Як у середньовічній Європі полювали на "відьом": розвінчуємо 10 поширених міфів
Почувши про відьом, багато хто уявляє чорні капелюхи, любовні зілля та шабаші у повню, за які жінок переслідують забобонні селяни зі смолоскипами.
Але сучасні уявлення про відьом навіяні здебільшого попкультурою і дуже романтизовані.
Багато хто чув, що "вогонь інквізиції" винищив у Європі всіх рудих жінок. Також існує думка, що "полювання на відьом" не відбувалося на українських землях, але ці міфи мають небагато спільного з історичною дійсністю.
"УП. Життя" спростовує 10 міфів про "полювання на відьом", користуючись матеріалами The Conversation, The Collector, Smithsonian Magazine та книгою української науковиці Катерини Диси "Історія з відьмами. Суди про чари в українських воєводствах Речі Посполитої XVІІ-XVІІІ століття".
Що таке "полювання на відьом"?
"Полювання на відьом" – це хвиля масових переслідувань і страт людей, звинувачених у "чаклунстві", що відбувалися у Європі та Північній Америці з XV і до XVIII століття.
У цей період лише в Європі за "чаклунство" й "відьомство" було страчено понад 50 тисячі людей, більшість із яких – жінки. Їх звинувачували у "поклонінні дияволу", єресі та завданні різноманітної шкоди сусідам чи громаді за допомогою чарів.
Найбільше судів над "відьмами" відбувалося в Центральній, Західній та Північній Європі. Причому понад 50% усіх європейських судових процесів відбувалися в Німеччині (тільки у місті Айхштетт між 1617 і 1631 роками було страчено майже 300 "відьом").
Водночас навіть на території Європи ситуація була неоднакова: в Ісландії та Вельсі, наприклад, судів над "відьмами" було дуже мало.
У США найвідомішими стали судові процеси в Салемі, що тривали у 1692-1693 роках. За звинуваченнями у "відьомстві" тоді стратили близько 20 осіб, а ще кілька сотень людей опинилися під "слідством" і тортурами, від яких дехто гинув ще до вироку.
Які міфи про "полювання на відьом" розвінчує наука
Міф 1: Церква вірила у відьомські шабаші та магію від самого початку Середніх віків
Ідеї про реальність чаклунства та відьомства, зокрема відьомських шабашів, літання на мітлі чи "злягання" з дияволом, належать до ранньомодерної доби. У ранньому Середньовіччі існування чаклунства сприймалося скептично.
Протягом IX-X століть у Західній Європі віра в чаклунство сама по собі вважалася "єрессю", писав британський історик Норман Кон у книзі "Внутрішні демони Європи: Дослідження, натхненне Великим полюванням на відьом".
До XV століття розправ над "відьмами" майже не було. Навіть після появи Священної Інквізиції, яка приділяла "відьомству" багато уваги, не всі богослови вірили, що чаклунство становить загрозу.
Хоча забобонність різних спільнот зростала разом із тим, як "полювання на відьом" набирало обертів.
Міф 2: Інквізиція страчувала всіх рудих і "занадто красивих" жінок
Є поширене уявлення, що в Середньовіччі молодих жінок звинувачували у "відьомстві" через їхній рудий колір волосся або "надмірну" привабливість. І хоч стереотипи щодо людей з рудим волоссям існували, це не було основною підставою для "полювання".
Багато страчених жінок насправді були звичайними селянками середнього або старшого віку, які не вирізнялися якоюсь "особливою" вродою.
Часто у "відьомстві" навпаки звинувачували маргіналізованих жінок, яких вважали непривабливими (це могли бути жінки з психічними захворюваннями, жінки без дому, які виживали завдяки проституції тощо).
Хоча враховуючи те, яку важливу роль у "полюваннях на відьом" відігравали плітки та особисті рахунки, на жінку могли звести наклеп через ревнощі або заздрощі, придумавши формально іншу підставу для судового процесу.
А інколи імена "відьом" рандомно називали інші обвинувачені люди під час тортур, щоб врятувати самих себе.
Міф 3: За відьомство страчували здебільшого освічених жінок
Існує хибна думка, що суди переслідували всіх жінок, які заробляли на життя знахарством, були обізнані у лікувальних властивостях трав чи просто вміли писати. Але це не зовсім так.
