Юлія Безвершенко: "В Україні не існує поняття кар'єри науковця"
Новини про досягнення в українській науці об’єктивно з’являються рідше, ніж, наприклад, плагіатні скандали в академічному середовищі. Це не означає, що у нас бракує талановитих людей, просто велика частина української науки є "невидимою".
Таку думку в інтерв’ю для "Української правди. Життя" озвучила Юлія Безвершенко – в минулому українська вчена у галузі теоретичної фізики, діяльність якої наразі зосереджена на потребах інших українських науковців. Віднедавна вона працює у Національній академії наук США, де керує напрямком роботи з Україною.
Далі – науковиця окреслює проблеми, які, на її думку, заважають вченим в Україні розвиватися; розповідає, чи можливо побороти явище недоброчесності і чому важливо, аби наука стала допоміжним інструментом як в умовах екзистенційної війни, так і в процесі відновлення України.
— Нещодавно ви почали працювати у Національній академії наук США. На чому зосереджена ваша діяльність там?
— З командою Національної академії наук, інженерії та медицини (NASEM) – я почала працювати дещо раніше, в різних ролях – майже від початку повномасштабного вторгнення. Тоді я була у Стенфорді на програмі Ukrainian Emerging Leaders Program, і ми мали заплановану на травень 2022 року поїздку до Вашингтона.
До цього я провела попередній аналіз організацій, людей та ініціатив, з якими могла би там зустрітися і обговорити, як краще їх інформувати про потреби українських науковців та налагоджувати співпрацю.
Виявилось, що саме Національна академія наук США буде однією із найбільш активних. Вже у перші тижні повномасштабного вторгнення вони надали кошти сестринській організації у Польщі (PAN), щоб вчених, які були змушені виїхати з України, могли прийняти, принаймні тимчасово, в наукових установах на декілька місяців, надавши їм стипендії.
Орієнтовно з того часу ми почали співпрацювати на користь українських науковців, тоді я долучилася до робочої групи (RESET Ukraine Action Group). Тоді ж, навесні 2022 року, ми з українськими колегами заснували ініціативу Science At Risk в Україні, в рамках якої збираємо та поширюємо інформацію про науку у час війни та криз.
У перші місяці 2022 року панувало загальне переконання, що українці масово виїжджають. Однак ми зрозуміли, що всі українські вчені виїхати не можуть. По-перше, їх багато – десятки тисяч, по-друге – це індивідуальне рішення кожної людини і воно залежить від особистих переконань, професійної ситуації, сімейних обставин тощо.
Тож ми намагалися пояснювати скрізь, що може виїхати до 10-15% українських вчених, але якщо йдеться про системну допомогу українській науці, то потрібні програми підтримки тих, хто залишається в Україні.
Паралельно з цим портфоліо таких програм в Національній академії наук США зростало. Зараз в нього входять, зокрема, інструменти, націлені на фінансову підтримку українських вчених.
Найновішим інструментом підтримки, який з’явився (власне, після чого і оголосили конкурс на мою теперішню посаду) – це ідея Фонду підтримки науки та інновацій для України. Про його запуск Марша МакНатт, президентка Національної академії наук США, оголосила у квітні цього року. Кошти – порядка 12 мільйонів доларів на 3 роки – надають філантропічні американські організації.
Назва фонду відображає ідею: просувати комунікаційно і залучати фінансування та створювати інструменти, аби Україна змогла посилити науку та наукоємні інновації і використовувати їх в процесі відновлення та економічного розвитку.
Адже відновлення – це не річ, яка колись в майбутньому має статися. Це те, що відбувається кожного дня. Величезна кількість проблем як в самій науці, так і таких, що потребують наукової експертизи, в Україні потребує вирішення зараз.
В Нацакадемії наук США я відповідаю за управління та координацію "українського портфоліо". Зокрема, я в постійному контакті з Україною. Є зрілий підхід, що все має робитися в партнерстві з українською стороною – як на рівні уряду, так і на рівні окремих організацій та ініціатив.
— Ви заговорили про проблеми. Які, на вашу думку, зараз є основними в українській науці?
