"Силенція" на Площі Ринок. Як Львів віддає останню шану Героям
Площею Ринок у Львові проїжджають трамваї, дзеленькочучи і порипуючи на повороті. Перед Ратушею проходять натовпи туристів, але близько 11.30 рух на площі сповільнюється.
Поруч стоїть жінка, починає плакати. Сльози підходять і в мене. Десь далі ще чути музику з сувенірного краму та голоси туристів найближчих ресторанів чи сміх перехожих. Людей більшає, вони стають обабіч проїжджої частини. Хтось продовжує розмови, дехто застигає у мовчазній скорботі.
З мерії виходять працівники та схиляють голови – на площу заїжджає похоронна процесія. Все та всі зупиняться, щоб провести полеглих героїв.
Водій у гучномовець каже: "Віддайте шану загиблому герою". Авто в кортежі зупиняються навпроти головного входу в ратуші. Дехто стає на коліна, хтось лише схиляє голову, але усі кладуть руку на серце, дякуючи за службу Героям.
Біля ліхтаря стоїть дідусь, що притримується за стовп. Він намагається стати на коліно, але бракне сил та координації. Чоловік знімає капелюха та низько схиляє голову. Гнітюча тиша тисне своєю скорботою.
Сурмач починає грати журливу мелодію "Силенція", що означає "тиша". Це відбувається майже щодня, незалежно від погоди. Його гра жалобна, жінки нишком витирають сльози, що прориваються попри спроби їх стримати.
З останніми акордами водії кортежів повертаються на свої місця, гримають дверцями, заводять авто. Поминальна колона рушає. Коли стихає гул останнього автобуса, люди знову йдуть по своїх справах.
Усе оживає, лишаючи біль втрати та горювання на невизначений час. Або – до наступного похорону, що зупинить площу.
Як і чому виникла традиція прощання з полеглими бійцями на Площі, хто організовує похорон та чому це важливо для міста, дізнавалась УП.Життя.
Як у Львові формувалася традиція вшанування пам'яті полеглих Героїв
У Львові традиція урочистого вшанування пам'яті зародилася ще у 2014-му, після перших поховань Героїв Небесної сотні.
Вже за кілька місяців – у травні 2014-го – в Гарнізонному храмі стояли три домовини з тілами військових, що загинули у Зеленопіллі на Луганщині. У ніч на 11 липня вперше масово атакували "Градами" український блокпост. У результаті обстрілу загинуло 23 військовослужбовців, 5 з них – уродженці Львова.
Їх поховали на Личаківському кладовищі з усіма військовими атрибутами. Тоді ж місцева влада почала формувати протокол похоронного церемоніалу. Тепер його використовують під час повномасштабного вторгнення.
Через три місяці від початку повномасштабного вторгнення до церемонії додали ще й загальноміське прощання на Площі Ринок.
Похованням мешканців громади займається мерія Львова. Йдеться не лише про містян, а й вимушених переселенців. Фактично місто відповідає за всіх військовозобов'язаних, кого призвали районні військкомати (ТЦК).
"Ми не розмежовуємо Героїв на свій-чужий, якщо їх призвали зі Львова. За протоколом центри комплектування мають повідомити рідних про загибель військовослужбовця та сповістити мерію. Організацією похорону та усі видатки бере на себе місто: від релігійних похоронних атрибутів до логістики й транспортування", – каже директор департаменту адміністрації міського голови Львові Євген Бойко.
До церемоніалу залучено близько 100 людей – від працівників комунальних підприємств до почесної варти, салютної команди, прапороносної групи тощо.
Одним з найважчих похоронів Євген Бойко називає прощання з добровольцем та багатодітним батьком Петром Бурбаном. Він став на захист України з перших днів повномасштабного вторгнення, але за півтора року отримав відтермінування й повернувся додому. Чоловік 2 тижні шукав роботу і став охоронцем на складі.
