У мене немає дому. Чому так боляче втрачати рідні стіни та як знайти сили рухатися вперед
Втратити дім – означає втратити не просто квадратні метри, а й відпустити в забуття якусь частину власного життя, складену з фрагментів солодкої дитячої безтурботності, напіврозгубленого підліткового становлення, кропіткого юнацького самостворення, незворотного дорослішання та усвідомленої зрілості.
Що відчуває людина, коли рідні стіни, серед яких можна було сховатися і, як у машині часу, помандрувати десь глибоко всередину себе, руйнуються в одну мить? Як пережити трагедію втрати місця, яке населяли родинні історії, дитячі спогади та запах бабусиних найсмачніших у світі пиріжків? Про це для "УП. Життя" розповіла психологиня Наталія Гаєвська.
Як формується образ та відчуття дому
Психологиня зазначає, що дім – це не просто житло, це продовження нас самих. Наприклад, коли ми обираємо меблі чи шпалери додому, ми робимо вибір на користь того, що резонує з нашою сутністю та перетворює житло на атрибут нашої ідентичності.
"Згадую, як працювала з однією жінкою, яка на початку великої війни виїхала в Іспанію. Втрата дому викликала у неї особливо бурхливі емоції. Вона казала: "Кожна кімната була частинкою мене. Спальня в китайському стилі нагадувала мені про мою подорож до Китаю, а кухня в сіро-червоних тонах приносила мені радість", – розповідає фахівчиня.
Якщо люди мріяли про конкретний будинок, вибирали ділянку, стежили за будівництвом і вкладали в це частинку себе, то втрата дому означає втрату великої частини власного життя. Це не просто руйнація чотирьох стін, а й втрата того, що людина творила своїми руками, у що вірила і що любила.
Як зазначає психологиня, фраза "мій дім – моя фортеця" має глибоке психологічне підґрунтя. Відчуття безпеки вдома формує у нас відчуття власної території, навіть якщо ми ділимо її з іншими: чоловіком, дружиною, дітьми чи родичами.
Таким чином і формується образ дому – місця, де ми завжди відчуваємо себе справжніми, втішеними та захищеними.
Як переживають втрату дорослі та діти
"Здається, що дорослим людям вдається легше пережити втрату дому, адже вони нібито вже "стали на ноги", розуміють, що це всього лише житло, яке можна придбати й в іншому місті. Проте насправді все залежить не від віку, а від індивідуальних обставин і глибини зв’язку з втраченим житлом", – говорить психологиня.
За її словами, дорослі люди можуть мати сильніші емоційні прив’язки до свого дому, особливо якщо він був символом їхньої стабільності та безпеки, якщо вони доклали багато зусиль, аби створити для себе таке місце. Часто люди роками збирали кошти, щоб придбати або побудувати своє житло – і воно стало величезною частиною їхнього життя, розривати звʼязки з якою – дуже складно.
Діти ж частіше переживають втрату дому більш мʼяко, адже в ранньому віці вони більше прив'язуються не до конкретного місця, а до своїх батьків.
"Формула дуже проста: якщо батьки відчувають себе впевнено і спокійно, дитина теж почуватиметься в безпеці. Навіть якщо довелося покинути рідне житло, вона швидше адаптується, оскільки її основним джерелом стабільності є батьки, а не конкретне місце.
Дитина може сумувати за своєю кімнатою, за звичними речами – і це цілком нормально. Але якщо поруч з нею перебувають батьки, які впевнені в собі і в тому, що вони роблять, дитина також зможе прийняти зміни і почуватиметься добре на новому місці", – пояснює експертка.
Стадії переживання втрати: від заперечення до прийняття
Психологиня зазначає, що втрата дому – це по суті втрата звичного способу життя і безпеки. Вона позбавляє людину можливості обирати, де вона може відпочити, набратися сил, почуватися у безпеці. Це викликає дуже сильні емоції.
Коли ми втрачаємо дім, ми проходимо через ті ж стадії горювання, що і при втраті близьких людей. Усе починається із заперечення. Людина не хоче миритися з втратою, не розуміє, чому це сталося саме з нею.
Пізніше вона дивиться на інших людей і думає: "У них є свої домівки, у яких вони продовжують щасливе життя зі своїми родинами, а я цього більше не маю". Це автоматично викликає хвилю агресії. На емоційному рівні з'являється відчуття несправедливості, і це породжує внутрішній гнів.
