"Хоч проти мене все моє оточення, навіть мої батьки, я все одно тримаюся": як українські діти переживають війну
Постійні обстріли, недоспані ночі, відключення світла, перебої в навчанні, втрата рідних – це умови, в яких діти живуть близько 3 років.
Як проходить дитинство в умовах війни – підлітки анонімно розповідають на безпечній онлайн-платформі Svidok.org.
У Всесвітній день дитини, який щороку відзначають 20 листопада, розповідаємо 5 історій неповнолітніх українців, залишених у головному сховищі спогадів України.
*З міркувань безпеки імена дітей змінено.
Аліна, 16 років (Солончаки, Миколаївщина)
"Я чекаю 18 років, щоб вступити у Збройні сили України"
Село Аліни – навпроти Кінбурнської коси, неподалік від Очакова. З перших днів повномасштабної війни дівчинка зіткнулась з усіма можливими її жахіттями. У грудні 2022 року вона потрапила під артилерійський обстріл, їй дивом вдалось вижити.
"У грудні я йшла на іншу вулицю. Раптом почула легкий, тихий вибух. Лише пізніше я зрозуміла, що це був вихід, коли над головою спалахували летючі яскраві кульки. А потім перед мною впало 4 гради. Іскри, дим. Я почала падати та кричати, далі знову тихий вибух. Свист, знову вибухи, я почала тікати назад, а звуки все ближче та голосніше... Після обстрілу дуже боліла голова, вуха заклало, все тіло тремтіло. Голос зірвала", – розповідає дівчинка.
Тяжким ударом для неї стало руйнування рідної школи.
"В червні, на день Конституції України, ракета прилетіла в школу , це не ракета , це ніж, не школа, а моя душа. Мені болить і досі, я пам'ятаю, як лежала в ліжку і плакала, не могла сприйняти те, що від рідного місця залишилися лише одні руїни. Цей біль і досі зі мною", – зізнається Аліна.
13 березня 2023 року, коли дівчина була в Миколаєві, росіяни обстріляли її дім. За словами батька, снаряд впав у гараж, пошкодив хату та подвір’я. На щастя, рідні дівчини не постраждали, але той обстріл забрав життя у друзів сім’ї.
"Перший снаряд впав в літню кухню, де був чоловік та його дружина. Чоловік помер відразу, дружину довго не могли знайти під завалами. Вона стекла кров’ю та померла. Їхній син в останню секунду вибіг з кухні, вижив, але отримав осколкові поранення. Уявіть біль цієї дитини, вона біжить вся у крові по городах, по будинках, вулицях села і кричить "Маму і тата знайти не можу..." Цьому хлопчику було лише 7 років, коли сталася ця трагедія" , – згадує дівчина
Аліна стала свідком також і однієї з найбільших техногенних катастроф Європи – підриву росіянами Каховської ГЕС.
"Уявляєте цей біль, коли бачиш зі свого села, як по лиману пливуть дахи будинків, і в цих будинках колись жили люди, пливе одяг, та речі, взуття , пластик... мертві тварин...Взагалі цей жах не описати словами, це відчуття тривоги коли чуєш маленький навіть звук…", – розповіла очевидиця.
Дівчина у своєму дописі закликає іноземців продовжувати допомагати Україні та стверджує, що й сама, попри хворобливість готова йти на фронт, аби звільнити рідну землю від ворога.
"Я чекаю 18 років, щоб вступити у Збройні сили України. Я хвора дівчина і не знаю чи взагалі витримаю в бою, у мене патології серця та хворі очі, але я готова йти на фронт. Я готова боротися за волю своєї держави. Я готова вбивати людей що прийшли на наші землі, та стирають з лиця землі мою хату, мій дім, рідне село, місто", – пише дівчинка.
Іван 16 років (Умань, Черкаська область)
"Хлопці, вставайте, тільки не лякайтесь, нас обстрілюють"
За день до повномасштабного вторгнення життя українців було буденним. Іван розповідає, що все було як зазвичай: вечеря у родинному колі, гра на гітарі. Хлопець ліг спати, щоб наступного дня піти до школи, але далі щоденну рутину замінила війна.
