"Я точно знаю, коли і як піду"

Cічень. Мій тиждень починається з п’ятниці. Саме тоді як і інші біжу, поспішаючи додому, де чекають рідні, друзі. З нетерпінням чекаю приходу понеділка, щоб здійснити задумане. Очікую змін. Планую майбутнє. Лише кілька днів, і моє життя може змінитися і почне вимірюватися хвилинами, годинами, днями…

Сьогодні я в хоспісі втретє. Будівля, що нічим не різниться від сусідніх. Лише вивіска "Хоспіс" говорить про те, що це – останній притулок для невиліковно хворих. Коли я прийшла сюди вперше, хоспіс нагадував звичайну лікарню: коридори, лікарі в білих халатах, палати, хворі… За кілька хвилин я побачила в очах пацієнтів щось незрозуміле й незвичне. Схоже бачу й в очах медиків. Це непереборне бажання жити й разом із тим безнадія, безсилля перед хворобою, яку неможливо збороти.

Кожен пацієнт хоспісу має свій діагноз, свою історію життя, свої спогади та свій час.

Тиха математика

Перший пацієнт – Сергій Юрійович. Коли я заходжу до кімнати, він усміхається й відкладає папери, над якими працює. "Це формули. Він постійно пише", - каже мені медсестра Юля. Сергій Юрійович – доктор фізико-математичних наук, у минулому викладач одного зі столичних вишів. Дізнавшись про діагноз запізно, коли вже нічого не можна було вдіяти, тихо звільнився з роботи й залишився один.

Дружина, наче передчуваючи, пішла від нього за кілька тижнів до діагнозу: рак язика. Він її так і не сповістив. Уже більше року він не може говорити, спілкується лише через записки.

Я принесла мандарини. Сергій Юрійович пише, щоб я почистила їх і залишила на столі шкірки. "Він дуже любить запах цитрусів", - коментує лікар.

Виходячи з палати, звертаю увагу на покреслений календар. "Це кількість моїх днів", - пише мені Сергій Юрійович. Уже в коридорі лікар каже, що завтра може вже не бути для Сергія Юрійовича, тихого математика.

Зимове море

В іншій палаті Вікторія, молода жінка. Діагноз – пухлина мозку. Такий самий діагноз мав її батько, який помер кілька років тому. Сестра Олена, хірург за фахом, проводить тут весь час, що залишається після роботи. За кілька днів сестри їдуть до моря – Вікторія мріє побачити зимове море. Вікторія – випускниця театрального інституту, дівчина з надзвичайними очима, яка обожнює фотографувати. Вірю, що фото, зроблені на морі, будуть чудовими.

Любитель молочної гречаної каші

Олег – колишній моряк. Об’їздив майже всю Європу, знає кілька мов. Його рак убиває болісно й повільно.

Планове обстеження. Рак. Операція. Хіміотерапія. Четверта стадія – остання, невиліковна.

"Знаєш, чим я відрізняюсь від тебе? Я точно знаю, коли і як піду", - каже Олег, тримаючи мою руку, поки йому роблять ін’єкцію. "До нього ніхто ніколи не приходить, - каже медсестра. – Він нікого не має. Батьки померли. У медичній картці в розділі "контакти" декілька прізвищ – приятелі. Вони часто розмовляють по телефону. Він же з Півдня".

Приносять вечерю. Сьогодні в Олега молочна гречана каша. "Коли були у плаванні, найбільше хотілося гречки з гарячим молоком", - смакує Олег. За два дні він пішов. Коли тих, чиї телефони були зазначені в картці, обдзвонили, почули слова жалю, але ніхто не зголосився зробити хоч щось, аби поховати Олега. Й лише після спілкування з десятками людей, записаних в Олеговій товстій подертій телефонній книжці, співробітники хоспісу знайшли його товариша, який допоміг.

Життя, за яке борються ці люди, повільно йде від них. Слабшає тіло й руки, стиснуті в кулаки. І тільки тут по-справжньому замислюєшся над цінністю й важливістю кожної миті.

Квітень. Їх немає фізично, але листки календаря, останнє фото моря, смак молочної гречаної каші, я пам’ятаю.

Фото: Сергій Анашкевич