Від "полювання на відьом" дійсно страждали і заможні, і освічені жінки, серед яких німкеня Ребекка Лемп – мати 6 дітей і дружина бухгалтера, яку заарештували у 1590 році. Ребекка була однією з 32 підозрюваних у німецькому місті Нердлінген.
Її знамениті листи до сім'ї з увʼязнення стали цінними свідченнями про "істерію щодо відьом" у Європі. У листах Ребекка писала, що не винна й обов’язково повернеться додому. Попри спроби бухгалтера довести невинуватість дружини, її спалили на вогнищі 9 вересня 1590 року.
Водночас більшість жінок, звинувачених у "відьомстві", були неосвіченими селянками у вразливому становищі. А жінки, які надавали умовно "медичні" послуги у громаді, потрапляли під особливий ризик звинувачень, коли у їхніх сусідів щось йшло не так.
Наприклад, якщо хтось помер чи захворів, у цьому могли звинуватити сусідку, яку дуже не любили, або до якої звернулися по допомогу і це не принесло бажаного результату. Тому серед жертв "полювання на відьом" так багато повитух і знахарок.
Подібна історія сталася з англійкою Урсулою Кемп, однією з двох підозрюваних у "відьомстві", яких повісили в 1582 році в місті Сент-Осіт (графство Ессекс).
Кемп мала сина поза шлюбом і намагалася вижити завдяки своїм навичкам знахарки та повитухи. Люди зверталися до неї по допомогу, однак зрештою її звинуватили у хворобі сусідської дитини та повісили. Вражає, що суд переконав її 8-річного сина Томаса свідчити проти власної матері.
Міф 4: В Україні не було полювання на відьом
На українських землях у складі Речі Посполитої та Московського царства (а потім Російської імперії) було менше судових процесів над "відьмами", ніж у Західній Європі, але ця практика все-таки існувала.
Перші згадки про "злочин відьомства" трапляються в українських судових матеріалах не раніше другої половини XVI сторіччя.
У Речі Посполитій міські суди, розглядаючи справи про чари, зазвичай керувалися поясненнями до німецьких законів та інструкціями краківського судового службовця Бартоломея Ґроїцького, який уклав збірник магдебурзького права польською мовою, писала історикиня Катерина Диса.
У своїй книзі "Історія з відьмами. Суди про чари в українських воєводствах Речі Посполитої XVІІ-XVІІІ століття" дослідниця наводить багато прикладів судових справ.
Наприклад, у Камʼянці 1716 року у "відьомстві" звинуватили бездомну жінку Марину, яка буцімто з допомогою магічного порошку намагалася зачарувати вірменського війта.
"Марина запевняла, ніби це була просто любовна магія і вона нікому не хотіла зашкодити, але її все-таки взяли на муки. Які саме це були тортури і в чому зізналася Марина, в документах не зафіксовано, відомо лише, що справа завершилася стратою жебрачки", – пише Катерина Диса.
Якщо ж говорити про Лівобережжя України, то найрезонансніший суд над "відьмами" відбувся у 1666 році у Гадячі на Полтавщині, де спалили 6 жінок. Їх звинуватили у тому, що нібито через їхні чари дружина гетьмана Івана Брюховецького втратила дитину.
Міф 5: За чаклунство судили тільки жінок
Варто зазначити, що гендерний розподіл обвинувачених у "відьомстві" дуже відрізнявся у різних країнах. У Данії, Англії, Німеччині й Угорщині від переслідувань потерпали здебільшого жінки, але серед обвинувачених було 10-15% чоловіків.
В середньому в європейських країнах серед притягнутих до суду за "відьомство" було 20-30% чоловіків, однак були країни, де ситуація кардинально відрізнялася від решти, пише Катерина Диса.
"У Фінляндії чоловіки становили 50% обвинувачених, в Естонії – 60%, у Росії (принаймні у XVII сторіччі) – 70%, а в Ісландії аж 90%. На мою думку, це свідчить про те, що в різних культурах були різні уявлення про природу відомства: одні (їх більшість) повʼязували чари з жіночою сферою впливів, інші – з чоловічою.
В українських землях відьомство очевидно вважалося жіночою справою – чоловіки тут складають не більше 22% звинувачених", – зазначає науковиця.
