В усьому винні батьки? 15 запитань до психотерапевтки про дитячі травми та (не)прощення

"Кожна людина носить своїх батьків усередині себе", – писав американський психіатр і засновник методу транзакційного аналізу Ерік Берн. Проте це зовсім не означає, що він мав на увазі: "В усьому й завжди винні батьки".

Іноді, коли людина звертається по психологічну допомогу, батьки, дідусі й бабусі, куми чи тітка маминої подруги бʼють на сполох. "Зараз нас критикуватимуть і розсварять", – з острахом думають вони.

Часом люди впадають у безкінечне коло пошуку винних і виправдовують усі свої недоліки батьківськими хибами (наприклад, "Мій дід пив, батько пив – то чого ж ви від мене хотіли?").

Та важливо розуміти, що психотерапія – це зовсім не про призначення "винних" і не про "виривання" людини з сім'ї. Насправді терапевт має допомогти клієнтові взяти відповідальність за власне життя і рухатися далі, приймаючи минуле і не ранячись об нього з кожним новим кроком.

Що таке дитячі травми та як вони впливають на наше життя? Яка роль терапії у зціленні й чому не варто боятися розмов про дитинство? Як спілкуватися з батьками попри образи і чи потрібно прощати їх, щоб бути щасливим?

"УП. Життя" розпитала про це психотерапевтку Марію Фабрічеву.

"У нашій культурі багато осуду і сорому замість конструктиву". Чи винні у наших травмах батьки?

– Чому виник стереотип, що психотерапія – це про звинувачення батьків?

– Не знаю, чому він сформувався, але це доволі попсовий наратив. Мабуть, сюди входить багато факторів, зокрема соціальних.

Батьки хвилюються, коли їхня дитина йде до психолога. Їм здається, що там говоритимуть про них як про поганих маму чи тата. Мовляв, вони щось не додали і винні в тому, що дитині боляче.

З одного боку, це намагання захистити себе, виправдати свої дії. З іншого – просто нерозуміння процесів, які відбуваються в терапії, і внутрішня напруга "що там будуть говорити про мене".

У нашій культурі багато осуду і сорому замість конструктиву. Коли ми визнаємо, що може статися помилка, зокрема помилка виховання, можна обговорювати, чому це сталося і як це коригувати. Натомість часто запускається токсична самокритика і румінація – ментальна "жуйка", яка не призводить до конкретних дій і рішень, не допомагає робити інакше.

З цього й виростають дивні міфи, зокрема про те, що психотерапія – це завжди про звинувачення батьків, а не про зміну власної поведінки. Хоча насправді психотерапія – це корекція ставлення до себе, до інших, виявлення своєї життєвої позиції.

Так, ми заходимо в дитинство, у спогади, бо психотерапевту важливо провести діагностику: зрозуміти, що відбувалося з людиною і на основі чого вона ухвалювала рішення про світ, про себе, про взаємодію з іншими.

Під час психотерапії людина може проживати етап гніву на значущих дорослих зі свого минулого, і це не завжди батьки. Але медіа, фільми, невдалі інтерпретації, меми – усе це підсилює уявлення, що йдеться саме про звинувачення.

Часто батьки бояться втратити дитину, а ще ними керують їхні власні установки. Якщо людина має установку "не довіряй", а дитина пішла до чужого дяді-тьоті, активується заборона і голос травми каже: "Куди? Дитину треба спасати". А для цього – ліквідувати "загрозу", тобто психолога, якому "не можна довіряти, бо це ж шарлатан, не те що баба Галя, яка травичку заварила або викачала яйцем".

Травма активує емоційний заряд і "виключає" когнітивний. Ви намагаєтесь все розкласти по поличках, а ваша мама не чує, бо вона вже в обіймах заборон "не довіряй", "не будь вразливим", "не плач". Там і її внутрішній критик включається: "Я завжди тобі казала, що ти погана мати".

– Чому все-таки психотерапевти "копаються" у дитинстві?