— Треба зважати, що проблеми були і до лютого 2022 року.
Частина залишилися з того часу, а зараз посилились або змістилися акценти. Плюс – з'явилися проблеми, пов'язані безпосередньо з повномасштабним вторгненням.
З одного боку, є "універсальна" сітка проблем: недостатнє фінансування науки з боку держави та неоптимальний дизайн інструментів підтримки, брак економічні стратегії країни. Проте найголовніше – немає зрозумілої траєкторії для людей, які отримують наукову освіту та здобувають ступінь. Те, що є, не можна назвати кар'єрною траєкторією.
Крім того, незадовільний стан інфраструктури, академічна недоброчесність, брак комунікації – це все проблемне.
З погляду історії – у 1990-х, коли Україна стала незалежною, вона не перевинайшла відповідь на питання, навіщо їй наука. Для гордості, розвитку економіки, реалізації глобальних амбіцій, стратегічної переваги? Не було продумано і артикульовано. У Радянському Союзі була певна відповідь, внаслідок чого не лише військова наука розвивалася, але й фундаментальна.
У 1990-ті економічна ситуація чи не найбільше вдарила по людях інтелектуальних професій. Науковець став синонімом "лузера". Багато хто не міг жити на ту зарплату. Люди або йшли в інші спеціальності, або в бізнес, виїжджали за кордон. Це вплинуло, в тому числі, на сприйняття професії вченого.
Зменшився притік молоді. Зокрема, сектор STEM (наука, технології, інженерія та математика) поступово почав відходити. Єдине, що нас врятувало, це IT. Багато людей, зокрема, дітей, які мали здібність і інтерес до STEM, пішли туди.
Такий чином, IT сектор адсорбує і утримує відповідний людський капітал, завдяки чому певна частка зацікавлених може реалізуватись в Україні та здійснити вклад в економіку та розвиток технологій. Але прикро, що наука не могла і досі не може конкурувати за цих людей.
У держави також не з’являлося інструментів, які б сприяли народженню наукоємних інновацій, стимулювали взаємодію науки з бізнесом та забезпечували вихід на вищі рівні технологічної готовності (TRL) розробок українських вчених.
Паралельно – бізнес в українських умовах здебільшого не був готовий ризикувати і вкладати "довгі" гроші. Таким чином, брак ресурсів та рудименти радянського законодавства додатково обмежували і обмежують розвиток сфери та її інтеграцію в нову ринкову економіку 21-го сторіччя.
Паралельно деградувало ставлення до освіти. Завжди була позиція, що дитина повинна мати диплом про вищу освіту. Хай там що: платно, безкоштовно, буде щось знати чи не буде, але диплом треба мати.
Цей запит на "папірець" без запиту на знання зумовив і деградацію ставлення до якості освітніх фахівців, науковців, ступенів, експертизи.
Водночас в таких умовах у нас все одно залишається багато окремих людей, груп, університетів та наукових установ (зокрема, в Національній академії наук України), які є спроможними та конкурентоздатними. Навіть у дуже несприятливих умовах вони дотримуються високих стандартів, роблять справжню науку, належать до глобальної наукової спільноти.
Є те, за що не соромно. Але якщо побудувати мапу української науки, то, швидше за все, такі групи, виші й установи будуть розміщені на ній за принципом родзинок у кексі.
Складно розвивати щось, коли немає системної політики держави, яка би створювала умови і стимулювала якість. І це не тільки про гроші. І для того, щоб вона з’явилась, бракує запиту і довіри суспільства, стратегічного бачення політиків, спроможності уряду розробляти та впроваджувати горизонтальні політики.
Так склалось ще до повномасштабного вторгнення, зараз поглиблюється. Але з цим можна і треба працювати, адже спроможна науково-інноваційна сфера, поєднана співпрацею і діалогом з державою, бізнесом та суспільством, є критичною для обороноздатності, відновлення і розвитку.
Паралельно є питання експериментів. Нам треба максимально допомагати спроможним людям і організаціям втриматися зараз і розвиватися, щоб вони мали ресурси, спроможність і простір робити те, що вони роблять, якнайкраще.
