Кумедні пригоди еквадорця в Україні: плацкарт, маршрутки і "решта"

86114
28 грудня 2019

Еквадорець, який 7 років прожив в Україні, розповідає про колоритні українські маршрутки, "культ одруження", український расизм й про те, чи здатна Україна змінити латино-американську ментальність.

 

***

Вечір. Музика. Сімейна вечірка в стилі latino. 

Фабрісіо говорить своє вирішальне, злегка хмільне "Si!", з іспанської "Так!", на неочікувану пропозицію матері. 

Того дня він погодився на навчання в Австралії, навіть не підозрюючи, що це заведе його в Україну.

Фабрісіо, я трошки сплутала. У тій розмові позавчора… Йшлося про Україну.

Радянський Союз, Чорнобиль… — перебираючи залишкові знання зі школи, Фабрісіо вирішує. — Будь, що буде! Їду в Україну…

ЗНАЙОМСТВО З УКРАЇНОЮ

Фабрісіо має доволі екзотичну зовнішність: чорнявий і від природи смаглявий метис з очима, в яких є щось азійське. 

Коли він починає говорити українською, це остаточно збиває з пантелику. Хто він? З першого разу й не визначиш, але за паспортом — 27-літній еквадорець. Еквадор — одна із іспаномовних країн Латинської Америки. 

Фабрісіо живе в Україні уже 7 років. Його історія передбачає багато "як?", "чому?" і "навіщо?", на які хлопець має чимало відповідей.

Фабрісіо приїхав в Україну, щоб вивчати журналістику. Він давно планував закордонну освіту, але поїздка до США не вдалась, Австралія виявилась помилкою, а Україна — вчасною пропозицією. 

 

І після 7 років життя тут Фабрісіо не жалкує, що опинився саме в Україні. Щойно він приземлився, вона почала його дивувати.

"Я вийшов з аеропорту і перше, що побачив — туман. Подумав: "О, це Україна! Гарно!" Я чекав, що за аеропортом буде якась велика цивілізація: гігантські хмарочоси, машини, що літають, і дивні технології. 

Але на мене чекав лиш нецивілізований туман. І тут я зрозумів, що попав. Попав в Україну".

В Еквадорі немає пасажирських поїздів. Фабрісіо шалено зрадів плацкарту, не здогадуючись, що його насправді чекає. 

"Думав, це якась шафа. Я був впевнений, що покладемо речі на ті полиці й підемо спати на нормальні ліжка. Але ми нікуди не пішли. 

Полички для речей виявились ліжками. Цілу ніч одне око заплющене, інше — розплющене, аби не впасти. 

А ще туалет — така динамічна штука. Турбулентний туалет. До цього треба звикнути. А коли нарешті приїхав до Львова, зрозумів, що забув спитати, як цей поїзд називається: щоб ніколи його не брати".

Непорозумінь на початку було багато. От хоча б маршрутки. 

Фабрісіо тоді ще складно говорив українською, погано вимовляв навіть життєво необхідне "На зупинці, будь ласка", а то й взагалі забував, рятуючись безпорадним "Можна, можна...", яке в маршрутках не працює. 

Він соромився робити помилки вголос і на всю маршрутку, тому іноді доводилось їхати, доки водій сам не зупиниться: бувало, і на 4-5 зупинок далі, ніж хотілося б. 

 

УКРАЇНЦІ ОЧИМА ЕКВАДОРЦЯ

— Ти вже тут 7 років. Що тобі в українцях найбільше подобається?

— Чесність.

Катаючись на українських маршрутках, Фабрісіо помітив дивну річ: решта. 

В Еквадорі всі про неї знають, але ніхто не бачив. Україна й Еквадор — як два полюси. 

Тут ти можеш бути в кінці маршрутки, передати гроші, і решта до тебе повернеться. В Еквадорі — це смішно й іронічно водночас, бо еквадорці напрочуд дружні, кажуть "Добрий день", коли заходять, усміхаються. 

А тут люди кричать одне на одного, але решта з 500 гривень до них вертається. 

В Еквадорі за цим стежить контролер. А в українських маршрутках кожен сам собі контролер.

Фабрісіо не одразу полюбив цю рису. Це сталось лиш тоді, коли відчув її на собі. Якось пішов з друзями на вино. І коли вони вже поверталися додому, Фабрісіо зрозумів, що забув десь сумку, в якій було близько тисячі доларів, планшет і документи. 

"Я повернувся в ресторан зранку, бо вночі вони вже зачинилися. Спочатку мене спитали, що було в сумці, щоб перевірити, і лиш потім — віддали. Я хотів якось віддячити, але адміністратор відмовився й сказав: "Якщо хочеш, замов каву й лиши офіціанту на чай". Після цього я почав любити цю рису". 

