтверджують факт позбавлення особи особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України в поточному році;
• довідка з реквізитами особового рахунку, відкритого в банківській установі.

Діана Кречетова, "Українська правда. Життя"