— Як ви вважаєте, що зараз може спонукати українську молодь займатися наукою?
— Я досить добре пам'ятаю себе в 16 років. Коли я закінчила школу, вирішила вступати до Могилянки. Мені було б цікаво вчитися фактично на будь-якій спеціальності, але зрештою потрапила на фізику. Це відповідало моїй мрії про прогрес людства, рух в невідоме з допомогою знань та порятунок світу.
Я думаю, що в популяції завжди є певний відсоток людей, які просто хочуть стати науковцями. Їм цікаво досліджувати, а фінансова мотивація не є провідною. Їх просто треба вчасно годувати і давати ресурси для роботи – вони люблять це від самого початку і назавжди.
Всі діти люблять досліджувати, але багато у кого потім відбивають цю любов. Так от, є дехто, найміцніший, у кого любов до науки не минає.
І вони будуть обирати наукові спеціальності, але це дуже маленький відсоток. Ми не можемо лише на них покладатися, для розвитку науки та економіки таких людей треба значно більше.
Крім того, надлишок людей з будь-яких наукових спеціальностей (включно з соціальними і гуманітарними науками) – це чудово, бо вони знайдуть себе в економіці. Це люди з якісною освітою, науковим типом мислення, правильними підходами до праці. Вони розумітимуть роль науки і переваги, які вона може дати суспільству і їхніх конкретній діяльності. Де б вони не працювали, вони можуть бути зв’язковими ланками між науковцями і рештою суспільства та економіки.
Коли ми говоримо про вибір спеціальності під час вступу в університет, здебільшого це прагматичне рішення. Молодь та їхні батьки аналізують, де потім можна буде знайти роботу. Не завжди вони мають повну і реальну картину, тому, на жаль, є довгі роки перевипуску менеджерів та юристів.
Зараз на тлі повномасштабного вторгнення до спеціальностей зі зрозумілою кар’єрною траєкторією додасться інженерія. У таких спеціалістах є потреба, тож буде де працювати. Ці люди зможуть отримувати кошти за свою роботу і реально допомагати країні – це мало б зацікавити батьків та майбутніх вступників.
Тож я думаю, що у секторі прикладних і технічних спеціальностей ренесанс мав би вже наступати.
Проте, напевно, потрібно більше комунікації з суспільством, щоб пояснити перспективи і як до них рухатись – все-таки це непроста освіта, і починати підготовку потрібно зі школи.
Загалом, людям потрібно розуміння, що якщо ти зараз отримаєш певний фах, то завтра тобі точно буде що робити і фінансове питання буде вирішено. А головне – ти будеш робити осмислену роботу, важливу для перемоги і розвитку України. Треба будувати цей ланцюг розуміння, для цього з суспільством мають комунікувати університети, держава, бізнес, індустрія.
В Україні поняття кар'єри науковця як такої не існує.
Як частину абітурієнтів залучити саме в науку? Як я вже казала, в Україні поняття кар'єри науковця як такої не існує – ні з погляду фінансів, ні професійного розвитку.
Є окремі місця в Україні, де можна розвиватися і змагатися за фінансування. Можна налагоджувати співпрацю з бізнесом, де це можливо, та залучати міжнародне фінансування. Якщо вдасться долучитись до спроможної команди, там навчать здобувати ресурси і буде можливість відразу працювати на якісному рівні. Але таких місць небагато.
На жаль, частина мотивованих молодих людей, яка могла би потрапити в науку, розчаровується у процесі, стикаючись з не дуже мотивованими командами без ресурсів, токсичними середовищами, де, зокрема, є проблеми з академічною доброчесністю, забюрократизованістю процесів без можливості делегувати їх допоміжним фахівцям.
На питання "Що можна запропонувати молодій людині, аби вона змогла побудувати кар’єру науковці в Україні?" простої відповіді немає. Потрібно системно шукати рішення озвучених проблем на рівні держави.
Під час війни значно зросли можливості залучати міжнародну експертизу та підтримку – це зовсім непросто, але багато дверей відкриті. Стратегічне використання цих можливостей, розбудова міжнародної співпраці та спільна робота для підсилення спроможності наукових інституцій та держави значно збільшує шанси ці проблеми вирішити.
