"Для них свобода була істиною". Як дружини полеглих військових проживають втрату та будують пам'ять
"Я не встигла помітити, як раптово моє авто закрутилося на ожеледиці посеред траси Одеса-Київ. Перелякалась, але змогла вирівняти кермо та зупинити автівку, трохи вдаривши її об відбійник. І перше, що мені захотілося зробити в ту мить, це зателефонувати Пилипу, щоб розповісти, що сталося.
Але розуміння, що я не можу цього зробити, завдало мені такого болю, що сама аварія більше не здавалася надзвичайною ситуацією.
Того дня я засвоїла два уроки:
- Коли дорогою назад побачила перевернуту машину на узбіччі, то зрозуміла, що в мене таки був успішний день.
- Біль від неможливості поговорити з Пилипом гостро підкреслив, наскільки важливим він був і є для мене, та наскільки мені пощастило мати такого чоловіка, якому я могла розповісти геть усе та отримати найщирішу підтримку. Навіть, коли він був далеко".
Такою видалася дорога Марини Мотуз з Одеси до Києва, коли вона у лютому їхала на свій захід про культуру пам'ятування.
2 квітня 2025 року під час виконання бойового завдання загинув її чоловік, Пилип "Cody" Аверенков. З того дня пам'ятування стало для Марини особистою історією. Історією, у якій, шукаючи опору для себе, вона непомітно стає опорою для інших жінок та збирає навколо себе спільноту тих, хто вчиться проживати горе і берегти пам'ять.
Пилип "Cody" Аверенков
Пилип служив добровольцем у лавах 108-го окремого штурмового батальйону "Вовки Да Вінчі". В останньому бою він встиг надати медичну допомогу двом побратимам, завдяки чому зберіг їхні життя. Посмертно Пилипа удостоїли орденом "За мужність" ІІІ ступеня.
"Стан воїна – це апогей, у якому може бути психіка людини. Якщо ти воїн, найгірше з тобою вже сталося. Все решта — це знання, навички, професіоналізм і вдача", – говорив Пилип.
Марина усвідомлено проживає горювання та зазначає, що втрата близької людини – це також втрата себе колишньої: у тебе змінюються цінності, орієнтири, оточення та навіть хобі. Ти сам стаєш іншою людиною.
"Для мене шлях горювання – це не лише оплакування втрати близької людини, а й оплакування себе колишньої й розбудова себе нової. І цей перехідний стан витримують далеко не всі. Я помітила, як змінюється оточення: частина людей відверто зізнається, що не знає, як дружити зі мною новою, але попередньої версії вже ніколи не буде. З часом з'являються інші люди, які готові прийняти мене нову.
Цей шлях – повний втрат та водночас надбань, якщо бути до нього уважною та відкритою. Це біль, що змінює все", – каже дружина Пилипа.
Марина пригадує, як перед похороном, в ніч з 4 на 5 квітня, вона лежала поруч з мамою і розповідала їй про Пилипа. І в той момент, відчула щось терапевтичне для себе, відчула потребу розповідати про чоловіка та ділитись історіями з його життя. Відтак 6 квітня Марина почала описувати Пилипові пригоди.
Пам'ять – це дія
Пилип зростав у Славутичі, тож поховали його у рідному місті. Одного дня, повертаючись з цвинтаря, Марина дізналася, що неможливо повноцінно виконати останню волю військовослужбовця.
Довідка: За життя він розпорядився, щоб у випадку смерті одноразова грошова допомога від держави та будь-які інші виплати, що передбачені законодавством, у повному обсязі надійшли винятково дружині Марині Мотуз.
Однак згідно чинного законодавства, батьки Пилипа все ж отримали частину коштів після його смерті, хоча він цього не хотів.
"У той момент я відчула таке безсилля, що мені захотілось зробити хоч щось. Тож я пішла в місцеву пекарню "Колобок" та попросила їх перейменувати улюблений Пилипів штрудель на його честь. І мене підтримали. Тоді я вперше відчула, що не сама з цим болем, світ не відвернувся, а пішов мені назустріч", – з усмішкою каже Марина.
