Індія, Керала: школа виживання

Кілька днів тому я повернулася з відпустки, більше подібної на епізод "Школи виживання" – сама, без чоловіка, із двома дітьми по 1,5 і 2,5 років я полетіла до Індії.

Відразу ж виключаю можливість припущення співчутливих людей про чартерні рейси й готелі в пакетику. Ні, готель шукався на місці, а переліт був із двома пересадками, бо ж до штату Керала не літає нічого прямого. А штат цей, із його океаном і "задніми" водами-каналами, давно вже був у моєму списку "маст-сі".

Найстрашнішою в усій пригоді видавалася мені пересадка в аеропорту Домодєдово - 8 годин... Але, забігаючи наперед, мушу визнати – кількагодинна гра у футбол моїх дітей із казахами й таджиками врятувала все.

Не зважаючи на мій початковий план вести осідлий спосіб життя на пляжі, доля взяла своє — змінивши за 22 дні 5 індійських міст, де пейзаж коливався від морського до гірського, нам із дітьми довелося випробувати абсолютно всі види індійського транспорту.

Автотаксі (в пафосного "амбасадора" є суттєвий мінус — на дах не прив'яжеш візок), мототаксі (воно ж "рікша" чи "тук-тук"), автобус, поїзд, паром, катер, велосипед, скутер, слон, верблюд і кінь. Наче нікого не забула. А, ну так. Ще людські "ручки" - бо час від часу траплявся хтось співчутливий і допомагав витягти когось із дітей на кручу чи підсадити на підніжку потяга, що саме відправляється.

Єдине, з чим одного разу виникли проблеми — моторікша. Точніше, не з одним якимось таксистом, а з цілою, підозрюю, профспілкою. Виїхавши в інше місто посеред палючої спеки ми наштовхнулися на страйк таксистів. Все, що мало більше, ніж два колеса, три дні не мало права їздити по всьому штату.

Нашого відчайдуха-водія, що погодився відвести двох жінок і трьох дітей до місцевого монастиря за подвійну ціну, нагло зупинили молодики, одягнуті в суміш футболок з Че Геварою та порядних білих сорочок. Водія ледь не відлупили, з м'ясом видерли ключ із замку запалювання та всіляко ілюстрували цитату ТГШ про те, що дозволити доїхати до пункту призначення не вблагають ні діти, ні жінка.

- Тут іти всього півкілометра! - запевняв нас суворий дядечко. Відтак він суворо вдавав, що перестає розуміти англійську, коли ми йому пропонували ці півкілометра понести наших дітей і валізи.

Ашрам живої святої Ами, духовної лідерки й світової благодійниці, сильно нагадав піонерський табір. Всюди ходять такі собі нью-ейдж піонери різного віку (переважно білі), дружно читають мантри і виконують безкоштовну роботу-севу: хто пляцки пече, хто миє підлоги, хто стоїть на роздачі їжі. Така собі робота на користь общини, що квартирується на території монастиря по 5 доларів з людини на добу.

В ці гроші входить мінімальна індійська їжа, а за європейську та десерти слід платити окремо, хоча насправді сміховинно мало.

На благо світового спокою (так, аби я помедитувала, поки хтось займеться моїми дітьми) організатори севи працювати відмовилися. Мовляв, це ж особиста послуга, а такого вони не дають.

Зате мені в двері вставили гнівну записку про те, що мушу негайно стати до суспільнокорисної роботи. Записку я проігнорувала: те, що мої діти нікого не загризли й нічого не зламали, поки я працюю їх наглядачем — це вже непогано для суспільства.

Якщо придивитися ближче, ашрам Ами — геніально продумана індустрія. Тут тобі й чашки з її портретом, і футболки, і все інше.

Найкрутішим же винаходом є фірмові обійми Ами. Люди вистоюють довжелезні черги, аби ця Вселенська Мати пригорнула їх і почитала крихітну мантру.

Я не виняток. При чому нагло, озброївшись двома дітьми, поперлася поперед батька в пекло, на самий початок. І тут-то на мене й напали прихвосні.

"Ти чого така брудна?!!" - шипіла на мене одна поплічниця Святої, забачивши пісок на моєму чолі. "Ну, діти залапали..." - я була капітаном Очевидністю.

"Чого з тебе піт тече?! - напала інша. - Ти хвора?!!"

Я дуже красномовно подивилася на тридцять кілограм своїх далеко не спокійних дітей у руках. Був би поряд градусник, кивнула б і на нього.

"А що з дитиною?! - (Кая саме нещодавно розбила носа). - Це не заразне?!! Нам дуже важливе здоров’я Ами!"