— В Україні є проблеми, повʼязані з академічною недоброчесністю серед науковців, зокрема на етапі здобуття ступенів. Чи можливо, на вашу думку, системно побороти це явище?
— Проблема не лише в тому, що люди копіюють одне в одного дисертації, фальсифікують дані, вказують неіснуючі публікації тощо. Проблема також в тому, що все це починається у дитячому садку і школі, тож зачіпає значно більшу кількість людей.
В українському суспільстві для батьків довгі роки було прийнятним на завтрашній ранок намалювати в школу замість дитини малюнок, знайти каштан і зробити за дитину поробку "дари осені". Це вже мемна історія, але це продовжує бути окей, хоча фундаментально неправильно.
Це не тільки про те, що дитина приносить щось, що зробила не вона, кажучи, що це зробила вона. Ми даємо сигнал дитині, що те, що ти зробиш – недостатньо добре, обмежуємо її здатність вчитись і демонструємо нульову толерантність до помилок
Це глухий кут. Десь з цього народжується списування і копіювання "як треба" замість мислення. Тож поки сформується доросла людина, недоброчесність для неї може бути цілком нормальним явищем.
Як результат, наше суспільство в цілому толерує порушення доброчесності, в тому числі академічної.
Щодо науковців – претензія справедлива, бо ми довіряємо цим людям так само як лікарям. Вони мають унікальну експертизу. Ми вважаємо, що якщо науковці – англійські, українські, американські – сказали щось, то це те, чому можна вірити і на ці знаннями можна покластись.
У західному світі є приклади, коли поважні люди з неймовірною кар'єрою йдуть з високих посад, тому що з'явилася підозра на плагіат, або порушення наукової етики. Йдуть тому, що не можуть більше сприйматись як лідери у своїх організаціях та шкодитимуть їх репутації. Там інший соціальний консенсус та культурне сприйняття.
Як нам це змінювати? З різних сторін і на різних рівнях.
Це має змінитися в освіті, починаючи з найменшого.
Наука – це ж насправді і про помилки також. Це окей, якщо щось не вийшло. Негативний результат – це теж знання, яке рухає нас вперед.
Зараз є певні зрушення, бо до певного моменту, мені здається, в Україні люди взагалі особливо не задумувалися, в чому важливість академічної доброчесності. Тепер ці поняття є законодавстві вже певний час, та й низка публічних кейсів викликали широке обговорення навіть за межами наукової спільноти. І хоч це не може призвести до миттєвої зміни суспільного консенсусу – добре, що поволі люди починають бачити це як проблему і розуміють, що це врешті шкодить усім.
Можливо, саме через те, що наводиться все більше аргументів (етичні, культурні, економічні), видно дедалі більше наслідків – брак довіри, експертизи, інші втрати, – все більше людей вважатиме порушення академічної доброчесності неприпустимим.
Що робити з людьми, які вже захистили куплені або сфальсифіковані дисертації? Це питання тієї ж категорії, як і про людей, які вкрали чи отримали незаконно свої ресурси. Є підхід нульової толерантності. Є підхід амністії з подальшим виправленням поведінки.
Я вважаю, що тут найважливіше, аби змінилася поведінка на великому масштабі. Чи будуть діяти інакше інші, якщо ті 10 чи 50 людей, викритих у недоброчесності, будуть позбавлені наукових ступенів, понесуть репутаційні та економічні втрати? Я не впевнена.
Але коли не судять зовсім, то ще гірше, бо тоді є відчуття повної безкарності. Знайти і покарати кожного – це варіант, хоча він вимагає великої кількості ресурсів. Для цього мають бути процедури, інституції, експерти. Це буде дорого, довго, і складно, плюс – суди.
Який шлях ще можливий? Просвітництво і розвиток культури нульової толерантності до привласнення чужої праці. Чи буде він давати результат? Ймовірно, на особистому рівні люди будуть робити більш правильні вибори.