19 вересня 2023 року – у його перший робочий день – ворожий безпілотник влучив у складське приміщення. Петро загинув від обвалу цегли на складі. У нього залишилась дружина та троє дітей, найменшому – лише 2,5 роки.
"Його поховали як героя, тому що він півтора року присвятив захисту Батьківщини. Це був один з емоційно найскладніших похоронів", – зауважує Євген.
Похорон: погодження з родичами
Після сповіщення про смерть до міської ради приходять родичі загиблого та обговорюють усі деталі щодо поховання та складають біографічну довідку. Її використовують на стенді, що встановлюють на площі Ринок та під час заупокійної молитви у Гарнізонному храмі.
"Часом військкомати можуть не знати те, що знають родичі. Рідні ж по-особливому хочуть донести інформацію про свого Героя львів’янам. Бо це не лише чийсь чоловік чи син – в день похорону ми прощаємося насамперед з мешканцем нашої громади.
Похорон для міста – це надзвичайно важлива подія, тому що ми уже говоримо про нашу історію і про наше майбутнє", – зауважує посадовець.
Працівниця міськради Юлія опікується біографічними довідками. Вона зазначає, що родичі часто доволі спокійно розповідають, де Герой вчився та працював.
"Коли запитуємо, якою особистістю був загиблий, про його виняткові риси характеру, родичі починають згадувати різні історії. І часом навіть для себе відкривають щось нове у своїх рідних.
Вони так сідають, думають, і тоді – починається потік слів. Людина просто не може зупинитися. Ми стараємося писати все, але трохи редагуємо, якщо щось повторюється", – каже вона.
Після погодження остаточного варіанту тексту переходять до обговорення деталей похорону: дня, місця заупокійної служби та поховання.
Бували різні історії, як-от коли мама та дружина майже рік не могли дійти згоди про те, де ховати військового. Його мати хотіла це зробити на Хмельниччині, а дружина, яка живе у Львові – на Полі почесних поховань.
Обговорення переважно проходить спокійно, особливо, якщо від моменту смерті вже минуло кілька місяців, а родина горювала та чекала, поки доставлять тіло. Якщо ж військовий загинув нещодавно, то комунікація складніша, адже родичі в гострому переживанні втрати.
"Процес поховання безперервний та циклічний. Немає такого моменту, коли завершився похорон і є місце для рефлексії, адже треба одразу готуватись до наступного. Очевидно, що це морально-психологічно дуже важка робота. Але в часи війни є люди, які проживають набагато страшніші речі, як-от втрата близьких", – додає Юлія.
Три зупинки похоронного кортежу
Об 11 годині незалежно від погоди, свята чи дня тижня розпочинається прощання з Героєм у сакральній локації – у Гарнізонному храмі святих апостолів Петра і Павла.
Отець Тарас каже, що найскладніше – це допомогти рідним, насамперед – матерям та дружинам полеглих.
"Під час повномасштабної війни кількість похоронів значно збільшилася, а дуже багато сімей втратили своїх рідних. Таїнство смерті складно пояснити, але храм і віра в Бога дозволяє по-іншому переживати втрату болючу втрату – з почуттям любові.
Мене вразив момент, коли був похорон двох бійців. Матері полеглих воїнів огортали обіймами домовини. В один момент зустрілися поглядом і вийшли одна одній на зустріч в прямому розумінні цього слова. А тоді – щиро та міцно обійнялись", – згадує священнослужитель.
Він додає, що промова та молитва під час похорону заспокоює родичів – їхні голосіння стишуються.
"Парафіяни можуть по-особливому промовляти до сердець рідних про те, що воїн він не помер назавжди, а перейшов у інший світ та приєднався до легіону небесного", – говорить отець.
Біля храму бійця проводжає військовий оркестр.
Тоді процесія вирушає на площу Ринок, де й відбувається офіційна частина церемоніалу вшанування пам'яті. Усі містяни віддають шану герою.
Напередодні на Площі Ринок встановлюють банер з інформацією про полеглого бійця.