А після штруделя "пішло-поїхало": Марина випустила іменні рожеві шкарпетки, благодійну каву, яку мріяв зробити Пилип, і зрештою почала влаштовувати виставки світлин з подорожей чоловіка.
"Перебирати фото означало бачити Пилипа знову живим, і водночас розуміти – його більше нема. Це було емоційно настільки важко, що я не можу знайти слів. Перші двадцять хвилин я сиділа і відбирала фото, а наступні сорок хвилин плакала. І так по колу. Свого роду інтенсивна терапія, яка багато ранила, але мені здається, що це і є шлях горя: визнати, що якісь речі тепер болітимуть завжди і спробувати прийняти їх", – рефлексує жінка.
Першу виставку Марина зробила в Одесі у Зеленому театрі, це був не найлегший досвід.
"Відвідувачі дуже співчутливо слухали мене і зі щирим захопленням пізнавали Пилипа, але це був захід, на якому я почувалась неймовірно самотньою. Особливо, коли все закінчилось, люди розійшлися, а я залишилася сама і розуміла, що мені треба збирати речі та їхати додому. Самій. В той момент я задумалася, чи варто мені це продовжувати. Але вирішила, що варто", – пригадує Марина.
Після цього абсолютно незнайомі люди почали пропонувати допомогу з організацією виставок.
"Одного дня мені написала дівчина зі Львова і сказала, що заочно вже так любить нас з Пилипом, що готова сама організувати виставку, аби лише я приїхала", – каже Марина.
Так з'явилася друга виставка у Львові, потім кілька у Києві. Паралельно продовжували існувати проєкти зі шкарпетками, кавою, штруделем, писались статті, інтерв'ю та телеефіри. Марина каже, що це були дуже активні десять місяців, які показали їй, що шлях горювання може бути будь-яким, якщо дозволити собі проявлятись. Для неї це стало творчим вивільненням любові, яку більше неможливо віддати чоловікові. А для інших – свого роду опорою та незвичним варіантом пам'ятування.
"Люди пишуть мені великі повідомлення або просто підходять на заходах і діляться тим, що мій шлях надихає їх розпочати власну історію пам'ятування. Бо насправді люди мовчать не тому, що їм нема чого сказати про загиблу людину, а тому, що вони відчувають себе вразливими серед суспільства, що продовжує жити без змін.
Саме атмосфера прийняття, розуміння та безпеки дозволяє людям відкритись і почати проживати горе, а не тримати його в собі", – пояснює жінка.
Вона старається показувати Пилипа живим і не зводить його особистість до факту загибелі на війні. І в цій системі координат їй стрічається Дафна Сосновська, співзасновниця онлайн-меморіалу "Завдяки".
Ключова ідея проєкту – пам'ятати повноту життя людини: ким вона була, як жила, що любила, у що вірила, якою була до війни.
"Існуючі формати меморіалізації або зводяться до разових локальних ініціатив, або перетворюють пам'ять на суцільний некролог, який фіксує смерть, але не розкриває людину.
Більшість захисників є цивільними у військовій формі, вони ніколи не були професійними військовими, а відповідно мали інакше життя. І про це життя нам хочеться розповідати", – пояснює Дафна.
В історіях, які Марина оповідає про Пилипа в соцмережах, часто згадується, що він жив настільки яскраве життя, немов воно було фільмом: "Не витрачав жодного дня на існування – він жив. Будучи інженером атомних електростанцій за освітою, в Ірані він вчився робити дерев'яні столи. В Ізраїлі паяв металеві майданчики для весіль і знаходив друзів у кібуцах. У Туреччині випасав кіз та варив сир. У Єгипті отримав сертифікат інструктора з дайвінгу. А ще вивчав вірші місцевими мовами і за це його любили дуже різні люди: від бедуїнів з Йорданії до ізраїльських мільярдерів. Ну а як його можна було не любити?".
Тож команда "Завдяки" втілила ці слова в реальність та за підтримки патронатної служби "Відголос" відзняла документальну роботу про Пилипа.
Василь "Актор" Кухарський
"Якщо б Василь за життя познайомився з Пилипом, то вони б точно потоваришували. Василь так само сильно цінував свободу і життя. Він не терпів фальші ні в чому", – каже його дружина Наталка Гордій-Кухарська.