— В Україні ще 1,5 року тому запровадили механізм добровільної відмови від ступеня. Як ви до цього ставитесь, враховуючи, що за цей час (за останніми даними) від своїх ступенів відмовилися лише дві людини в країні – міністр освіти і голова освітнього комітету ВР?
— Добровільна відмова від наукового ступеня додалася як інструментарій. Чи почали люди масово ним користуватися? Ні. Чи це змінило публічний дискурс? Є люди, які вважають це правильним: мовляв, це дає можливість відмовитися від статусу науковця, якщо ти відчуваєш, що не відповідаєш вимогам або не хочеш бути частиною академічної спільноти.
Таке рішення сприймається багатьма як непоганий варіант. Якби ним користувались, то це дозволило б отримати більш чітке розмежування в науковій спільноті. Розрізнити справжніх вчених і тих, хто в якийсь момент "придбав" науковий ступінь і досі обліковується (й сприймається!) як вчений навіть якщо в цієї людини від науки лишилась тільки табличка на дверях "кандидат/доктор наук".
Якби було відчуття невідворотності втрат за умови виявлення академічної недоброчесності, напевно, були б люди, які готові робити крок вперед або в сторону. Це може бути навіть корисно для очищення наукової спільноти.
Проте є й інший погляд. Багато хто справедливо вважає, що людина, яка скористалася наявністю купленого наукового ступеня та отримала кар'єрні привілеї, не може відмовлятися від ступеня без наслідків – втрати посади (на яку було б складно потрапити без цього), відшкодування економічних збитків тощо. Складність закріплення цієї позиції полягає у відсутності широкої суспільної підтримки та викликів впровадження відповідних механізмів.
Поки існують люди, які хочуть причепити на себе табличку "кандидат наук" тільки заради статусу, буде попит на таке.
Особисто я точно не філософ, який розмірковує над етичними дилемами і прагне знайти "правильну" відповідь. Я зосереджуюсь на вирішенні проблем. Хочу, щоб наукова спільнота була більш здоровою, не толерувала порушень академічної доброчесності і щоб довіра до науки та науковців в Україні зростала.
На мою думку, жодне із наявних рішень саме по собі в даних умовах і за наявних ресурсів, за даних параметрів суспільства, спроможності держави, стану різних інституцій – наукових, урядових, судових – не спрацює аби системно вирішити питання викорінення недоброчесності.
Треба вивчати культурні аспекти, досліджувати, де це проявляється в суспільстві і як вкорінюється, прибирати стимули до неправильної поведінки, працювати паралельно над викоріненням інших видів недоброчесності та проблемою довгострокового сприйняття репутації.
Можливо, в довгостроковій перспективі відбудеться розмежування, але в роботі з ширшим суспільством це не спрацює. Адже поки існують люди, які хочуть причепити на себе табличку "кандидат наук" тільки заради статусу, буде попит на таке. І завжди знайдеться хтось, хто задовольнить цей запит.
— Які наукові розробки, дослідження готові підтримувати в Україні закордонні партнери, зокрема і Нацакадемія наук США?
— У нас є сектори, які більш системно представлені на міжнародному рівні, де залучені люди, які можуть показати свої результати, і це можна незалежно перевірити, приміром, через їхні публікації визнаних виданнях. Фізика, математика, природничі науки загалом є таким прикладом.
А є сектори і окремі дослідники, які роблять важливу якісну роботу, що може бути чи є затребуваною, наприклад, на місцевому рівні, (окремі економісти) або публікуються українською в журналах серед великої кількості квазі- чи псевдонаукових текстів чи видають монографії, – готової мапи цієї частини науки немає.
Велика частина української науки є невидимою з глобальної точки зору. І розрізнити, що там якісне і унікальне, а що є симуляцією – складно.
У держави брак якісних інструментів, які дозволяють таргетовано підтримувати групи та інституції, які роблять конкурентоздатну науку на передовому рівні, або мають потенціал вийти на такий рівень, в тому числі глобально.
Деякі з них в процесі створення урядом. Також цю функцію виконує Національний фонд досліджень України, але обсягу його фінансування недостатньо, щоб мати весь спектр потрібних інструментів.