І це не поодинокі випадки. 

Його друг опинився в схожій ситуації: у нього випала солідна сума з гаманця. І коли той повернувся в ресторан, йому віддала гроші прибиральниця, яка їх знайшла. Сказала: "Нема за що", не прийнявши від нього й 200 гривень. 

— У нас в Еквадорі не було б сенсу повертатись… — каже Фабрісіо. 

 

В українцях його дратує нетерпимість. Коли вони починають кричати, Фабрісіо мовчить й просто йде геть. 

— Тут люди мають сильний характер, тому кричать. Вони так розмовляють. 

В Еквадорі теж говорять голосно, але ми веселий народ. Українці ж говорять так, наче сваряться. 

Якщо трохи пожити тут, то навчишся розрізняти, коли вони сваряться, а коли просто так говорять. Іноді навіть жартують із серйозним обличчям. Сильні люди.

Фабрісіо довго звикав до українців. У нього був не так культурний, як ментальний шок. Люди здавалися сумними й закритими. Їхні думки й почуття було складно зчитати людині, яка звикла до сильних емоцій. 

— Українці для мене холодні. У них домінує пасивна емоція: вони сумні. Це дуже дивна штука. Я не можу пояснити. Це, мабуть, у крові. Просто люди тут багато не усміхаються, і це дивно. Думаю, це соціальне явище.

Хто може усміхатися, якщо не має грошей і працює по 9 годин на день? Країна щаслива, якщо працює по 5-7 годин. Тоді люди хоча б мають час усміхатися.

 

Фабрісіо помітив, що українці завжди кудись біжать. Навіть водії маршруток поспішають. 

Якось він закупився в "Ашані" так, що пакунків мав на дві руки. 

Щойно поставив один із них на східці маршрутки, водій зачинив двері й поїхав. Метрів 15 він біг паралельно з маршруткою, не відпускаючи пакет: 

Бігаю я, на щастя, швидко, та й останні гроші залишив в магазині: треба було боротись. 

Було трохи соромно, коли я все ж зайшов у маршрутку. Потім ще десь 40 хвилин їхав червоний. Але цього не було видно: я ж темний.

У перші роки мені було страшно навіть зайти в автобус, бо люди зранку на зупинках завжди кричать. 

Усі хочуть зайти, тому треба боротися, щоб поїхати. У нас теж так, але тут я не мав права боротися, тому пропускав по 3-4 маршрутки, щоб всі люди зайшли, і вічно запізнювався на пари.

— Не мав права?

— Я ж іноземець.

УКРАЇНСЬКИЙ РАСИЗМ

— Які небезпеки існують для тебе в Україні?

— Расизм.

 

Расизм в Україні  буває трьох видів: агресивний, примітивний і просто образливий — таку закономірність Фабрісіо вивів з досвіду життя в Україні.

Він не злиться й не ображається. Просто знає, по яких вулицях ввечері не варто ходити й на який тип людей не слід звертати увагу. 

— Ми сиділи в ресторані, як раптом п’ятеро високих хлопців напідпитку нелюб’язно поцікавились: "Що ви тут забули?".

Тут — це в Україні, звичайно ж. Пізніше вони пішли, але виявилось, що вони нас підчікували біля ресторану. 

Нам тоді добряче дісталось. Ніхто не потрапив до лікарні, але синці й рани ще довго нагадували про той вечір. Це агресивний расизм.

Якось я познайомся з хлопцем у барі. Він казав: "Я взагалі расист, але з тобою якось нормально". 

Його більше хвилювало, чи я є фанатом футбольного клубу "Ювентус". Я був, і він сказав: "Тоді нема питань". 

Хоча "Реал Мадрид", як на мене, все одно найкращі. Поки ми говорили, йому сім разів дзвонила дружина. На восьмий він відповів і сказав, що сидить з друзями й говорить про футбол. Вона не вірила. 

Після чого він сказав: "Ну, якщо не віриш, то візьми й сама спитай у мого китайського друга". І нервово дає мені слухавку. Було неприємно, бо це після трьох годин розмов. Але що поробиш? Це примітивний расизм.

Якось я зайняв чергу до менеджера банку. Після мене прийшов дідо й почав: "От ті китайці… Чому вони не вертаються додому? Що їм у нас, медом намазано? Скільки можна до нас їхати!" 

Потім пішла лайка. Люди завжди дивляться на мене як на китайця (хоча ми — еквадорці — зовсім інші). А я страждаю від виявів расизму стосовно них. Отак заплутано й образливо: і мені, і китайцям. Це образливий расизм.

