"Мамо, я виросту і зроблю все, щоб тобі стало легше": історія перекладачки жестової мови Марії Пушкарьової
Марія була маленькою дівчинкою, коли вперше познайомилась з жестовою мовою. Її батьки мають порушення слуху, тому почали навчати доньку, щоб вона могла з ними комунікувати і взаємодіяти.
З юних років діти нечуючих батьків – CODA (Child of Deaf Adults) – відчувають відповідальність за допомогу в перекладі жестової мови для своєї сім'ї.
"Бути CODA – це важко. Але це пробуджує в людях з таких сімей бажання щось змінити", – каже Марія.
Зараз їй вже 22 роки. Дівчина захопилася мрією про зменшення бар'єрів у житті нечуючих людей та прагне популяризувати жестову мову.
Більше про своє дитинство, особливості "говоріння руками" та навчання жестової мови перекладачка Марія Пушкарьова розповіла "Українській правді. Життя".
"Мамо, я виросту і зроблю все можливе, щоб тобі стало легше"
Марія народилася в Херсоні і з дитинства перебувала в оточенні людей, які спілкуються жестовою мовою, тому рано почала говорити нею теж. Вже з юних років дівчина допомагала батькам з комунікацією в офіційних установах, магазинах або при розмовах зі знайомими. Хоча вона з батьками зараз перебувають у різних містах, Марія все одно знаходить способи підтримати родину, коли вони потребують допомоги під час спілкування.
"Якщо моїй мамі треба кудись в лікарню, я маю повністю дізнатись, чи вона записалася, як вона туди піде, чи потрібна їй моя допомога. Наразі ми з мамою перебуваємо в різних містах. Незважаючи на це, якщо мама розуміє, що сама не справляється, вона може мені зателефонувати по відеозв'язку. Тоді я їй допомагаю під час відвідування лікаря або державної установи. Звісно, із самого дитинства ці завдання покладають на тебе величезну відповідальність", – ділиться дівчина.
Проте Марія Пушкарьова запевняє, що в дитинстві "дорослої роботи" не боялась.
"Я насправді ніколи не була боягузливою в тому плані, щоб кудись піти самостійно. Вже з другого класу сама їздила до школи, хоча мені потрібно було і на маршрутку, і з пересадками... Ніколи цього не боялася, бо супроводжувала постійно маму, її друзів, і всіх-всіх знайомих людей з порушенням слуху, яким потрібен був перекладач. Фактично, виконувала дорослу роботу.
Бути CODA – це бути кишеньковим перекладачем. Бо що б не сталося, куди б ми не йшли – на якісь екскурсії або просто в магазин, – для батьків це, звісно, дуже велике полегшення, якщо їхні діти знають жестову мову і можуть перекладати", – розповідає Марія.
Дівчина ділиться, що діти, які є частиною як чуючої, так і нечуючої спільноти, "запалюються" бажанням вирішити проблему бар'єрності для людей з порушеннями слуху. До певного віку вони живуть із почуттям несправедливості, допоки не отримують можливість впливати на життя нечуючої спільноти та покращувати його.
"Я пам'ятаю, що, будучи дитиною, казала: "Мамо, я виросту і зроблю все можливе, щоб тобі стало легше.
Я сподіваюсь, що через декілька років, дай Боже, інклюзія просунеться настільки, що діти, які народжуються в сім'ях нечуючих батьків, вже не будуть переживати той досвід, який переживали ми, і зможуть повноцінно мати дитинство, радіти життю, не бігати по всіх установах з батьками заради вирішення їхніх питань, бо це вже буде організовано державою", – каже героїня.
"Мені було п'ять років, і я вперше взяла участь у конкурсі перекладачів"
Мама Марії працювала в Українському товаристві глухих (УТОГ) та часто брала доньку із собою на роботу.
"Там я постійно бачила купу людей з порушенням слуху і регулярно з ними взаємодіяла. Так і розвивалися мої навички жестової мови, вміння спілкуватися. Я познайомилася зі спільнотою людей з порушенням слуху і закохалася в неї. От чесно, ця комунікація прямо посадила в мені зерно любові до жестової мови", – ділиться Марія.
У 5 років дівчина вперше взяла участь у конкурсі перекладачів жестової мови.
"Товариство організовувало культурні заходи, концерти, і в них брали участь саме люди з порушенням слуху. І я, малявка маленька, приходила і дивилася з захопленням на ті концерти, де нечуючі танцюють, співають, розповідають вірші, жартують, ставлять сценки, вистави та інше. І я просто така: "Вау! Я теж хочу". Мені було п'ять років, і я вперше взяла участь у конкурсі перекладачів жестової мови.