За позивним Василя доволі легко зрозуміти, що він був актором і знявся у понад 40 фільмах та серіалах. Василь з Наталкою були творчим тандемом: він актор, вона режисерка.
"Ми познайомились в театрі. І я з першого погляду зрозуміла, що це мій чоловік. Хоча тоді ми мали зовсім різні життя", – згадує Наталка.
Уперше публічно заговорити про Василя її надихнула саме Марина.
"За роки горювання я ніколи не виступала на таких заходах, але з Мариною відчула безпеку. Це дуже важливо – мати якусь спорідненість та почуватися в безпеці буквально на рівні відчуттів. Я довірилася і захотіла розказати про свого Ваську", – каже Наталка.
Втрату чоловіка вона проживає дуже глибоко та болюче, немов удвох із сином опинилась на острові серед диких звірів.
"Світ стиснувся і став дуже маленьким, я намагалась шукати якісь ниточки, щоб хоч якось продовжити наше спілкування з чоловіком. Не через релігійні фантоми, а через силу любові й пам'яті, яка йде зсередини мене. Тоді я знайшла його блокноти з віршами і видала власним коштом поетичну збірку "Чудернацький світ Василя Кухарського", а зараз ми з продюсером Ігорем Савіченком та з сином створюємо документальний фільм-пам'ять про Васю.
Його особливість в тому, що Тиміш сам розповідає цю історію, формуючи власні сенси та рефлексії про батька, досліджуючи його особистість. Я не коригую його і навіть не направляю, а тільки спостерігаю через кадр", – пояснює Наталка, яка власне виступає режисеркою цього фільму.
Наталка вірить і докладає зусиль, щоб цей фільм показали не тільки в Україні, а й представили на міжнародних майданчиках ("фестивалі класу А"). Проте на якісне виробництво поки не вистачає фінансування, тож якщо ви маєте змогу допомогти, напишіть Наталці у Facebook.
Уся підготовча документація, стратегія та тизер фільму підготовлені командою, тож ідея не витає у повітрі, а має цілком реальний план для втілення.
Василь Кухарський працював у Театрі на Подолі, ви могли його бачити у виставах "Приворотне зілля", "Сто тисяч", "Льовушка", "Ножиці", "Люксембурзький сад".
Усе в своєму житті Василь робив по любові та добрій волі. Дуже любив дружину, сина, професію, мав багато ідей, які хотів втілити у театрі та кіно, але коли прийшла війна, одразу пішов добровольцем на фронт. Як сам він казав: "Головне перш за все бути людиною на цій Землі, все інше то самообман".
Василь служив у 67-й окремій механізованій бригаді, брав участь у звільненні Харківщини, в обороні Бахмуту і в боях під Кремінною. У серпні 2023-го на Запорізькому напрямку потрапив у аварію, після чого довго боровся за життя. Серце Василя Кухарського зупинилося 7 грудня того ж року.
"Я ніколи не зустрічала світлішої людини за нього. Куди б він не приходив, завжди привносив щось і світ ставав трошки кращим. Інколи смішні історії, інколи спів чи гру на чудернацьких інструментах, а інколи навіть просте мовчання", – з теплом згадує дружина.
Посмертно Василя удостоїли державним орденом "За заслуги" ІІІ ступеня, а мистецька спільнота відзначила його за найкращу роль другого плану у фільмі "Редакція". Премію "Золота дзиґа" отримав 5-річний син Василя – Тимофій.
У тизері до фільму Тиміш каже: "Мій татко був як вітер…. Іноді я спілкуюсь з ним через листочки, через сонце, через його друзів. А ще я отримав його нагороду і пишаюсь ним! Вітер неможливо впіймати, але його можна відчувати кожен день".
***
В Україні досі немає цілісної культури й державної політики пам'ятування. Усе, що ми маємо, – це локальні вогнища та стежки, які сім'ї і друзі полеглих героїв торують самі. Кожен робить те, що відчуває за належне, те, що дає полегшення і дозволяє жити далі.
Бо головна мета пам'ятування не в тому, щоб зробити красиву форму, а в тому, щоб пам'ять про людину залишалася живою.
Софія Телішевська, спеціально для "УП. Життя"