"Традиція прощання з Героєм на Площі з'явилася на 100-й день повномасштабного вторгнення. Причина була дуже банальна – люди почали призвичаюватися до похоронів та не звертати на процесію уваги.
Наш міський сурмач, який двічі на день виконує мелодію міста з Ратуші, грає спеціально для Героя в останню путь. На Площі завжди людно, але в цей момент настає тиша, яку доповнює щемка мелодія", – розповідає представник мерії.
До церемонії також приєднуються мер Львова або його заступник, а також члени міжнародних делегацій, які є у місті.
"Я попав у Львів у 1978-му і грав у військовому оркестрі. Мені довелося грати на похоронах воїнів, що загинули в Афганістані. Нині я на пенсії, і от мені випала честь проводжати сучасних героїв.
Я дуже переживав на кожному похороні у 2022-му, зараз вже не такі сильні емоції. Але все одно хочеться віддати данину Героям і з гідністю провести в останню путь", – каже сурмач Ярослав.
Завершують прощання на Полі почесних поховань на Личаківському цвинтарі. Там священники проводять кінцевий обряд похорону та вручають родичам державний прапор від імені президента України.
"Згодом Поле почесних поховань стане Меморіалом полеглим бійцям в українсько-російській війні, вже обрали переможця концепції. Але кінцеве бачення цього меморіалу буде залежати від кількості поховань та з урахуванням побажань усіх родичів полеглих Героїв.
Ми сподіваємося, що це буде величний пам'ятник про наше минуле і про наше майбутнє, а також для всіх відомих та безіменних Героїв", – додає Євген Бондар.
Наразі на Полі почесних поховань є одна могила невідомого солдата. Його призвали зі Львова – і повернули тіло у Львів, але так і не знайшли родичів через аналіз ДНК.
Привіт, Воїне!
Я не можу звернутися до тебе особисто – просто не знаю імені. Цікаво, якого ти був зросту та якого кольору були твої очі. Чи з'являлись ямочки на щоках, коли ти усміхався? Нема відповіді на ці питання, як і на решту інших.
Є лише набір сухих фактів. Про твою загибель сповіщає табличка на хресті та домовина з тілом як доказом твоєї смерті. Поруч тріпотить прапор, як і на інших семиста могил. Є навіть свіжі квіти.
Ти загинув у боях за Попасну на Донеччині. Не знаю, чи мав ти там родичів. Може ти там виріс, а може ніколи й не був до цієї ротації. Це сталось 3 квітня 2022 року.
Сподіваюся, ти не пам'ятаєш деталей своєї загибелі. Але чи може згадаєш, якого кольору в той день було небо?
Твоє тіло привезли до Львова у червні 2022 року. При тобі був документ та підтвердження від частини, але знайти родичів не вдалось. Їх шукали понад рік, твоє тіло тримали у морзі. Судмедексперти кажуть, що тобі було близько 24 років…
Навіть сучасні технології не допомогли – аналіз ДНК усіх потенційних родичів не зміг виявити твоїх близьких.
11 листопада 2023 року, коли вичерпались усі надії дізнатися твоє ім'я та бодай коротеньку біографію, тебе провели в останню путь.
Проводили як Героя – з урочистими трьома зупинками. Перша – сакральна у Гарнізонному Храмі. Отець Тарас читав молитву, люди плакали, витирали очі, горювали мовчки та вголос. За тобою теж плакали, може навіть дужче, ніж за іншими, бо десь є твої батьки та кохана, які горюють по тобі.
А потім усі містяни віддали тобі шану, коли кортеж заїхав на площу Ринок. Гадаю, ти теж любив тут випити кави, чи може уникав натовпів туристів. Все зупинилось, коли сурмач грав жалобну мелодію прощання.
А тоді тебе та ще двох воїнів відвезли та поховали на Полі почесних поховань. Ти – перший Невідомий Воїн Збройних Сил України.
Схиляю голову у шані та неосяжній вдячності за твою службу. І безмежно шкодую, що не можу назвати тебе на ім'я…
Вікторія Андрєєва, УП.Життя