"Найчастіше коли нам потрібен спосіб випустити гнів, ми вдаємося до найпростішого – спрямувати його на інших. Це не тому, що ви погана людина – просто ви відчуваєте втрату і шукаєте, на кого можна спрямувати свої емоції", – пояснює експертка.
Гнів стає способом розрядити внутрішнє напруження, яке неможливо стримати та ігнорувати.
"Цей гнів ми спрямовуємо не лише на ворогів, які зруйнували наше життя, не лише на обставини, з якими довелося зіткнутися, не лише на себе за те, що ми не змогли нічого змінити. Ми злимося на саме життя за те, що воно не склалося так, як ми цього хотіли", – каже психологиня.
Після цього настає етап так званих торгів, коли людина починає шукати способи відтворити в новому місці те, що було в старому домі. Вона припускає: "Так, це не мій дім, але раптом я зможу облаштувати його так, як було вдома. Можливо, перефарбую стіни в той самий колір, як у старій спальні. Спробую знайти картину, схожу на ту, що висіла у моїй вітальні".
"Спочатку ми відчайдушно шукаємо в новому домі ті самі відчуття, які давав нам старий. Але з часом усвідомлюємо, що це марна трата сил – ми не можемо ні з точністю відтворити старий дім, ні повернути минуле життя. Це розуміння вганяє людину у депресивний стан", – каже психологиня.
Депресивний етап проживання втрати супроводжують думки: "Яка я бідна і нещасна, чому це сталося зі мною? Що тепер робити?"
"Якщо ми застрягаємо на цьому етапі, то занурюємося в почуття безсилля, яке стає важким тягарем. Тоді всередині нас ніби немає жодних сил, щоб жити далі.
Важливо пам'ятати, що цей стан теж потрібно прожити і дозволити собі відчути це безсилля, щоб згодом знайти в собі ресурси рухатися вперед", – говорить експертка.
Щоб не застрягнути у ньому назавжди, сконцентруйтесь на діях, які ви можете виконати зараз. Нові плани змістять фокус з думок про втрату та закладуть надію на майбутнє.
Завершальний етап переживання втрати – прийняття, коли ми починаємо поступово приходити до розуміння, що вже нічого не буде так, як раніше. На етапі прийняття людина усвідомлює: "Я більше нічого не можу зробити, і так, як було раніше, ніколи вже не буде. Це дуже прикро, але важливо зрозуміти, що минуле вже не повернеш. Прийшов час шукати нові можливості. Замість того, щоб намагатися відтворити своє минуле життя на 100%, потрібно створити щось нове".
Як довго триває процес прийняття
Шлях до прийняття втрати може дуже різнитися для кожної людини. Для когось цей процес триває місяцями, для когось – роками.
"Не всім вдається дійти до точки повного прийняття. Деякі люди можуть застрягти на інших етапах: у гніві чи депресії. Це може негативно впливати на якість життя, на здатність будувати нові стосунки та навіть на фізичне здоров'я", – говорить психологиня.
Те, як швидко до вас прийде прийняття втрати, залежить від особливостей вашого характеру, наявності підтримки та емоційних ресурсів.
"Важливо не тільки намагатися прийти до цієї точки, але й розуміти, що йти до неї поступово – нормальний і природний процес, який потребує часу і підтримки", – каже експертка.
Коли ми втрачаємо щось особливо цінне для нас, це створює відчуття глибокої втрати, яку нелегко подолати. Якщо людина сильно травмована, відчуття втрати можуть залишитися з нею на все життя. Вони можуть не бути постійними, а з’являтися циклічно в моменти стресу або після згадок про події минулого.
У таких випадках тривога і страх можуть стати хронічними, особливо якщо інтенсивність цих відчуттів не зменшується з часом.
"Якщо через два-три роки після події людина все ще переживає ці емоції, хоча, можливо, і не так гостро, це може свідчити про необхідність звернутися за професійною допомогою до психолога чи психотерапевта.
Терапія може допомогти пропрацювати травми і поступово зменшити вплив тривоги і страху на повсякденне життя. Якщо залишити їх без уваги, ці відчуття можуть продовжувати турбувати людину протягом усього життя, впливаючи на її здатність радіти життю і будувати майбутнє", – говорить психологиня.