"На ранок, замість звичного "Хлопці, прокидайтеся, давайте в школу", о шостій ранку почув від матері фразу, яку я розповідатиму своїм онукам: "Хлопці, вставайте, тільки не лякайтесь, нас обстрілюють". Підірвавшись з ліжка, відразу почав одягати, що першим попало під руку, та навпомацки зі своєї полички взяв блокнот із олівцем. Уже пізніше, по дорозі до родичів, я дізнаюсь, що росіяни обстріляли військову частину неподалік від мого міста, внаслідок чого снаряди почали розлітатися куди-небудь, а уламки від них валялися серед вулиці", – згадує Іван початок війни.
За словами підлітка, уламки від російського снаряду поцілили в зерновий елеватор, що він встиг сфотографувати.
"Також один із цих снарядів прилетів у центр міста, в той момент, коли там проїжджав велосипедист. Ймовірно, що той чолов’яга є одним із перших цивільних, кого вбили росіяни під час повномасштабного вторгнення", – додає підліток.
Вже у будинку родичів почали дивитись і читати новини про повномасштабне вторгнення Росії. Вони телефонували рідним, щоб дізнатись, чи всі живі, та яка ситуація в інших містах. У групі в соцмережах класна керівниця Івана намагалась заспокоїти і підбадьорити учнів.
"На диво я не відчував страху. Ні на секунду. Він був повністю скомпенсований гнівом і ненавистю", – поділився підліток.
Наталія* 13 років (Бахмут, Донецька область)
"Життя після смерті батька триває, але кожен новий день дається насилу"
"До 2022 року я була тією дитиною, яка бачить радість навіть у простих речах. Мені було достатньо сонячного дня або доброго слова, щоб усміхнутися, і я могла сміятися просто так. Я була життєрадісною, якою, напевно, і мусить бути будь-яка дитина", – розповідає 13-річна Наталія.
Дівчинка родом із села Іванківське Бахмутського району. В цьому населеному пункті школярка та її батьки зустріли повномасштабне вторгнення. Про останній день у школі Наталія розповідає із сумом.
"23 лютого 2022 року я була востаннє у школі. Місце, де я виросла, де залишилися всі мої спогади та справжні друзі. Улюблені вчителі, книги, оцінки, сміх, радість, сльози — все залишилося в тих стінах. Я не усвідомлювала всю серйозність проблеми і просто раділа "двотижневому карантину", – згадує вона.
Один день змінив усе. Дівчинка з батьками опинилась в одній з "найгарячіших" точок фронту та стала очевидицею щоденних обстрілів Росії.
"Червень… Тоді це був просто черговий літній місяць, коли сонце світило особливо яскраво, повітря було наповнене запахом квітів, і життя йшло своїм звичаєм. Але незабаром цей звичний ритм порушився — почали чутись перші вибухи. Спочатку було важко повірити, що це не просто грім чи звуки грози. Поступово страх почав проникати у кожний куточок моєї душі. З кожним новим вибухом я розуміла, що світ, у якому жила, почав руйнуватися. Неможливо було припустити, що це колись стане нашою реальністю", – розповідає Наталія.
За словами дівчинки, у серпні 2022 року ситуація в Бахмутському районі ще більше загострилась. Тоді у всіх ЗМІ розповідали про складні бої на цьому напрямку.
"До серпня ситуація стала ще тривожнішою. Вибухи, які раніше були далекі та розмиті, стали голоснішими і ближчими. Кожен новий звук, що лунав у повітрі, викликав панічний страх і занепокоєння. Ми навчилися відрізняти їх – уже не просто гримлять, а звучать із люттю, яка проникала у саму душу", – пригадує школярка.
Дівчина додає, що до цього не уявляла, як можна жити без гаджета. Їй довелось швидко подорослішати.
"Із відключеннями світла ми зіткнулися так само, як із цим новим похмурим фоном. По кілька діб без електрики ставало нормою. Ми з рідними збиралися разом, запалювали свічки, намагалися створити хоч трохи затишку, але напруга у повітрі відчувалася виразно. Моменти, коли світ поринав у темряву, стали частиною нашого життя", – додає вона.
Родина евакуювалась з-під Бахмута та живе у родичів. Через повномасштабне вторгнення серце її батька не витримало: він помер від обширного інсульту.
"Життя після смерті батька триває, але кожен новий день дається насилу. Ранкові пробудження тепер сповнені тиші та порожнечі, і навіть найпростіші речі здаються непереборними. Я живу з мамою, і хоча ми намагаємося підтримувати одна одну, біль від втрати не йде ні на мить", – ділиться Наталія.
