Моя нематеріальна хата на Донбасі

70
14 листопада 2014

У цій країні я, ніби в тюрмі, але тюрма не така, що з простору не можеш вийти, а така, що не можеш увійти у простір, який був твоїм, рідним і дуже цінним, із якого ти пив, їв, вбирав.

Я ж звідти горіхи привозила і трави в Київ. І це були не просто чебрець, липа, шипшина і волоські горіхи, а це було моє, що виросло на моїй землі.

Так, ви кажете, що ми з Донбасу такі матеріалісти, бо не можемо покинути свої лахи, телевізори і холодильники та виїхати звідти, щоб не заважати українським військовим.

Ні, неправда, що це все лише матеріальне.

Мою хату під Первомайськом у мирні часи можна було продати за п’ять тисяч гривень, це якщо пощастить знайти покупця, тобто за середню київську місячну зарплатню, вона вже тоді була майже нематеріальною.

Тепер, у воєнний час, моя хата зовсім нічого не коштує, бо нікому не потрібен дім у зоні АТО, тому хата стала зовсім нематеріальною.

У мене немає ні машини, ні квартири, ні дачі в горах або в селі (переважно теж нематеріальному, якщо воно далеко від обласного центру і якщо там де нема роботи), у мене є лише моя нематеріальна хата, яка стоїть посеред війни, на лінії вогню, і над нею з двох боків літають снаряди.

Це єдиний мій скарб, єдине місце, куди я хочу повертатися завжди, бо там я виросла, бо там мені було спокійно та затишно. Я туди їздила відпочити і наснажитися — посадити квітку чи городину.

Мої батьки і досі сидять у тій хаті, бо якщо в них її заберуть, то звідки черпати, де брати сили, що називати домом? Чим наснажуватися, де жити? Блукати із переляканими розгубленими очима по Франківську і Києву, по Львову і Харкову?

Я зустрічала переселенців у цих містах: їх упізнаєш за нещасним поглядом, за їхніми сумними та розгубленими очима. Я вже не кажу про неприйняття людей із Донбасу іншими містами.

Моя сестра, що кілька тижнів тому вирвалася із зони АТО, шукає роботу в Києві і часто зустрічає фразу "Донбас не турбувати".

Це приклад нашого витіснення Донбасу у несвідоме, у простір страхів та сорому, у простір наших внутрішніх бісів. Ми не хочемо чути, що це з нами, нам легше сказати, що це з ними і що вони не такі. Але, на жаль, ми з Донбасу, такі ж, як і ви, з інших регіонів, і в багатьох із вас є така ж нематеріальна хата, як і в мене, але різниця в тому, що ви ще не знаєте, яка вона цінна.

А всі ці хворі бабусі та мами, помираючі родичі — це все відмовки, щоби не їхати з дому. Є нематеріальна хата і така ж нематеріальна робота, куди люди у війну ходять працювати не за гроші (зарплатні там не платять уже чотири місяці), а щоби ремонтувати після обстрілів те, що ще залишилося, щоби підтримувати рештки цього світу в порядку, щоби остаточний кінець прийшов якомога пізніше.

І часом мені хочеться кричати, бо мені тепер додому лише в тексти повертатися. Тільки там ще є мій дім, і то, лише в старих моїх віршах і поемах, як "Абрикоси Донбасу", а ці нові — вони вже розкладені.

powered by lun.ua