Як війна стирає відчуття дому, навіть якщо він не постраждав
"У своїй практиці я часто спостерігала, як переселенці не могли повернутися додому, бо розуміли, що їхнє життя змінилося назавжди. Дім збережений – усе нібито нормально, але водночас не покидає відчуття, що усе вже не те. Вони говорили, що їхній дім ніби зрадив їх, і вони більше не відчувають там захищеності: місце, яке мало бути для них безпечним, не виправдало очікувань. Якщо розглядати це свідомо, може здатися, що це якась маячня, але на емоційному рівні це працює саме так", – розповідає психологиня.
Вона пояснює, що у таких випадках людина внутрішньо відчуває розчарування і образу: "Ти мав бути моїм притулком, ти мав мене захистити, але ти цього не зробив" Цей гнів іноді підштовхує людей до думки продати житло з міркувань: "Мій дім не зміг бути для мене безпечним місцем, і тому я більше не можу тут залишатися".
За її словами, нерідко йдеться і про травматичні спогади, коли людям доводилося буквально за кілька годин покидати свої домівки і їхати у невідомість.
"Процес, коли люди змушені збирати всі свої речі: все, що було для них дорогим і близьким – в одну валізку, сам по собі травматичний. Після цього повернення додому може викликати повторне переживання травми, адже нагадуватиме емоційну подорож у минуле. Дім, який раніше був місцем безпеки і комфорту, тепер може викликати відчуття неспокою, збурювати пережиті страхи, ятрити незагоєні душевні рани", – говорить психологиня.
Однак так відбувається не завжди – набагато частіше зустрічається сценарій, коли людина повертається до свого рідного дому і відчуває радість, ніби віднайшла щось давно втрачене. Повернення додому стає символом повернення до себе, до своїх коренів.
Як пережити втрату дому: стратегії зцілення
Візьміть до уваги свої обмеження
Коли ми не хочемо приймати нове і накручуємо себе, порівнюючи минуле і теперішнє, ми застрягаємо у цьому стані. Минуле не пропрацювали, а до майбутнього не підготувалися. Вихід із цієї ситуації полягає в тому, щоб прийняти факт, що зараз ваші можливості обмежені, і діяти треба виходячи з них.
"Прийняття своїх обмежень – це крок, якого ми часто уникаємо, бо це може знизити нашу самооцінку, викликати тривогу за майбутнє. Але, щоб позбутися цієї тривоги, потрібно подумати: так, у мене зараз такий статус, але які можливості він мені відкриває?" – радить фахівчиня.
Озирніться на свої ресурси
За словами психологині, наша здатність справлятися зі стресом схожа на гумку: під тиском вона може стискатися, але її можна розтягнути. Щоб розширити межі своєї стресостійкості, варто розуміти, що у нас є два типи ресурсів: зовнішні та внутрішні.
Верхня межа нашої стресостійкості визначається зовнішніми ресурсами: знайомствами, фінансовими заощадженнями тощо. Нижня межа визначається внутрішніми ресурсами: уміннями, знаннями, навичками, на які ми завжди можемо покладатися.
"Коли людина починає краще усвідомлювати та використовувати ці ресурси, їй стає легше пережити втрату і почати будувати нове життя. І це не просто про те, щоб зводити нові стіни – це про те, щоб відновити себе і своє відчуття стабільності та безпеки, використовуючи ті ресурси, які вже є у нашому арсеналі", – зазначає психологиня.
Дотримуйтеся рутини
Рутинні дії, як-от ранкові ритуали, графік харчування чи тренувань, навчання чи робота, допомагають повернути відчуття контролю над життям. Навіть найпростіші завдання можуть дати відчуття стабільності та сприяти поступовому поверненню до звичайного життя.
Дозвольте собі відчувати емоції
Втрата дому – це не лише фізична втрата, але й емоційний удар. Важливо не пригнічувати свої емоції, а дозволити собі їх відчувати і виражати. Сум, злість, розчарування – це природні реакції на втрату, і ігнорування цих почуттів лише погіршує ситуацію. Дозвольте собі пройти через цей процес, щоб зцілитися.
Плануйте маленькі кроки на майбутнє
Коли майбутнє здається невизначеним, важливо зосередитися на маленьких цілях. Це може бути що завгодно: нове хобі, плани на наступний день або тиждень. Крок за кроком ви зможете відновити своє життя, рухаючись поступово до більшого. Це допоможе зберегти мотивацію і відчуття контролю.