Це був дуже цінний для мене досвід. Я така мала на сцені, там купа людей, стою в сукні, співаю жестовою мовою і розповідаю щось. Тоді я зрозуміла, що жестова мова це не просто спосіб комунікації, а ще й величезний засіб для демонстрації себе, своїх емоцій", – з усмішкою пригадує Марія.
"У дитинстві казала, що ніколи не буду перекладачем жестової мови"
Героїня розповідає, що батьки "абсолютно нормально" відреагували на відсутність у доньки бажання бути перекладачкою.
"Я в дитинстві казала, що ніколи не буду перекладачем жестової мови, оскільки просто прагнула змінити цю всю систему. Бути перекладачем – це надавати послугу, а я більше хотіла вирішувати організаційні питання, тому і вступила на соціальну роботу.
Зараз я навпаки дуже рада. Я люблю жестову мову, і всіма руками "за" перекладання", – розповідає дівчина.
Наразі Марія навчається на 2 курсі магістратури та здобула освітній ступінь бакалавра за спеціальністю "Соціальна робота". Вона має диплом перекладача жестової мови, який отримала після завершення коледжу.
Під час навчання в університеті дівчина почала активно перекладати жестовою мовою на заходах. Серед них – вистави для дітей у "Театрі юного глядача" в Києві, а також форуми та дискусійні панелі.
Згодом у героїні з'явилося нове захоплення – навчати інших. Вона із захватом розповідає про свою перекладацьку діяльність і прагнення ділитися знаннями.
"Мені дуже подобається навчати. Я прям кайфую від процесу, коли бачу, що люди від мене отримують знання і при цьому відчувають позитив.
Ніколи не кажу, що жестову мову потрібно обов'язково вчити. Ні, жестова мова – це більше для душі, для себе, для розвитку своєї особистості, і, як дуже великий плюс, це робить наше суспільство доступнішим і полегшує комунікацію з людьми з порушенням слуху. Це дає їм більше можливостей і розширює коло людей, з якими можна поспілкуватися, поділитися думками.
Зараз викладання – це моя основа, що мені дуже подобається. Мене це заряджає", – із усмішкою розповідає перекладачка.
"Реєстрацію на перший курс закрили через 20 хвилин"
На початку своєї діяльності Марія Пушкарьова проводила разові лекції для студентів. Це були заняття, на яких перекладачка розповідала про спільноту нечуючих, дактилювання (систему спілкування за допомогою рухів пальців рук), та показувала 10 базових фраз.
"На першу мою зустріч прийшло людей п'ятнадцять. Я їм розказала все. Сама була під враженнями і думала: "Боже, клас! Люди так захопилися, їм так сподобалось. Це дуже круто!" І потім, після цього, потроху-потроху, ця мережа лекцій через сарафанне радіо почала розширюватись", – ділиться дівчина.
Марія розповідає, що після проведення перших лекцій, нею зацікавились в університеті та допомогли організувати більш масштабні курси не лише для студентів, але й усіх охочих. Інформацію про перебіг навчання дівчина розмістила у своїх соцмережах.
"Я пам'ятаю наш перший курс, коли ми виставили реєстрацію, і закрили її буквально через 20 хвилин. Набралось настільки багато людей, що організатори не знали, куди їх посадити. Мій університет надавав велику підтримку у цьому. Потім я дивлюсь на аудиторію, де сидить сотня людей – всі прийшли послухати мене і вивчити жестову мову", – із захватом розповідає героїня.
"Ми перекладачі не людей, а мови"
Перекладачка розповідає про неправильне сприйняття жестової мови – її часто називають "мовою жестів".
"Правильно казати "жестова мова", бо "мова жестів" – це просто рухи тіла. Наприклад, я можу жестикулювати при розмові, але це не означає нічого. Тобто я просто махаю руками, і це мова жестів.
Жестова мова має свою абетку. Кожен жест означає певне слово, і вона має свою структуру. Це мова, якою спілкуються люди з порушенням слуху. Мовою жестів не розмовляє якась певна категорія людей, а жестовою мовою – спілкуються", – наголошує Марія.
Дівчина ділиться порадою для запам'ятовування відмінності між жестовою мовою та мовою жестів.
"Є українська мова, англійська мова, французька. І це так само, як і жестова мова. Також варто зазначити, що правильно казати перекладач жестової мови, а не сурдоперекладач. Ми перекладачі не людей, а мови. Робимо переклад так само, як перекладач англійської, української та інших різних мов. Жестова мова так само є повноцінною", – пояснює перекладачка.
"Нечуючі говорять руками та чують очима"
Марія Пушкарьова розповідає, що використання у розмові з нечуючою людиною слів "послухай", "чуєш" не є для них образливим.
"Люди з порушенням слуху так само мають функцію говорити і сприймати інформацію. Чуючі теж говорять, чують, і люди з порушеннями слуху так само говорять і чують. Просто у них трошки інший спосіб обміну інформацією. Нечуючі говорять руками та чують очима.