– Тому що там закладається база. Перша система взаємодії дитини – це сім'я: батьки, бабусі, дідусі, старші брати-сестри, інші значущі дорослі. Це система, яка створювалася іноді століттями, яку ми не обираємо і не можемо змінити. Ми приходимо маленькими і змушені підлаштовуватися, щоб вижити в запропонованих обставинах.

Ми говоримо про багато речей: наскільки розвинена практичність у системі, ставлення до матеріального світу, здатність вирішувати задачі; наскільки розвинена емоційна база родини – чи є близькість, як проявляються емоції, як підтримують одне одного, як сваряться, як регулюють напруження; наскільки сформована система виживання – як дбають про безпеку, як задовольняють базові потреби дитини, яка ще не може піклуватися про себе.

Розвиваючись, співіснуючи і взаємодіючи зі значущими дорослими, ми беремо цю базу. У транзактному аналізі це називається сценарним протоколом. І він не обов'язково негативний: там є і сила, і захисти, і ресурси. Є й складні моменти – коли чогось хотілося, але цього не дали або дали не в тій формі, яку ми очікували.

Психолог – не дельфійський оракул. Коли до мене приходить людина, я бачу певні патерни її поведінки, те, як вона говорить про себе, що транслює. Але мені потрібно зрозуміти, як ця людина формувалася, що з нею відбувалося до нашого знайомства, які акценти вона сама ставить у своєму досвіді. На основі цього будується гіпотеза і прояснюється запит – чого людина хоче.

Часто те, що сформувалося в дитинстві як захист або спосіб отримувати прийняття, спокій, позитивну оцінку, у новому віці й нових обставинах просто перестає працювати. Тоді людина і приходить у терапію – коли її звичні захисти та способи взаємодії із собою й іншими стають нефункціональними. Або коли їй дуже погано, вона розуміє, що рухається "кудись не туди", але не бачить, як можна інакше.

Людина приходить за новим психоемоційним і когнітивним досвідом. І пожалітися на батьків або когось позвинувачувати – це лише один із можливих елементів процесу. Я, як людина, яка довго в професії, можу запевнити: не всі приходять, щоб звинувачувати батьків.

Іноді навпаки, коли психолог обережно висуває гіпотезу, що певні стосунки чи події, пов'язані з родичами, могли бути болючими, люди часто починають захищати своїх батьків: "Так, мама багато працювала, тато мав складний характер, але не все так погано". Бо існує прив'язаність до батьків. І разом із болем є також позитивні аспекти взаємодії. "Не все так однозначно", так би мовити.

Не всі сім'ї дисфункційні. Людина сприймає події через свою індивідуальну призму. Ми всі різні: одну й ту саму подію хтось проживає як просто негативний досвід і рухається далі, а інша людина може надовго застрягти в пошуку рішень.

– Провокативне запитання: чи в усьому винні батьки?

– Якщо коротко – звісно, ні. По-перше, людина спілкується не тільки з батьками. Людина зростає, виходить у соціум, де батьки не завжди поруч. У нас є різноманітні види досвіду.

Важлива ремарка: потрібно розділяти, що таке досвід і що таке травма. Позитивний досвід – це те, що приносило задоволення, радість, відчуття безпеки, тріумфу, комфорту. Є нейтральний досвід: ми не завжди навіть можемо його згадати. Ну, їздили на море – було нормально. Немає яскравої емоційної реакції.

Негативний досвід – коли було некомфортно, можливо, соромно, сумно, щось дратувало, я чогось хотів і не отримав тощо. Тобто це подія, пов'язана з негативними почуттями, але ще не травма.

А є травмуючий досвід – здебільшого події, які несуть у собі дуже сильний негативний заряд, пов'язаний безпосередньо із загрозою життю, із порушенням безпеки чи прив'язаності, із загрозою цілісності системи – або фізичної, або системи переконань. Тобто сталося дещо, що виходить за рамки типового побутового досвіду – негативного, нейтрального і позитивного.