Кирило* 16 років (Скадовський район, Херсонська обл)
"Хоч проти мене все моє оточення, навіть мої батьки, я все одно тримаюся"
Одним із перших свідків повномасштабного вторгнення став Кирило, що проживає у Скадовському районі Херсонщини, неподалік від Криму. На той момент хлопець навчався у 9 класі.
Він розповів, що у перші місяці повномасштабної війни росіяни обстріляли їхнє село обстріляли з градів, і сім’я місяць сиділа без світла, адже окупаційна влада відмовлялася його ремонтувати. У вересні хлопчик зіткнувся з іншим жахіттям – школою в окупації.
"Я тоді мав йти в 10 клас. Мене змусили піти в російську школу. Я не міг відмовитися, бо інакше або батьків позбавили би батьківських прав, або була б примусова депортація всієї сім'ї. Тож я пішов у ту кляту школу. Спочатку нам казали, що все буде "внєпалітікі", але нас обдурили.
Почалась тотальна пропаганда від вчителів, всюди повішали плакати, які закликають любити росію. Вчителі почали торкатись теми війни і насміхатися з проукраїнських дітей. Мене ще ніколи так багато разів не викликали до директора. Мені погрожували ФСБ, казали що здадуть у поліцію", – розповідає підліток.
Ці обставини не зупинили хлопця й надалі відстоювати свою проукраїнську позицію та чинити спротив окупантам.
"Я намагаюся сильно не виділятися, але чиню спротив як можу, уникаю проросійських заходів, не беру участі в акціях, які пов'язані з росією, не спілкуюся з людьми, які мають проросійську позицію. Водноча беру участь в акціях руху опору, палю російські газети та їхню символіку.
Споживаю український контент в інтернеті і переписуюся з друзями виключно українською, слухаю українську музику. Хоч проти мене все моє оточення, навіть мої батьки, я все одно тримаюся, вірю в звільнення Херсонщини і перемогу України. Я знаю що я на правильній стороні цієї кривавої війни, і знаю, що люди, які робили мені боляче, все одно отримають своє покарання", – йдеться у розповіді Кирила.
Зараз хлопець імовірно і досі перебуває в окупації.
Роман* 17 років (Харків)
"Повномасштабне вторгнення дуже сильно відрізняється від того, що я пережив в 2014 році"
Роман з 9 років знає, що таке війна. Він розповідає, що до 2014 року жив в Антрациті, що в Донецькій області. Після окупації частини Донеччини разом із родиною переїхав до Харкова.
Чутки про можливе повномасштабне вторгнення Роман не сприймав серйозно, бо не був морально готовий до цього. Тому 24 лютого 2022 року, коли у Харкові пролунали перші вибухи, хлопець зустрів із жахом.
"Я взагалі не розумів, що робити. Через декілька годин я з мамою пішов у магазин, і вже на касі я подивився навколо, побачив усіх цих людей, паніку, сльози, нерозуміння, і в мене просто відібрало дар мови, мама в мене щось питала, а я навіть рота не міг відкрити", – пригадує Роман.
За його словами події 2014 року та 2022-го не були подібними.
"Відчуття дежавю не було. Були, звісно, думки на кшталт: "Ну як це так? Це ж було вже? Знову ця фігня?" – але, щоб мене флешбекнуло в 2014 рік, – ні, не було. Повномасштабне вторгнення дуже сильно відрізняється від того, що я пережив в 2014: кількість руйнувань, вбивств, кількість задіяної живої сили та техніки… спільне тільки одне – довбана русня", – розповідає хлопець.
Харків часто обстрілювали, Дмитро з батьками оселились у родичів, де був підвал. Від атак росіян постраждав будинок, в якому була їхня квартира, а також помешкання його друга.
"15 травня 2022 в районі, де мешкав мій друг, був приліт. Друг попросив сходити перевірити, чи цілий його будинок. Як виявилося, ні… Це було перше серйозне руйнування, яке я побачив на свої очі. Обвалило всі 5 поверхів", – поділився Роман.
Зберігати свої нотатки можна на онлайн-платформі Svidok.org. Це можна зробити з допомогою телеграм-боту @SvidokNoteBot, або на сайті Svidok.org, пройшовши швидку реєстрацію. До тексту також можна додавати фото та відео. Усі свідчення є анонімними та надійно захищені від хакерських атак. Це можуть бути як свідчення воєнних та екологічних злочинів Росії, свідками яких ви могли стати, так і рефлексії про життя у час повномасштабного вторгнення і поезії, натхненні подіями сьогодення.
Юлія Михайлова, спеціально для "УП. Життя"