І тому підхід, який реалізується багатьма міжнародними партнерами, включно з низкою програм, які підтримує Національна академії наук США, полягає в конкурсному відборі найбільш спроможних заявок і колективів без вузьких тематичних обмежень
Це спосіб виокремити з простору, де є купа фахівців різного рівня, тих, хто може запропонувати цікаве дослідження і у заявці довести, що вони можуть це дослідження зробити.
Мені б хотілося думати, що ті виклики, зокрема технологічні, які зараз є в Україні, буде долати легше, якщо спроможні науковці працюватимуть в командах з людьми, які роблять продукти, необхідні для технологічної переваги у цій війні.
У теперішніх реаліях залучення розумних людей з експертизою – один із важливих каналів для вирішення нагальних проблем оборони і життєдіяльності країни.
Держава зараз може і має артикулювати проблеми, які треба вирішити. Я називаю таку взаємодію магнітом. Якщо є конкретне питання і ресурси на його розв'язання, ви завжди зможете знайти людей, які мають експертизу, щоб принаймні спробувати.
Якщо говорити про Фонд підтримки науки та інновацій для України Національної академії наук США, його рада буде визначати пріоритети роботи, серед яких потенційно можуть бути тематичні.
— Чи збираєтеся ви повертатися безпосередньо в українську науку?
— Фізично я перебуваю у США з вересня 2021 року. Але від початку повномасштабного творення я постійно працюю в Україні в різних формах. Крім розбудови ініціативи Science at Risk, я також допомагала державним органам зі стратегічними документами, що стосуються науки, інновацій та відновлення України, з налагодженням міжнародної співпраці, зокрема, з Євросоюзом та США.
Також допомагала міжнародним партнерам і друзям України бути краще поінформованими щодо ситуації з українською наукою, її потреби та спроможні організації, готові до співпраці.
Від початку 2024 року працювала в Українському домі у Вашингтоні, де спільно з Посольством України в США та за лідерства посла Оксани Маркарової ми проводили заходи, щоб розповісти про виклики та можливості науки та інновацій в Україні.
Зокрема, провели перші Інноваційні українські дні.
Тобто вся моя робота виключно з Україною, про Україну і для України. Але в плані науки – я пішла звідти досить давно і остаточно перед тим, як починати працювати в міністерстві (МОН – ред.), тому що мій фах – теоретична фізика – (хоч і не потребує інфраструктури, проведення експериментів – головне, щоб було тихе місце і шматок паперу або дошка) це робота, яка вимагає віддачі 24/7.
У тебе немає кнопки в мозку, на яку ти можеш натиснути і перемкнутися на щось інше. Мозок постійно думає. Коли я цим займалась, то пам'ятаю, що прокидалась, знаючи де загубила мінус в розрахунках. Або коли десь на відпочинку говориш з іншою людиною на нейтральну тему і видаєш: "Ааа, я зрозуміла" і біжиш, щоб записати ідею.
Тобто наука – це щось, що має бути основною діяльністю. Не можна займатися теоретичною фізикою у вільний від роботи час.
Було дуже складно змінити цю ідентичність. Я люблю цю роботу і мені досі дуже цікаво. Я іноді читаю про нові результати по своїй тематиці, загалом слідкую за розвитком галузі. Але в якийсь момент я подумала, що шанс, що я збагачу світову науку якимось важливим знанням у квантовій теорії хоч і є, але невеликий.
Разом з тим, я вірю, що якщо створити правильні умови, інструменти, політики і бачення України як сильного спроможного лідера, здатного себе захистити і розвиватись на основі знань, то інші люди зможуть реалізуватися в нашій країні як вчені. Тому я працюю над цим – і думаю, що все вдасться.
В Україну я точно повернуся, бо не уявляю свого життя без неї, а от в науку… моя мета в іншому. Зробити все, аби інші люди приходили в українську науку – і не були змушені її покидати. Успішна, сильна і розумна Україна – моя мрія і мета.
Думки, висловлені в інтерв’ю, є поглядами Юлії Безвершенко і не обов'язково відображають позицію організації, яку вона представляє.
Діана Кречетова, "Українська правда. Життя"