"Якщо сформувалася ідентифікація з агресором, людина скаже: "Мене били – і я виріс людиною". Усі відтінки дитячих травм

– Як люди отримують травму?

– Часто ми розглядаємо можливу травму через чотири маркери.

Перший маркер: хто це був, наскільки значуща фігура, персона чи подія, яка трапилася зі мною; наскільки це мене шокувало, вибило з колії, як "перебилося" з моїм попереднім досвідом.

Другий маркер: це справедливо чи несправедливо, за моїми відчуттями. Умовно, якщо в дитинстві я розфігачила мамину улюблену вазу, а мама прийшла з роботи втомлена і накричала. Як доросла людина, я розумію, чому така реакція. Неприємно, що мама обзивалася: ми не виправдовуємо обзивання і приниження особистості. Але тут дитина бачить певний елемент справедливості.

Інша справа, коли я просто сиділа і малювала, а мама чи тато влетіли в хату і накричали на мене ні за що, я не отримала пояснень, не зрозуміла, що відбувається, і так було неодноразово – тут яскраво виражений аспект несправедливості.

Третій маркер: (не)можливість чинити опір. Чи могла я сказати мамі чи татові "не перегинай" і бути почутою в цей момент, щоб зупинилася атака на мене. Чи мама/тато зрозуміли, що вони перегнули, чи знайшли сили вибачитися або пояснити, що відбувалося. Чи я зберегла свою спроможність чинити опір і не розвинула вивчену безпорадність.

Буває ж навпаки, коли дитина каже: "Не кричи на мене, мені неприємно", – і на неї ще більше посилюється атака. Якщо це відбувається доволі часто, формується вивчена безпорадність.

Коли те, що сталося, – несправедливо, і я не можу отримати сатисфакцію. Я підходжу до батьківської фігури і кажу: "Ти був неправий чи неправа". А у відповідь: "Хто неправий? Як я можу помилятися, коли я життя прожила? Ще побачимо, що з тобою буде".

Четвертий маркер: (не)можливість емоційного реагування або отримання альтернативного досвіду. Тобто коли можна було з кимось поплакати, позлитися, поговорити; коли з'являвся хтось альтернативний і давав інший досвід, підтримку, пояснення, контакт.

Якщо всі чотири чинники негативні, відбувся негативний травматичний досвід, який міг перерости у комплексний ПТСР або комплексну травму, пов'язану з негативними аспектами раннього дитячого досвіду.

– Люди здебільшого розуміють, наприклад, що сексуальне насильство завдає травми. Але часто є багато знецінення: "усіх били – і тебе били" або "ну подумаєш, не хвалили ми тебе, але ж не били". Чи є якась категоризація: які бувають травми і що може ними стати?

– Психологічна травма – це не те, що сталося, а те, що залишилось усередині. Нею дійсно може стати все що завгодно. Травма – це моя суб'єктивна внутрішня реакція, що може виникати на подію, яку інша людина, виходячи зі своїх психоемоційних характеристик, може вважати незначною.

Якщо сформувалася ідентифікація з агресором, людина скаже: "Мене били – і я виріс/виросла людиною, тому я теж б'ю своїх дітей і вважаю це нормальним".

Щодо класифікації травм: їх багато. Наприклад, є травма покинутості – відчуття "мене полишили, я самотній, я нікому не потрібен". Травма відторгнення – коли ти "не ідеальний", тебе відштовхують, і це викликає формування перфекціонізму, дуже роздутого внутрішнього критика. Будь-яка помилка відчувається як катастрофа. Або це формує страх і гіперприв'язаність, співзалежність до іншої людини: коли одна думка, що людина може піти, дорівнює катастрофі.

Є травма зради – коли батьки, інші значущі фігури чи однолітки зробили щось, що людина сприймає як зраду. Це формує підозрілість, недовіру. Іноді травма покинутості і травма зради поєднуються. Таке відбувається, коли трапляється втрата значущої людини: розлучення чи фізична втрата, якщо був елемент непрожитого горя, відсутності пояснення та підтримки.