Міф 6: "Полювання на відьом" не було мізогінним, бо чоловіків теж судили
Ця думка, прямо протилежна до попередньої, також поширена у деяких колах. У наукових спільнотах різних країн досі тривають дискусії щодо ролі статі у процесах над "відьмами".
Частина дослідників прагне спростувати ідею про цілеспрямоване знищення жінок у середньовічній Європі, а інша частина наполягає на тому, що справи про "відьомство" мають жіноненависницьке забарвлення.
Як ми вже зазначили, за "чаклунство" й "відьомство" судили не тільки жінок. Але багато сучасних істориків все-таки вважають "полювання на відьом" феміцидом, адже приблизно 80% тих, кого судили й стратили за "відьомство" у Європі, – жінки.
У Німеччині на становище жінок, зокрема, вплинула книга Malleus Maleficarum ("Молот відьом"), написана інквізиторами Генріхом Крамером та Якобом Шпренгером в 1486 році. Ця книга фактично є інструкцією до виявлення та покарання "відьом" і єретиків, яка навіть у той час викликала критику серед деяких представників духовенства, оскільки пропонувала дуже жорстокі методи допитів.
Крамер і Шпренгер інтерпретували "відьомство" як переважно жіночий і насамперед сексуальний злочин, описуючи "відьом" як розпусних і збочених жінок. Загалом автори цієї "інструкції" вважали, що жінки більш вразливі до впливу диявола через свою буцімто гріховну природу.
Мізогінну складову "полювання на відьом", на думку деяких дослідників, також підтверджує наявність описів сексуальних стосунків між "відьмою" та дияволом у протоколах. Сам процес виявлення "відьом", їхніх допитів і катувань нерідко був сексуалізованим.
Жінок могли навіть ґвалтувати. Такий випадок стався у 1631 році з німкенею Фрау Пеллер. Жінку катували, зґвалтували й стратили, бо її сестра відмовила у близькості жорстокому судді Францу Буйрманну.
Міф 7: Більшість "відьом" страчували на вогнищі
Покарання залежало від тяжкості "провини" та милості судді: окрім спалення, "відьом" могли страчувати через повішення чи відсікання голови.
"Приміром, 1730 року кременецький магістратський суд, грунтуючись на саксонському праві, виніс вирок селянці Марині Перистій, звинуваченій у зачаруванні свого пана. У вироку, зокрема, сказано: "згідно з саксонським магдебурзьким правом.., наказуємо покарати смертю, тобто наш міський містр [кат] мечем зітне їй голову", – читаємо у книзі "Історія з відьмами (…)".
Спалення на вогнищі дійсно вважалося основним способом покарання "відьом", але суд міг замінити вирок на гуманніший і присудити смерть від меча. За словами Катерини Диси, це практикували не тільки на українських теренах, а й в окремих землях Священної Римської імперії.
Траплялися й випадки, коли обвинуваченого не карали смертю. У 1748 році кременецький суд виніс вирок двом звинуваченим у "відьомстві" чоловікам: Вінценту Ружанському та Вайсеку Венгринцю.
Судді постановили, що Вінцент Ружанський як ініціатор злочину має бути покараний "винятково суворо", але спалення на вогнищі замінили більш гуманною стратою – кат мав відсікти йому голову мечем.
А от Вайсека Венгринця через юний вік вирішили не вбивати. Хлопця засудили до кари різками, але попередили: якщо він ще повернеться до "відьомства", його неодмінно спалять живцем.
Міф 8: Якщо людину підозрювали у відьомстві, виправдатися було неможливо
Насправді вижити після обвинувачення у "чаклунстві" було можливо.
Якщо звинувачення були зовсім абсурдні, ґрунтувалися лише на особистій неприязні та не мали жодних доказів, обвинувачений міг вийти з суду без наслідків, а наклепника могли покарати. Також бували випадки, коли суди обмежувалися попередженням для підозрюваних.
"Посилання на норми магдебурзького права подибуємо також у справі 1753 року, яку розглядали у Кременці. Кілька жінок, звинувачених у відьомстві, отримали від суддів суворе попередження, бо цього разу їхню провину не було доведено остаточно. У пересторозі жінкам сказано:
Позаяк суд супротивиться як чарам, так і відьмам, цим документом наказуємо: якщо [ці жінки] за якийсь час – хай навіть через кілька чи кількадесят років, а чи навіть їхні нащадки вживатимуть якісь чари чи відьомство, тоді, згідно з артикулами магдебурзького права, вони мають бути спалені живцем", – писала Катерина Диса.
