Битва за людей: чи подолаємо ми демографічну кризу? Український Жіночий Конгрес шукає рецепти
Демографічна криза - це словосполучення, яке останнім часом лунає дуже часто. Та мало хто замислюється, що це - не просто скорочення кількості населення. Це - скорочення здатності держави бути успішною.
Чим менше в країні людей - тим менше робочих рук. Чим менше робочих рук - тим менше податків. Чим менше податків - тим менше грошей іде на соціальний захист непрацюючих - дітей та людей старшого віку.
Ось чому проблема демографічної кризи так тісно пов’язана з проблемою дефіциту людського капіталу. Це є нашим найбільшим викликом на найближчі десятки років.
Як правило, на констатації цього факту в публічних обговореннях ставлять крапку. Восьмий Український жіночий Конгрес пішов далі. Спробував розібратися, як же долати цей виклик.
Ми гинемо фізично, коли втрачаємо державність
- На зламі 19 і 20 сторіччя в Україні щорічно народжувалося приблизно мільйон дітей. На зламі СРСР і початку Незалежності - 500 тисяч дітей. Два роки тому в Україні народилося трошки більше, ніж 220 тисяч. Минулого року - 187 тисяч. Цього року за прогнозами ми повинні вийти на число у 160 тисяч.
Візіонер Євген Глібовицький наводить ці цифри у залі, повному жінок. Спеціально для Українського Жіночого Конгресу Інститут фронтиру, який очолює Євген, провів аналіз демографічних тенденцій за останні 150 років. Висновки демонструють, що українська ситуація має принципові відмінності від загальноєвропейської. Населення України суттєво скорочується в періоди боротьби за свою державність.
- Графік за 150 років показує, що кожного разу, коли Україна втрачає свою незалежність, свою державність, контроль над територіями - ми гинемо фізично. Якщо ми хочемо, щоби українці жили - нам потрібно мати свою незалежну державу. Без незалежної держави неможливе виживання української нації, - каже Євген Глібовицький.
Він застерігає: ті, хто гинуть зараз - гинуть не самі, а разом зі своїми нащадками. Вони не народять своїх дітей, а їхні діти не народять своїх. Тож демографічного дна ми торкнемося через покоління. Як, наприклад, балканські країни, які саме зараз, через 30 років після своєї війни, відчувають найглибшу демографічну кризу. Таке явище має назву демографічний GAP - розрив.
Антирекорди
Втрати на фронті, мільйони у вимушеній еміграції, загальноєвропейська тенденція до спаду народжуваності, яка почалася ще до війни. Ось три головних фактори, через які ми опинилися в демографічній кризі.
- До початку війни ми мали показник в 1,2 дитини на жінку при нормі демографічного відтворення 2,2 дитини. А зараз це 0.9 дітини. Це майже антирекорд, - розповідає Перша заступниця міністерки соціальної політики Дарина Марчак.
Цього року уряд розробив і ухвалив демографічну стратегію, але в ній немає миттєвих рецептів. Чарівної пігулки в демографії не існує. Бо демографія - це результат стику величезної кількості факторів: якості життя, безпеки, наявності інфраструктури, роботи, власного житла, впевненості у завтрашньому дні.
Тому поки Україна виходить на дуже песимістичний показник: Міжнародна організація праці прогнозує для України дефіцит у 8,6 мільйонів працівників. Враховуючи, що зараз на обліку є 10,5 мільйонів працюючих українців, фактично на ринку праці нам буде не вистачати кожних других робочих рук.
Єдиним конструктивним способом вплинути на народжуваність є не стимулювання її як такої, а створення умови для сімей з дітьми. А це перш за все - максимальне зниження впливу народження дитини на можливості жінки самореалізуватися в суспільстві, розповідає Олена Стрельник, Ґендерна дослідниця Інституту соціології НАН України, докторка соціологічних наук.
- Жінки народжують в усіх країнах, але десь мама трьох дітей має змогу активно працювати. А в Україні тенденція така, що мама трьох дітей скоріше за все вимушена буде залишити роботу, тому що її туди не візьмуть, чи можливо партнер її не підтримує, чи можливо робочий день до сьомої, а садочок працює до п’ятої.
Повернуться 50%
Мама трьох дітей Світлана Залужна у березні 2022 року виїхала за кордон, рятуючи свою родину. Вона - одна з мільйонів українських біженок, яких об’єднує багато спільного: вони молоді, кваліфіковані, освічені, зі знанням мов - мрія для ринку праці європейських країн, які потерпають від старіння населення.
За два роки життя в Литві Світлана разом з однодумцями створила найбільший в Європі український хаб - він має назву UkreateHub - та заснувала програму підтримки українських родин.
Завдяки цій програмі Світлана чує історії тисяч жінок.