Може бути травма приниження, коли знецінюють таланти дитини, її особистість, фізичні, психоемоційні, інтелектуальні прояви; ставлення до чогось чи до когось, альтернативність думки. Коли до дитини звертаються через принизливі форми, вживають слова, які б'ють по самоідентичності, самосприйняттю, відчуттю приналежності. Дитина відчуває, що їй тут не місце.

Якщо ми відокремлюємося від сімейної системи, подібну травму може викликати булінг – це травма приниження і травма несправедливості.

Є травма емоційної чи фізичної депривації: коли людину не обіймають, не підтримують, коли батьки емоційно відсутні, ігнорують, карають мовчанням.

Є травма, коли відбувається зловживання владою, контролем, гіперопіка – дитині не дають пройти нормальні стадії розвитку, даючи їй підтримку, інструктаж і адекватний контроль. Не дають самостійно робити, помилятися, вчитися, пробувати, творити – це теж впливає на особистість і її переконання. Людина починає думати, що світ небезпечний, з нею щось не так – і це впливає на подальше життя.

– Як травма впливає на людину?

– Є поведінкова модель пояснення травми, коли травма формує умовний рефлекс: наприклад, я відчуваю певний запах, який був у момент отримання травми, і починаю реагувати, бо в мене виникає паніка, вмикається стан загрози. Я люблю теорію Едни Фоа і Майкла Козака – коли травму ми розглядаємо як формування мережі страху, яку активують різноманітні елементи і стимули.

Умовно: був сірий день, я йшла по лісу, зустріла людину, яка мене сильно налякала або зробила мені щось погане. Співали пташки, пахло дощем. Надалі починається запах дощу – і мені стає погано. Я бачу обриси схожої людини – і в мене починає калатати серце, людина стає тригером. Якщо пам'ять витіснила елемент насильства, я навіть не можу пояснити чому, але в лісі стаю дратівливою, настороженою, боюся тіней.

Травма може розглядатися як відбиток у пам'яті, коли ми не змогли інтегрувати свій досвід повністю. Коли ми зіштовхуємося зі схожими обставинами, мозок активує процес реконсолідації – ніби "розпаковує" щось із пам'яті, і людина не може зрозуміти, що відбувається, де вона зараз – у минулому чи в теперішньому часі. Тут можна говорити про перенос, флешбеки.

Якщо людина згадує певну подію або з нею говорять про схожу, вона раптом починає відчувати ті самі почуття, як у дитинстві – це вже ближче до нейробіології.

Ми також розглядаємо травму, особливо комплексну, як розрив життєвої історії або особистісного наративу. Часто говорять, що травма розділяє життя на "до" та "після": до події я вірив, що світ безпечний, але тепер він ворожий для мене.

– Якщо говорити не про травму, а про негативну подію, як вона впливатиме на подальше життя?

– Негативна подія, якщо вона не переосмислена, може сформувати певний міф і життєву позицію: або "я окей, а інші – ні", або "я не окей, а інші окей". Людина ніби гойдається між цими позиціями і не може вийти в стан "ок-ок" [базове ставлення "я цінний і інша людина цінна"].

Це впливає на формування дезадаптивних реакцій. Наприклад, людина зі схемою "я більше не допущу несправедливості до мене", постійно конфронтує, не розрізняє, де деструктивна критика, а де конструктивна. Вона може реагувати атакою і принижувати інших, щоб не допустити приниження себе.

Або людина уникає активації неприємного досвіду – стає замкненою, уникає взаємодії, боїться проявлятися. Або підкоряється і маркує себе: "Я дурник/дурочка, у мене нічого не виходить, я нічого не досягну, великі гроші не для мене". Це теж відбиток травматичного досвіду – застрягання у дисфункційних захистах і ставленні до себе чи інших.

Якщо захист працює і людина отримує вторинні вигоди – гроші, владу, славу, контроль, зниження тривожності, а ще знаходить партнерів зі схожими патернами, їй комфортно. Вона не буде нічого змінювати.