Позбудьтеся очікувань і прийміть реальність, якою вона є
За словами експертки, часто ми прив’язуємося до своїх соціальних ролей, і зміна цього статусу викликає дискомфорт. Проте зміни неминучі, і важливо навчитися адаптуватися до них.
"Усвідомлення того, що ви більше не професор університету, наприклад, а просто людина, яка намагається знайти свій шлях у нових умовах, є важливим кроком. Це не означає, що ми втрачаємо свою цінність або що всі наші досягнення більше нічого не означають. Натомість прийняття нової реальності дозволяє нам адаптуватися до неї і шукати нові можливості для розвитку та зростання", – розповідає психологиня.
Нам потрібно визнати, що життя не завжди відповідає нашим очікуванням, а ідея справедливого світу може виявитися нашою ілюзією.
"Світ працює за своїми законами, які ми не завжди розуміємо. Те, що ми вважаємо правильним або справедливим, не завжди відповідає дійсності. Чим швидше ми позбудемося цих ілюзій, тим швидше зможемо прийняти зміни, що відбулися в нашому житті.
Часто люди застрягають на етапі заперечення, коли не хочуть визнавати те, що сталося. Прийняття реальності, якою вона є, – це перший крок до зцілення і руху вперед", – зауважує психолиня.
Як оточення може допомогти впоратися із втратою
Підтримка близьких людей: друзів, рідних і фахівців з ментального здоров'я – має величезне значення у процесі переживання втрати дому.
"Людина лікує людину – і це дуже глибинний процес. Підтримка близьких допомагає нам відчувати, що ми не самотні у своїх переживаннях, адже є хтось, хто розуміє нас і готовий допомогти. Це дає силу рухатися далі", – каже експертка.
Вона зауважує, що люди можуть по-різному реагувати на трагедію, адже ми всі різні за характером і потребами. Іноді спільне горе згуртовує людей: вони підтримують одне одного, вислуховують і розуміють потреби кожного – це позитивний сценарій.
Але може бути й інша ситуація, коли важкість переживань віддаляє людей. Між ними виникає так звана конкуренція: кому зараз важче, хто більше страждає. Кожен хоче отримати підтримку, але не завжди готовий її дати першим – це деструктивний підхід.
"У таких випадках важливо пам'ятати, що не потрібно мірятися, кому складніше. Ваш біль заслуговує на зцілення так само, як і біль вашого ближнього. Тут справа не в тому, хто кому допоможе першим, а в тому, бути підтримкою одне для одного.
Після втрати дому важливо налаштовувати себе на взаємну підтримку і не боятися просити про допомогу, коли вона потрібна", – підсумовує фахівчиня.
Як віднайти себе на новому місці
Важливо пам'ятати, що навіть після втрати дому ми залишаємося тими, ким і були: болючі почуття не визначають нашу особистість. Натомість наші навички, вміння, знання залишаються з нами – хоч ми й потрапили в складні та жорсткі обставини, ми все ще маємо ті самі ресурси, що й раніше. Саме вони можуть стати опорою у непростий час.
"Нові обставини можуть змусити нас відчути себе, ніби ми знову маленькі діти, які загубилися у великому світі. Під час переживання втрати ми можемо відчувати звуження нашого бачення: ніби забуваємо про те, що ми все ще ті самі дорослі люди з тими самими можливостями та досвідом", – зазначає психологиня.
Коли ми стикаємося з новою реальністю, важливо пам’ятати, що наше минуле може послужити для нас ресурсом. Наприклад, якщо раніше у вас були хороші комунікативні навички, але через пережиту втрату ви про них забули, важливо нагадати собі, що ці навички все ще є у вас. Запитайте себе: "Як я можу використати їх зараз? Як впровадити їх у теперішню ситуацію?" Це допоможе повернути впевненість у своїх силах і знайти шляхи, як рухатися вперед", – каже психологиня.
Якщо ми вже досягли певних результатів у минулому, то можемо зробити це знову, навіть на новому місці. Можливо, для цього доведеться докласти більше зусиль, але наші навички та знання залишилися з нами.
"Якщо ви починаєте своє життя на новому місці, почніть з вивчення середовища, в якому ви опинилися. Досліджуйте все – від історичних фактів до побутових звичок людей в новому місце.
Дослідження нового середовища – це не тільки шлях до адаптації, але й спосіб знайти свою нішу в новому суспільстві. Інтеграція в суспільство починається з розуміння і прийняття того, як воно функціонує", – підсумовує експертка.