Важливу роль в судових процесах над "відьмами" відігравали тортури та їхній результат. Якщо людина витримувала тортури і наполягала на своїй невинуватості, її мали виправдати й відпустити.
Так було з жителькою Львова Катериною Рибяркою в 1672 році, якій інкримінували "зачарування з допомогою чарівного порошку міщанина Краузера". Катерина не визнала себе винною під час катувань, тому вижила.
Якщо ж людина "визнала провину", її могли попросити повторити ці ж зізнання добровільно і без примусу в інший день, і тоді вже карали.
"Зізнання на муках не є достатньою причиною засуджувати людину до страти, адже тут багато залежить від фізичного стану катованого, від порогу болю – дехто легше терпить муки, а інші ладні казати що завгодно, аби тільки припинити страждання.
Щоб запобігти несправедливости, суддям рекомендувалося впроваджувати вже згадану практику, запозичену з німецького права: свідчення на муках катований мав повторити наступного дня добровільно", – пише історикиня про справи у Речі Посполитій.
Хоча бували і випадки, коли жінки зізнавалися у чарах під час тортур і потім одразу заперечували все на суді, але їх все одно страчували.
Наприклад, львів’янки Єва Грубарка, Доротея Смоличка та Єва Питлоха були звинувачені у "спричиненні смерті магічними засобами" в 1634 році. Жінок заарештували й багато разів катували, підвішуючи на дибі, після чого вони зізналися в усьому, що їм приписували.
"За якийсь час жінки звернулися до суду, благаючи змилуватися над ними, бо вони набрехали на себе всі провини. Єва Грубарка скаржилася, що її катували аж девʼять разів (хоча дозволялося тільки тричі (...)
Попри слізні благання й нарікання, жінок визнали винними у відьомстві і стратили. Проте це одинокий виняток на тлі решти українських судів про чари: більше в жодному випадку не згадано про тортури, застосовані несанкціоновану кількість разів", – йдеться у книзі Катерини Диси.
Міф 9. У Середньовіччі всі були забобонні й підтримували "полювання на відьом"
Насправді це не зовсім так, адже "полювання на відьом", зокрема жорстокі методи дізнання "провини", не підтримували навіть деякі представники духовенства у Середньовічній Європі.
"Починаючи з XVI сторіччя, в Европі не бракувало скептиків, котрі критикували відьомські процеси. Більшість цих скептичних закидів стосувалися насамперед методів, використовуваних для отримання зізнань. Щоправда, в існуванні відьом майже не сумнівалися аж до початку "просвітницького" XVIII століття", – пише Катерина Диса.
За словами дослідниці, перші спроби заборонити переслідування "відьом" на офіційному рівні були ще у XVII сторіччі, передусім у регіонах Європи, які найбільше постраждали від "полювання на відьом".
У Центральній і Східній Європі закони, які забороняли суди над "відьмами", зʼявилися лише в другій половині XVIII століття.
Сейм Речі Посполитої ухвалив закон про заборону переслідувати "відьом" у 1776 році, а в Російській імперії суди над "відьмами" заборонили у 1775 році.
Проте справи про чари не зникли миттєво, і європейські суди ще розглядали їх навіть після офіційної заборони.
Міф 10. Усі люди, яких несправедливо звинуватили у чаклунстві, вже виправдані
У США дійсно виправдали всіх "салемських відьом" та багатьох інших жертв переслідувань, але в багатьох країнах Європи ні виправдального процесу, ні вибачень перед нащадками засуджених "відьом" не було.
Наприклад, у 2023 році уряд Шотландії відмовився офіційно виправдати приблизно 4 тисячі жінок, яких засудили за "відьомство" у XVI-XVIII століттях, хоча до цього закликали перша міністерка Шотландії Нікола Стерджен і феміністичні організації.
Річ у тім, що депутатка, яка подавала відповідний законопроєкт, обійняла посаду міністерки у справах дітей, і документ зняли з порядку денного, адже міністрам заборонено просувати власні законопроєкти.
Нагадаємо, раніше "УП. Життя" розповідала про 5 дивних і моторошних психологічних експериментів, а також про 10 найнезвичніших хвороб у світі.