Або людина змирилася, що в неї немає ресурсів щось змінити. Вона знаходить пояснення, чому раз за разом отримує невдачу, але нічого не змінює. Це пасивний поведінковий сценарій. Але все дуже індивідуально.

"Нам важливо не транслювати провину, а розвести відповідальності". Про прощення і пошук справедливості

– Чому в терапії йдеться більше не про звинувачення батьків, а про розуміння причинно-наслідкових зв'язків?

– Звинувачення – це спроба змінити поведінку іншої людини і взяти під контроль минуле. Це не працює.

Нам інколи кажуть: "Ви працюєте з минулим, техніка візуалізації змінює минуле". Вона не змінює минуле. Вона змінює ставлення до події або додає елементи захисту.

Наприклад, у спогаді мама кричить або б'є дитину. Ми додаємо елемент: заходить хтось (здебільшого я дорослий) і ховає дитину за спиною або виводить із епіцентру події.

Далі формується новий внутрішній діалог. Замість сорому ми даємо співчуття: "Мені шкода, що з тобою це трапилось, що ти був самотній". Людина відчуває: "Сьогодні я дорослий, маю більше можливостей і досвіду. Я не маленька дитина. Я маю право себе захищати. Якщо мама кричить, можу сказати: "Ми не будемо розмовляти в такому тоні". Але це не відбувається миттєво.

Терапія – це шлях опрацювання і додавання нового досвіду на рівні нейронних зв'язків. Потрібен час і практика. Люди часто кажуть: "Я все розумію головою, але змінити нічого не можу". Завдання терапевта – підтримувати крок за кроком, впроваджувати нові взаємодії, здорову конфронтацію, знижувати емоційну реакцію в подібних обставинах.

Замість сорому і роздутого внутрішнього критика – вмикається співчуття і турбота. Відокремлюється румінація від реальної рефлексії. Розділяється відповідальність: де моя, де іншої людини.

Коли ми говоримо: "Ти винен, що мені погано", важливо уточнювати: мені було погано, бо ти несправедливо, грубо, токсично поводився. Це твоя відповідальність за твою емоційну реакцію, нестриманість, залежності, досвід, який був до мене. А моя відповідальність – як діяти далі. Нам важливо не транслювати провину, а розвести відповідальності.

Але проходження терапії не означає, що ми одразу йдемо до реальних батьків. Вони можуть не пам'ятати подій або сприймати їх як норму, не розуміти, якої підтримки бракувало, бо не мають альтернативного досвіду. Тоді вони починають захищати свою систему.

– Чи потрібно намагатися конфронтувати з батьками й доводити, що вони помилялися?

– Важливо розділяти: чого ви хочете, коли йдете до батьків із цією розмовою. Часто – сатисфакції, щоб вони визнали, що були неправі. Але якщо людина ніколи цього не робила у вашому досвіді, найімовірніше, не зробить і зараз.

Далі відбувається етап, коли гнів переходить у горювання: за втраченою безумовною любов'ю, за тим, що батьківські фігури не дадуть певних речей на емоційному рівні. Паралельно відбувається усвідомлення, що вони давали щось інше – так, як уміли. Це теж частина дорослішання.

У транзакційному аналізі це відпрацьовується через діалоги з батьками – на двох стільцях, у візуалізації, через експозицію тощо. Це допомагає зрозуміти, що минуле не зміниться, але можна висловити невисловлене і дати собі маленькому підтримку.

Батьківська фігура з минулого не зміниться. А в теперішньому це часто вже літня людина. З віком мозок стає більш ригідним, тому чим старша людина, тим менш імовірно, що вона зміниться. Хіба станеться сильне потрясіння або відбудуться органічні зміни в роботі мозку.

Також важливо розділяти разову помилку і стиль виховання. Якщо це була разова ситуація: мама вдарила мене, було боляче і страшно – це одна історія. Якщо це постійний стиль виховання – людина має право дозволити собі дистанцію, не довіряти, не бути близьким, бо фігура мами, наприклад, небезпечна і не контролює свої імпульси.