- Чи ми втратили цих людей? Ні. Чи повернуться ці люди з-за кордону? Так. Чи повернуться всі 100%? Ні. Наразі зі своїх досліджень ми маємо число в 40-50% тих, які мають намір залишатись, - розповідає Світлана Залужна на Українському Жіночому Конгресі.
- Очевидно, що мають бути державні політики для того, щоб повертати людей в Україну. Очевидно, що такі активні громади, як ми, уже зараз мають бути активно долучені до розробки таких політик. Ми працюємо над адвокацією України для українців інтуїтивно. А хочемо державного замовлення.
Підтримка вагітності
Якщо винести за дужки ключовий для життя країни фактор безпеки, повернення наших родин з-за кордону - це один з трьох елементів стратегії подолання демографічної кризи, який обговорили на Українському Жіночому Конгресі. Другий елемент - це створення умов для бажання родин завагітнити і народити дитину.
Наталя Лелюх народила свою третю дитину менше року тому, у розпал ракетних обстрілів України. На той момент їй було 50 років.
Наталя працює гінекологинею у репродуктивній клініці. Вона була однією з тих, хто відстоював право військовослужбовців на безкоштовне зберігання репродуктивних клітин. Завдяки депутаткам Верховної Ради такий закон було ухвалено. Але проблеми у сфері відкладеного (штучне запліднення) і постмортального (запліднення біоматеріалом загиблого батька) материнства ще лишилися.
- Тим пацієнткам, які хочуть народити дитину від своїх загиблих чоловіків, ми змушені пояснювати, що їхні діти спершу юридично не матимуть батька. Мамам треба буде пройти купу судів, щоб визнати батьківство свого загиблого чоловіка, - розповідає Наталя Лелюх.
Вона каже, що на рішення жінок народжувати сильно впливає елементарна нестача лікарів і доступу до медицини, особливо на прифронтових та деокупованих територіях. А ще - підтримка чоловіків.
- Чоловіки також будуть змінювати свої ролі. І чоловік має піти в декретну відпустку. І в чоловічих вбиральнях мають бути сповивальні столики. І ми маємо бути готові до цього. Щоб жінки не обирали між кар’єрою і родиною, - каже Віктор Лях, президент Фонду Східна Європа.
Безбар’єрність як фактор зростання
Третій аспект вирішення проблеми дефіциту людського капіталу - це максимальне задіяння внутрішнього ресурсу країни.
- Ми насправді з вами як держава втрачаємо величезний економічний потенціал серед людей з інвалідністю. 16% працевлаштованих людей з інвалідністю - це побрехеньки статистики. Там половина мертвих душ в вигляді покладених просто для статистики трудових книжок, - розповідає Уляна Пчолкіна, яка пересувається на кріслі колісному, але активності якої може позаздрити будь-яка людина без інвалідності. Уляна очолює кілька громадських організацій, які відстоюють права людей з інвалідністю.
Уляна наполягає, що роботодавці мають змінюватися, щоб використати потенціал людей з інвалідністю. Тим більше, що їх стає все більше і більше, за рахунок ветеранів, які з пораненнями повертаються з фронту.
Ще один величезний ресурс робочої сили - це село. Фермерка Катерина Олійник вирощує на Вінниччині різні сорти перцю. Лише через Інстаграм вона продала уже 6 тонн своєї продукції.
Вона розповідає, що більшість комбайнерів і трактористів з її села зараз працюють водіями танків і БТРів. А в селі залишаються жінки, які беруть на себе лідерство.
- Мене часто запитують, чи українське село вмирає. Насправді українське село дуже хоче жити. Тут живуть яскраві, сильні і цілеспрямовані люди. Вони готові змінюватись і готові змінювати цей світ під себе. І українське село буде жити, якщо в ньому буде робота, - переконує Катерина Олійник.
Стратегія нових політик
Демографічна криза і відтік людського капіталу - проблеми, що ставлять під загрозу майбутнє України: як фізичне (вимирання нації), так і економічне (нестача робочих рук).
Дбати про вирішення цієї проблеми треба вже сьогодні - навіть попри війну, відсутність безпеки і прийнятних соціально-економічних умов.
На Українському Жіночому Конгрес йшлося принаймні про три напрямки вирішення кризи: перший - підняття рівня народжуваності, другий - повернення українок з-за кордону, третій - ревізія внутрішніх ресурсів людського трудового капталу.
Як зазначає віцеспікерка Верховної Ради і співзасновниця Українського Жіночого Конгресу Олена Кондратюк, стратегування завжди було сильною стороною Конгресу.
- Саме завдяки публічним обговоренням, адвокації, популяризації теми гендерної рівності на наших попередніх Конгресах ми всі разом досягли результатів. Зараз нам треба напрацювати зміни політик держави та бізнесу по відношенню до жінок - до їхнього найму, до їхніх потреб, до наших нових ролей і нових якостей, - вважає Олена Кондратюк.