І поки одна сердечна японка витирала піт з мого чола, безсердечна індійка намагалася випхати мене з малими з черги, закликаючи до моєї совісті: "Іди! Іди, відмий себе і своїх дітей!!! І аж потім, потім припади до Неї!"

Я не стала полемізувати з приводу того, що святим, взагалі-то боятися піску з пляжу, на котрому, власне, всі й медитували перед тим, якось не гоже. Я відійшла в бік, постояла трохи і врешті-решт таки обманула конвейєр.

Мушу сказати, обійми ці таки відчулись якось особливо. Дай, думаю, ліпше усвідомлю власне материнство, торкнувшись материнства трансцендентного. Все ж таки тітонька опікується країнами, де діти голодують, і, вірю я, пожертви численних європейських жіночок та чоловіків, що, мов у Мекку, приїздять у цю Корунагапалі, йдуть на благі цілі, а не лише на "зміцнення віри істиної".

Мої друзі казали, що не відчули нічого. Що ж, раз на раз, як то кажуть. Я побачила життя цього ашраму й тепер приблизно розумію, як і чим жили й живуть прихильники Сай Баби, Ошо та інших заживо канонізованих. Більше не поїду, хоча досвід цінний.

Ліпше, думала, куплю собі футболку з портретом Ганді — якийсь він евер грін тренд. (Шкода, що в результаті в мене в жодну не пролізла голова, інакше би вам похвалилася).

***

Мандруючи Індією кілька років тому я зіштовхнулася з іншим доволі симпатичним трендом — забороною пластикових пакунків — у Дарджилінгу. Там придбану вами їжу чи й сувеніри пакували олд-скульно, в газетку. І природу бережеш, і взнаєш ненароком, що відбувалося в країні кілька місяців тому. Якщо тобі пощастило й запакували все в яку-небудь "Indian Times" англійською...

Заборона пластикових кульків у Кералі результувала в практичні й цілком багаторазові торбинки з целюлози — в такі й подарунки додому не соромно запакувати. І коштують вони якихось кілька центів за сотню. Моя знайома вже й бізнес торбинковий собі задумала.

Місцевий комуністичний уряд опіумом для народу релігію не вважає — цвітуть і пахнуть індуїзм, занесене колонізаторами християнство та доволі усміхнений як на свій імідж іслам.

Зате алкоголь тут під якоюсь вибірковою забороною. В туристичних місцях штибу пляжної Варкали в закладах громадського харчування в меню його ще можна надибати. Зате в супермаркеті чи його подобі — навряд чи. Дарма що навіть на пляшках вина, котрі знайомим чудом вдалося десь роздобути, не переплачуючи шалених ресторанних накруток, пише "для продажу лише в Кералі".

В менш туристичних закапелках все нагадує підпільний продаж часів сухого закону. До крихітного заґратованого віконечка на далеко не центральній вулиці тягнеться черга суворих чоловіків. Навіть під’їхавши на скутері метрів за п’ять, аби видивитися в тій черзі знайомого, жінка (я в даному випадку) викликає в покупців алкоголю суміш культурного шоку, обурення, осуду й ніякового смішку. І це все в повній тиші, прошу зауважити.

Здебільшого всі тут купують так званий ром чи пиво. Куплене за космічні, як на європейський вино-маркет гроші (22 долари десь) вино виявилося направду достойним. Тож якщо вам десь трапиться на очі індійський шіраз родом з виноградників Сули, очей не відводьте й носом не крутіть — деякі речі в житті пробувати треба бодай просто для колекції.

Коли ми від'їздили, зненацька я помітила, що серйозно домінуючою мовою на кручах, пляжі й по магазинах із кав’ярнями стала російська. Її вже по-троху опановують і продавці, й офіціанти, оту вєліку й магучу з усіма "пасматрі" і "как дєла".

І, хоча наразі наші сусіди тут здебільшого спокійні й не крикливі, мушу припустити, що за кілька років Керала перетвориться на той самий Гоа. На Гоанську область Російської Федерації, як я це називаю. Поспішайте сюди до появи трешових дискотек і масштабної наркоторгівлі.

Наразі тут ще головно збираються любителі йоги, матусі з дітьми, хіпі, любителі аюрведи й ті, хто в подорожі вже давно і хочуть побачити ще й цей релаксовий штат Індії.

За словами моєї сестри (а вона якраз із тих молодих європейців, що беруть собі довготривалі канікули й у подорожі вмудряються ще й заробити на життя — хто волонтерством, хто викладанням йоги чи астрологією), в Кералі пляжі таки найкращі.

Навіть якщо ви гігієніст-невротик, санітарна ситуація тут просто чарівна, порівняно з більшістю індійських територій. Чистіше, ніж тут, мені здавалося хіба лиш у горах Сіккіму. Але гори — це вже зовсім інша історія...