Терапевт допомагає витримати усвідомлення, що мама або тато не зміниться, у вас немає сили їх змінити. Максимум – вони погодяться формально ("так-так, я такий поганий, іди вже").

Окрема історія, коли стає зрозуміло, що батьківська фігура залишається небезпечною для життя і здоров'я людини. У таких випадках можна говорити про повну сепарацію.

Зі свого досвіду скажу: це не завжди повна відмова від спілкування, а скоріше внутрішній дозвіл взаємодіяти настільки, наскільки це безпечно, не пояснюючи причин.

– Чи треба пробачати батьків, щоб зцілитися від дитячих травм?

– Науково доведеного, обґрунтованого висновку "або-або" немає. Ми завжди дивимося на контекст. Якщо людина не пробачає і при цьому продовжує варитися в колі травми, повертається до спогадів і прокручує їх, вариться в румінаціях – краще попрацювати принаймні з сепарацією.

Коли батьки чи інші значущі фігури робили щось, з чим ви не згодні, що завдавало болю – ви маєте право на відокремлення від цих фігур. Тут я би не ставила категорії "пробачаю / не пробачаю", а радше – "це досі впливає на мене чи вже ні?"

Людина може досягти розуміння: "Батьківська фігура жила як жила, а я замість того, щоб її звинувачувати, займуся собою: дам собі нові форми здорового захисту, підтримку, співчуття. І буду навчатися зупиняти схожі елементи зовнішнього світу: "Стоп, зі мною так не можна", "Так зі мною розмовляти не потрібно".

Пробачення в сенсі катарсису, коли людина відчуває полегшення, плаче і каже "я тебе пробачаю" – можливо досягнути. Але не в усіх аспектах.

Якщо це запит людини: "Я прийшов, щоб простити свого тата/маму, бо відчуваю, як образа впливає на мене і не дає жити", – ми можемо з цим працювати, підбираючи елементи практики для того, щоб людина відпустила і отримала відчуття прощення.

Якщо це не є запитом людини і вона в процесі терапії не приходить до "сьогодні я буду радикально прощати" чи взагалі про це не говорить – ми, як терапевти, не маємо права нав'язувати цю модель. Бо можна потрапити в альтернативний негативний досвід і створити дуже стресову канву, якщо почати транслювати: "Щоб ти був успішним, ти маєш пробачити свого тата, який тебе бив".

І є історії в житті, які пробачити неможливо. Іноді, на превеликий жаль, в таких історіях задіяні наші власні батьки. Тут, окрім співчуття людям, які мали такий досвід, я нічого не можу сказати.

– Які сімейні сценарії або патерни зазвичай люди хочуть міняти і чому важливо їх міняти?

У мене немає статистики, можу говорити зі свого досвіду. Доволі часто це сценарії стосунків: дисфункційні стосунки, відсутність надійного партнера, наприклад, "мама, бабуся, всі жінки в нашій родині самотні".

Є сімейні сценарії, які перестають працювати в нинішньому контексті. У нас є сімейне завдання, наприклад, завжди працювати. Це ще один сценарій, який люди хочуть змінити: "Вся моя родина тяжко працювала, щоб забезпечити мінімум, і вона впевнена, що краще ми жити не можемо, бо є певний соціальний міф".

Також є запити змінити сценарій сорому. Зараз дуже багато сорому за походження: "Я вибачаюся, я з села", "Я з російськомовної родини – кому я такий потрібен?". Ми це розбираємо, бо сором – поганий супутник для розвитку. Ми сором перевертаємо на гідність.

Хтось каже: "Як можна перевернути зараз, у контексті війни, сором за те, що ти походиш із російськомовної родини?" Тут ми розбираємо, чому маємо за це відчувати сором? Це ж не наші дії призвели до цього. І зараз ми це змінюємо.