Латино-американська культура — мультиетнічна. Через ці землі пройшло багато народів, тому зовнішність істинного latino — це суміш. 

 

У людей сформувалося хибне уявлення про зовнішність людей із Південної Америки. 

Їх асоціюють переважно з бразильцями. Але не варто забувати, що через землі Південної Америки свого часу пройшло чимало китайців:

— Насправді багато латино-американців схожі на китайців: через очі, мабуть. Але ми маємо зовсім інший колір шкіри. А ще емоції! 

Ми щасливі й відкриті люди. Я маю багато знайомих з Китаю, переважно вони мають доволі закриті характери, — каже Фабрісіо.

ЕКВАДОРСЬКА ЕКЗОТИКА 

Згадуючи про Нідерланди, ми думаємо про сир. Якщо це Італія, то про чобіт на карті. Якщо згадати десь Німеччину, то думаємо про Гітлера. В Еквадорі теж є свої фішки. 

— Ти змій боїшся?

— Знаю, до чого веде це питання. Але якщо взяти десятьох еквадорців, то лиш двом пощастить натрапити на анаконду. 

Для Фабрісіо питання про анаконд та удавів межує із расистськими стереотипами. І водночас йому є що розповісти, бо він один з двох щасливчиків на 10 еквадорців. 

Якось вони з друзями зібралися за містом біля джунглів, на річці Напо. Це широка річка — метрів 300. 

Погода хороша, вода — прозора. Хлопці стрибали з великого каменю, а біля них пірнали рибалки з підводними рушницями. 

Фото з домашнього архіву Фабрісіо

Фабрісіо стрибнув головою у воду й пірнув глибоко. Намагався спуститись якнайнижче, щоб дістати камінчик як доказ того, що доплив до дна. Пірнаючи, побачив, що на самому дні на великому камені спить анаконда.

— Мурашки по цілому тілу. Дивне відчуття, коли всі сили йдуть з тіла через страх. Не пам’ятаю, як виплив, але виплив швидко. 

Потім вирішив пожартувати й сказав рибалці, що бачив сома. Рибалка пірнув, а потім хотів дати мені по голові. Казав "Це не жарти" й сміявся. Це було вперше й востаннє. Після цього річки я дуже не люблю.

Фабрісіо часто згадує про ще одну змію. Про неї він говорить з особливим пієтетом, оскільки удав — майже сакральна істота для латино-американців. Це неотруйна змія, хоча це не робить її безпечною: свою жертву вона душить. 

— Коли удави маленькі, вони дуже милі. Я любив з ними гратися, доки вони не виростали до 4-5 метрів. Тоді вже вони починають грати з тобою.

Якось Фабрісіо пішов у джунглі, де в тітки була хатина. Це щось на кшталт української дачі. 

Коли обід був готовий, тітка залізла на купу повалених дерев, якнайвище, щоб докричатися до всіх і покликати до столу. 

Коли вона крикнула, то розбудила удава, що спав під трухлявими деревами:

Я кричав як дівчинка. Мені було 16. Поки я кричав, змія втікала в одну сторону, а тітка — в іншу. 

Всі голосно кричали, тільки бідна змія мовчала. Вона втікала так швидко, що навіть забула про дітей…

— Хто? Тітка?

— Ні, змія.

— І лишила їх там?

— Так, десь п’ятнадцятьох дітей.

Тато Фабрісіо знайшов маленького удава на дереві. 

Коли сонце світить на цю змію, її шкіра відбиває світло, кольору веселки. Так маленького удава можна відрізнити від інших видів. 

Фото з домашнього архіву Фабрісіо

Еквадорці поважають цих тварин. Змія жила з ними вдома  місяць, а потім Фабрісіо подарував її директору туристичної бази.

Вони збудували для неї цілу хатину з басейном, деревом, накриттям від сонця й дощу.

Змія жила як принцеса. Її звали Іяріна, що перекладалося як "думка".

ПРОФЕСІЙНЕ МИНУЛЕ В ЕКВАДОРІ

Перед тим, як приїхати в Україну, Фабрісіо був рятувальником, членом Червоного Хреста в Еквадорі. 

Тому небезпека — необхідна річ для Фабрісіо. Він працював у екстремальних зонах: гори, річки, джунглі. 

Фабрісіо працював рятувальником, і це фото з його архіву

Найбільше спогадів у Фабрісіо з річки. Це був час карнавалу, святкування якого не обмежувалось місцевою площею. 

На березі було багато нетверезих. Тоді Фабрісіо врятував близько 25 людей. 

Траплялося всяке. Одного разу почувши "Рятуйте!", Фабрісіо одразу ж кинув чоловікові рятувальне коло. 