Якщо ми почнемо розділяти, що, наприклад, люди з порушенням слуху не говорять, а показують, не чують, а дивляться, то це ще більше буде їх сегрегувати, відокремлювати від нас. А це неправильно.", – наголошує дівчина.
За її словами, багато медійних продуктів досі залишаються неадаптованими для людей із порушеннями слуху.
"Для мами це трагедія, бо вона має дивитися замість цього турецькі серіали. Тому вона хотіла б більше дивитися українське кіно, українські серіали, але насправді мало програм та шоу із субтитрами, які йдуть на телеканалах, і її це засмучує", – зазначає 22-річна Марія.
"Не бійтесь просто підійти поговорити"
Перекладачка радить тим, хто вивчає жестову, не боятися практикувати свої навички та розмовляти з нечуючими.
"Не бійтесь просто підійти поговорити. Насправді більшість нечуючих щасливі, коли люди вчать жестову мову, підходять та говорять з ними. Вони готові терпляче стояти, щось їм пояснювати, розказувати на пальцях та дуже раді, коли люди зацікавлюються", – каже дівчина.
Марія додає, що нечуючі завжди ставляться з розумінням до людей, які хочуть з ними поговорити жестовою, навіть якщо розмова містить лише просте запитання "Як справи?".
"Ви можете підійти і звернути на себе увагу – це легенько доторкнутися до плеча або руки. Якщо ви перед людиною, то можете привітатися і сказати жестовою: "Добрий день! Вибачте, чи я не відволікаю? Я побачила, що ви спілкуєтеся жестовою мовою зі своїм другом". Далі спитати як справи, і все", – радить перекладачка.
Однак дівчина уточнює, що якщо ви підійшли до людини із певним запитанням, але потім помітили, що вона нечуюча, то не варто переривати розмову – краще написати на телефоні своє прохання. Також потрібно уникати активних рухів головою, адже це заважає людині сконцентрувати погляд на обличчі для читання по губах.
"Наприклад, нечуюча людина може підійти на вулиці і показати на телефоні текст, що вона не чує та просить їй розповісти, як пройти до певного місця. Незнайомець починає пояснювати, але при цьому постійно крутиться і каже: "Ну вам потрібно йти у тому напрямку чи в іншому…". І через це нечуюча не може сконцентруватися на обличчі цієї людини. Якщо ви не пишете, а хочете пояснити, то, будь ласка, не відвертайтеся від людини, бо так вона не зможе зрозуміти вас", – зауважує перекладачка.
Марія додає, що при розмові з нечуючою людиною не варто гіперболізовано рухати губами, адже це лише погіршує зчитування з них слів. Артикуляція має залишатися природною.
"В Україні дуже мало перекладачів жестової мови – і це велика проблема"
Найбільше перекладачку турбує відсутність інклюзії для людей із порушеннями слуху.
"В Україні дуже мало перекладачів жестової мови – і це велика проблема. Кожен день люди відвідують державні установи, лікарні, суди, центри соцзахисту, пенсійні фонди та інше. Установи зараз вже почали забезпечувати переклад жестовою мовою, але далеко не всі. У Києві це ще більш-менш можна зустріти, наприклад, на вокзалі, де можна просканувати QR-код і там буде відео з перекладом. У маленьких містах такої системи немає", – розповідає про труднощі дівчина.
Вона додає, що нечуючі вимушені постійно писати, відвідуючи різноманітні установи. Вони висловлюють на папері свої прохання та отримують таку ж текстову відповідь. Однак цей спосіб комунікації потребує багато часу, через що людям залишається лише коротко пояснювати свої бажання, щоб не "писати есеї". Через подібні обмеження нечуючі не можуть задовольнити всі потреби.
"Особливо це стосується соцслужб, куди людина приходить, бо в неї щось сталося. Нечуючі відчувають дискомфорт, тому що усвідомлюють, що не можуть повноцінно висловитись, а люди не розуміють, що від них хочуть.
Величезна проблема в Україні – це працевлаштування людей з порушенням слуху. Дуже мало місць роботи, де нечуючі люди можуть працювати", – наголошує Марія Пушкарьова.
Вона додає, що основним бар'єром для нечуючих є комунікація. Через відсутність доступності люди з порушеннями слуху позбавлені відчуття того, що вони є повноцінними членами суспільства.
"Комунікаційний бар'єр є основним, адже від спілкування, загалом, залежить усе. Через існування цього бар'єру перекриваються дуже багато шляхів до доступності і до того, щоб люди з порушенням слуху, та й взагалі всі люди з інвалідністю, розуміли, що вони є повноцінними членами нашого суспільства. Є дуже багато бар'єрів, які ще, на жаль, не подолані", – підсумовує Марія.
Ксенія Пушко, "Українська правда. Життя".