У людей багато пригнічення, деструктивних думок. Чому їх важливо міняти? Тому що часто вони знижують функціональність, заважають будувати близькі стосунки.

Якщо у родини класний сценарій, – прекрасно, передавайте. Ми достатньо дорослі для того, щоб проаналізувати сімейні ритуали, послання, заборони і дозволи. І зрозуміти для себе: які ще досі працюють і приводять нас до успіху, комфорту, безпеки, виживання, а які вже потрібно здати в архів як ті, що своє відпрацювали.

– Як може відбуватися переосмислення травматичних моментів з дитинства?

– Ми провину замінюємо на відповідальність, а сором – на гідність.

Наприклад, доросла людина мене соромила, коли я була маленька і зробила щось, що виходило за рамки її псевдоморалі. Вона казала: "Ай-яй-яй", люди так не роблять, соромся і стій у кутку", роблячи з мене вигнанця.

Я, як сьогоднішній дорослий, можу переосмислити цю подію і не погодитися з мамою чи батьком: "Я не вважаю, що порвані колготи – це привід для сорому". І сказати це не батьківській фігурі, а своїй внутрішній дитині. По суті, повзаємодіяти із собою маленьким.

Зробити це можна так, як вам зручно. У когось добре працює візуалізація: люди прямо уявляють ці сцени, зустрічі. У когось працює наратив: люди пишуть свої терапевтичні історії. У когось – переосмислення, коли людина складає власну картину подій.

Тоді клієнт приходить на сесію і каже: "Я зрозумів: це не мамі потрібно щось доводити, а собі потрібно дати співчуття. Бо це зі мною сталося щось, що заважає мені нормально жити, будувати стосунки, досягати успіху.

Я раз по разу чекаю цю маму, яка почне на мене кричати чи знецінювати. Я роблю щось та знову і знову очікую схвалення від мого батька, а він не здатний давати підтримку і позитивну оцінку. І це не моя провина – це сталося задовго до моєї появи на світі. Можливо, так ставилися до нього, і він ідентифікувався зі своїм агресором. І він не зміниться до того моменту, поки сам не захоче".

"Сепарація не дорівнює розриву". Як оздоровити стосунки з батьками

– Як змінюється погляд на батьків, коли людина проходить терапію?

– Я б сказала, тут є всі стадії прийняття неминучого. Спочатку можуть включатися захисти, ідентифікація з батьківською фігурою, той чи інший аспект. Це схоже на стадію заперечення.

Чому так працює? Бо боляче внутрішньо, і я ще не готова спускатися далі, бо мені здається, що це розірве контакт з тими значущими для мене фігурами.

Ми все це розбираємо і даємо людині право і любити, і злитися на батьківську фігуру одночасно.

Йдеться здебільшого про функціональні сім'ї, а не критичні випадки. Якщо ж це токсичні, небезпечні історії, здебільшого клієнт підходить до точки гніву – як права захищати свої кордони, як права сказати (нехай і за допомогою техніки порожнього стільця або інших): "Зі мною так не можна", "Це ти вчинив щось стосовно мене, а не я винна, що ти так до мене ставився".

Ми опрацьовуємо безпорадність, безправність, відсутність власного голосу – і розкриваємо, даємо людині силу висловити це все, тілесно відреагувати.

Завдання психотерапевта – допомогти людині висловити гнів на батьків здоровим, функціональним способом, щоб людина не ранила себе і людей навколо.

І тут важливо: часто не на реальних батьків, а на тих, які всередині. Це відбувається в кабінеті психотерапевта або в групі терапії чи підтримки.

Далі можна виходити на стадію торгу. Вона може бути доволі довгою. "Окей, я висловив гнів на батьків, ми щось зрозуміли… І що далі?" Терапевт питає: "А що ви хочете робити далі?" "Я? Це ви психолог".

Тут можна зіткнутися зі знеціненням себе, можливості щось змінити. Це стадія, коли людина поступово має впроваджувати нові патерни поведінки. Може бути супротив: страшно, не вистачає досвіду. Людина може ходити по колу. Якщо глибокі чи комплексні травми – можна довго затримуватися.