Усе було б ідеально, якби він ненароком не влучив йому в голову. Фабрісіо крикнув "вибач" та стрибнув до нього. 

І попри те, що рятувальник його ледве не втопив, чоловік був вдячний за порятунок. І все ж не всі випадки були такі кумедні.

 

Якось Фабрісіо побачив у воді дитину й чоловіка. Виглядало, ніби вони просто плавають. Потім батько почав кричати: "Моя дитина. Рятуйте!".

Фабрісіо не був упевнений у своїх силах, але стрибнув. Обхопив тата й дитину, але вони надто багато рухались. Фабрісіо сказав батькові: якщо той не заспокоїться, то вб’є його, себе й дитину. Він таки не знав, що робити. 

Того дня він мав обрати між життям дитини та її батька. Взяв дитину й зі всієї сили жбурнув до берега, бо побачив, що інший рятувальник уже до них підпливає.

Дитина була в нього, а Фабрісіо зайнявся батьком. Насправді він вибрав врятувати дитину, їй було 4 роки. 

Це був його перший складний вибір. 

 

Річка несла Фабрісіо та батька. Він вже не мав сил, а батько не вмів плавати. Тому вони, як закохана пара, в обнімку плили 30 метрів за течією, потроху підпливаючи до берега.

ЖИТТЯ В УКРАЇНІ

В Україні Фабрісіо розпочав нове життя. Спочатку працював редактором світових новин в аргентинській компанії. 

 

Потім влаштувався у кол-центр. Це була нервова робота. 

Три роки по вісім годин терпіння на день: клієнти злі, працівники роздратовані. 

Ще знімав і монтував рекламні ролики. Був фотографом на весіллях. А тепер він нарешті задоволений. 

Він знайшов себе й місце, де не хоче спати, не нервується, де він відчуває себе цінним. Фабрісіо викладає іспанську мову для дітей в IT-школі. 

— Чим особлива ця робота?

— Дітьми: пригадую себе в їхньому віці й точно знаю, як зробити так, щоб їм подобався я, щоб подобалась іспанська. 

 

Нещодавно Фабрісіо почав навчати й дорослих.

Окрім курсів, організовує ще й розмовні клуби. Фабрісіо розповідає про специфіку їхньої культури й грає на гітарі улюблені пісні латино-американців.

 

Життя в Україні Фабрісіо не називає легким. Тактовно каже: "Воно цікаве". 

Приїхавши сюди 20-літнім юнаком, Фабрісіо почав швидко дорослішати: тут не було людей, які підстрахують, допоможуть чи вирішать його проблеми. 

Доводилось змінюватись, звикати й вчитись у пришвидшеному темпі. 

Україна внесла свої корективи в те, яким Фабрісіо є тепер. Але в кожної нації є свої особливості, у кожної культури — традиції, а в людей — переконання. 

— Є переконання, які Україна за сім років не змогла підважити?

— Так. В Еквадорі чоловіки одружуються переважно 35, 40, навіть 50 років. А тут значно раніше. 

Моя подруга запросила мене на весілля: їй було 18, а йому 26. 

Дівчата хочуть заміж: "Коли?", "Я хочу...", іноді "Я вагітна...що робимо?", навіть якщо це не так. 

Мені це було дивно, бо дівчата, буває, роблять це ціллю стосунків. Штамп в паспорті схожий на якийсь диплом "тепер ви разом". 

Виходить, це як університет: закінчив і "о, нарешті диплом". Щоб любити, захищати й робити щасливим, не обов’язково "диплом". Це те переконання, яке залишилось незмінним.

 

***

P.s./ Дослідження "Якість життя країн 2019" показало, що Україна посідає 65 місце за якістю життя (Еквадор — 44). 

За даними МОН, в Україну приїжджає все більше іноземних студентів, які залишаються тут жити: сьогодні вже більше 75 тисяч молодих людей приїхали в Україну саме на навчання. 

Олександра Зубрихіна, журналістка, для УП.Життя

Цікаво також:

🌎 Безлюдний острів очима українця: без жодної пальми, зате з акулами й птахами

🌎 Не за всі гроші світу: як провести бюджетну відпустку в Італії

🌎 Навколо світу за 280 днів. Неймовірна історія мандрівника Артемія Суріна

Ми хочемо тримати з вами зв'язок. Будемо раді бачитися і спілкуватися з вами на наших сторінках у Facebook та у Twitter.

А якщо хочете бути в курсі лише новин та важливої інформації про здоров'я, підписуйтесь на нашу Facebook-групу про здоров'я та здоровий спосіб життя.

powered by lun.ua