Синдром людської байдужості

О пів на шосту ранку. Нависнувши над іржавими списами веранди невеликого будиночку він, замруживши очі, дихав тишею.

Мовчазний спостерігач, він любив насолоджуватися моментами абсолютної невагомості та пустоти всередині. Коли немає думок та картин перед очима... Лише тиша... Реальність звичайного пересічного громадянина не залишала іншого виходу ― від неї був необхідний перепочинок.

Хоча б зараз, коли сонце ліниво прориває нічне небо першими променями перед новим днем; хоча б десять хвилин до перших півнів, які ознаменують початок нової казки. Страшної казки, яку невидимою невблаганною рукою малює українська історія.

***

О пів на восьму ранку. Великий автобус битком набитий людьми. У салоні гуляє пил, який потрапляє з вулиці через діряву перегородку гармошкою посередині. Він закрив носа шарфом, але пісок уже заважав дихати. Дорога, якою щодня сотні людей добираються на роботу, вщент розбита.

― Як мішки з картоплею їдемо, ― донісся хрипуватий голос з-за спини.

― А хто ми... Нам дорогу латати не треба, ― буденно відповів інший голос.

Він сумно посміхнувся. "Не тільки латати, мити теж не треба" ― пронеслось в голові.

― "А хто ми? Чи маємо право на щось інше? Чи маємо те, що заслуговуємо?" Раптовий стрибок вивів із забуття. Знов яма... Мистецтво реальності навчило менше думати, а міцніше триматися за поручень.

Минаючи продуктові палатки дорогою до метро він зупинився біля кіоску з цукерками.

― Петя, а скіки два Дюшеса стоє? ― беззубий сивий дідусь схилився над склом.

― Тридцять копійок, діду. Та Вам і так дам. ― і протягнув дві цукерки в зеленій обгортці.

― То з депутатів буду по три гривні правити, а в діда... Звідки в його гроші... ― повернувся Петя до нового покупця. ― Ви що будете?

Хтось смачно чавкав яблуком над вухом. Прислів’я набувало нового змісту у битком набитому вагоні метро. Щодня він спостерігав за хворобою, яка знаходила все нових і нових жертв. Її не пишуть в лікарняних, але вона міцно охоплює усе більше і більше українців.

Дивно, що про неї так мало говорять, дуже дивно... І страшно, дуже страшно.

Синдром людської байдужості ― хвороба, від якої немає ліків. Його може побороти кожен, але на те треба величезна воля і людяність. Сила (?) простягнути руку тому, хто, здається зараз посковзнеться, але може потягнути тебе за собою. Сила (?) допомогти незнайомцю, який валяється обабіч дороги чи то п’яний, чи то мертвий. Сила (?) поступитися місцем жінці, яка нависла над тобою, здоровим молодчиком прямо зараз (о, так, це й досі потрясіння, що вгодовані бугаї не поступаються місцем згорбленим бабцям чи стомленим жінкам з кількома пакетами наперевіс).

"Палац Спорту, перехід на станцію площа Льва Толстого".

Він вийшов з вагону, вдихнув важке повітря ранкової суєти. Але думки не відпускали.

Сонце легко бавилося теплими променями, а в голові одна за одною змінювалися картинки людської байдужості.

***

Грудень, 2012.

Темною зіркою щось розкинулося у підземному вагоні метро. Він підійшов ближче до входу і вже краще роздивився чоловіка, який лежав прямо між сидіннями. Його старанно переступали і намагалися не помічати. Деякі, щоправда, тикали на "п’янюгу" пальцями і єхидно хіхікали.

Ніхто не намагався допомогти та привести чоловіка до тями. Його просто не було. Це просто чорна діра прямо посеред вагону. Тільки одна жінка знову і знову намагалася зв’язатися з машиністом, але хитромудре радіо родом із радянських часів тільки шипіло.

Він дочекався наступної станції та чимдуж кинувся до кабіни машиніста. А ще через станцію до вагону підійшли співробітники метрополітену з... гайковими ключами. Чоловік так і лежав на підлозі...

Березень, 2013.

Рада знову голосує київські вибори. Обурені кияни, які набили немало гуль на тонкій кризі зимового тротуару, могли би добряче полоскотати нерви провладним силам.

Та не прийшли. Він збирався прийти на 10-ту на заявлений мітинг. Але проспав... Шкода?

"Ну, нічого" – продравши ночі подумав він. Врешті набридло збирати крупиці надії на тих, хто намагається скористатися слабкостями інших задля власної вигоди. У пам’яті ще не згасли спогади про те, як минулого року щодня ходив під Український дім.

Аж допоки його організатори самі покинули розпечені східці під надуманим приводом того, що усього необхідного уже досягнули. Він тоді не зрозумів, чого ж таки досягнули. Але перестав довіряти.

Квітень, 2013.

На столичній вулиці Саксаганського ножем ударили чоловіка. Він не помер одразу, його ще можна було врятувати. От тільки б лікар із приватної клініки прямо через дорогу не шукав латексні рукавички 20 хвилин. Звичайна перев’язка, розумієте, важливіша, аніж закривавлений чоловік за межами оазису проплаченої уваги медиків. З безпомічного грошей не візьмеш.

Травень, 2013.

Два тижні відпочинку. Нарешті вдалося з’їздити додому до тихенького рідного міста над Ворсклою. В один з погожих вечорів прогулюючись біля річки зі знайомою він помітив групу хлопчаків років 10-13, які, пороззявлявши роти, спостерігали за бійкою двох товаришів. Не довго думаючи, упевнено підійшов до компанії і сказав розходитись, а то викличе міліцію.

– Та викликайте! – кинув один з цигаркою. Однак бійку припинили.

Повертаючись назад хвилин через 10 він знову побачив знайому компанію. Двоє хлопців усе намагалися демонструвати чудеса кунг-фу, а всі інші так само спостерігали. Історія закінчилась буденно, та важливе не те. Він був вражений іншим. Там же десятки машин проїжджають, багато приватних будинків стоїть, люди з роботи йдуть. І за всі ці 10 хвилин ніхто не зробив нічого, аби припинити неподобство! Та й яка різниця, не їхні ж діти калічаться. Так, яка різниця... Подібне ж ніколи не зачепить нікого з них. Ніколи. Нікого. То й байдуже.

Сутеніло. Він повертався додому. Думки роїлися в голові і ніяк не давали спокою. Ще один день невиконаних обіцянок, лицемірства та честолюбства. Як же багато цього стало останнім часом!.. Завтра зранку до перших півнів він знову пообіцяє собі, що залишатиметься людиною. Він намагався бути поблажливим до людських слабкостей, але не давати собі спуску.

Бо бачив дуже багато невиліковних ран від ножів у спину, які назавжди робили черствими та недовірливими. І трохи розумів усю ту байдужість. То почасти від страху. Страху знову стикнутися з глухою стіною і розчаруватися у своїх мріях та надіях, які нахабно розтоптали.

Страху, який щодня робить нас безпорадними. Страху, який уже зробив буденністю міні-державу Межигір’я, рейдерське захоплення ТВі, неякісні продукти та погані дороги.

Добре, що від того є ліки: просто посмішка, просто "дякую", просто вчинки, за які не соромно перед собою. А ще сміливість, яка сильніша за страх, і відповідальність ― перед собою та дітьми, яким ми своїми руками творимо майбутнє, велике з маленького. І ліки ж безкоштовні... Та від того важко зрозуміти їх цінність у сучасному матеріальному світі, який охопила хвороба байдужості.