Потім ми заходимо в стадію, яку називають депресією. Стадії можуть мінятися місцями залежно від контексту і спогадів. Але обов'язково має бути стадія горювання – щодо того, що багато чого змінити не можна. Що в дитинстві не було безумовної любові, прийняття, підтримки. Горювання щодо втрат.

Потім відбувається "відпускання" минулого досвіду – коли ми його консолідуємо і відправляємо в архів. За принципом: "Зі мною дещо сталося, я це прожив, я впорався так, як міг, і це допомогло мені вижити. І сьогодні я розпочинаю шлях впровадження нових навичок і патернів".

Умовно, це схоже на стадії прийняття неминучого: щоб рухатися далі, потрібно проаналізувати досвід, усвідомити його, розділити зони відповідальності, прожити болісні почуття, надати собі підтримку, відзлитися, відгорювати, знову підтримати себе, зрозуміти причини й наслідки того, що відбувалося, і рушити далі.

У процесі терапії поступово зникає відчуття всемогутності батьків, і власної всемогутності також. Ми перестаємо намагатися змінити те, що нам не підвладне: обставини, реакції батьків, їхнє минуле, стиль життя, сприйняття світу.

– Якщо говорити не про крайні випадки, коли треба тікати, а про більш функціональні історії: як, попри дитячі травми й образи, зберегти близькі стосунки з батьками?

– Зазвичай це можливо. Коли ми виражаємо гнів, відпускаємо, розуміємо – нам починає допомагати позитивний досвід взаємодії.

Мозок людини фіксується на загрозі: "Пам'ятай це, це може захистити тебе в майбутньому", тому ми більше пам'ятаємо болісне, ніж тепле.

Але ми починаємо обробляти позитивний досвід, підсвічувати його. Клієнт вчиться звертатися до нього, згадувати значущі аспекти і формувати новий погляд – бачити в батьках людину.

Іноді це про активне слухання. Коли мама висловлює свою думку, я можу з нею не погоджуватися, але знаю її характер: вона болісно сприймає незгоду. І якщо це не стосується безпосередньо мене, я можу сказати: "Я бачу це по-іншому". І перевести гострий момент у м'якший формат, іноді в гумор. Тут важливий контекст, у яких точках ми можемо регресувати і повторювати старі сценарії.

Ми обробляємо наступний шар досвіду: або позитивні спогади про батьків, або додаємо альтернативний досвід взаємодії з іншими значущими фігурами – родичами, наставниками. Це допомагає побачити багатогранність життя, розбудувати відчуття його безперервності.

І розуміння, що життя наповнене різними подіями: в один і той самий день могло статися щось болісне і водночас щось важливе і добре.

– Яка роль сепарації в побудові близьких, здорових стосунків із батьками?

– Якщо ми не сепаруємося від батьків, ми залишаємося маленькими. Послання "не рости", "не будь окремим" продовжує діяти.

Сепарація – це психологічна автономія. Коли я ухвалюю власні рішення і розумію ступінь власної відповідальності за свою діяльність і бездіяльність. Коли можу помилятися, переосмислювати і діяти по-новому.

Це психологічний аспект: можна жити під одним дахом із батьками і бути сепарованим. Але є ще соціальний, побутовий, економічний аспекти. Якщо ми сильно фінансово залежимо від батьків, сепарація ускладнюється.

Але сепарація не дорівнює розриву. Сепарація – це відокремлення від фігури, яка функціонально піклувалася про нас, допомагала задовольняти базові потреби, давала інструктаж, впливала на нас. Ми формуємося як окрема особистість, яка може робити це самостійно, по-своєму.

І при цьому можемо залишатися вдячними. Тут важливий елемент сепарації: не тільки "пробачати/не пробачати", а знайти точки, в яких ми можемо подякувати своїм батькам.

Олена Барсукова, "Українська правда. Життя".