За громадянську відповідальність націоналістів
В принципі, щодо гротескного конфлікту "Правий Сектор vs. Юрій Андрухович" висловлюватися мені не надто хотілося. Багато людей уже влучно та вичерпно охарактеризували ситуацію, як-от Олександр Ройтбурд в своєму пості на Фейсбук. Та й узагалі, захищати письменника зі світовим іменем від сумбурних та культурологічно безграмотних вербальних атак праворадикалів виглядає не надто доцільно і навіть трохи непристойно.
Та написати цю колонку мене спонукало занепокоєння долею "Правого сектору". І я кажу це без жодного сарказму.
Коли "Правий сектор" оформився як рух в лавах Майдану, коли потім почав активно включатися в політичне життя країни, коли зазвучали такі обнадійливі та зважені інтерв’ю Дмитра Яроша та Борислава Берези, у мене, як і в багатьох інших ліберально налаштованих українців, з’явилася надія на появу адекватних правих.
Власне, цим ліберали відрізняються від праворадикалів. Праворадикали мріють лібералів якщо не знищити, то принаймні загнати в якесь таке гетто, звідки їх з усіма цими бридкими праворадикальній душі цінностями і чути не буде. Ліберали розуміють, що світ створений не тільки для них, і навіть із праворадикалами, з цими їхніми бридкими ліберальній душі цінностями, треба якось жити під одним дахом. Тож звісно, краще нехай це будуть сучасні, спроможні на діалог політики, а не печерний цирк імені Ірини Фаріон.
Та вочевидь, не судилося. Поки частина "Правого сектора" воює на Донбасі, інша частина спритно маразматіє в свободівському напрямку.
Перш ніж роздавати цінні вказівки інтелігенції, я би на місці безіменного проводу партії "Правий сектор" (мені справді не вдалося знайти поіменного списку його членів, як я не старалася) зазирнула би на сайт ЦВК. Помилуватися на 1.8% голосів, які віддали за партію "Правий сектор" українці на виборах до Верховної Ради.
Для чого я згадую цей неприємний факт? Не для того, щоб комусь насипати сіль на рану. А для того, щоб проілюструвати наступну тезу: українське суспільство дуже подорослішало. Воно готове жертвувати гроші бійцям, розповідати легенди про воєнну звитягу Правого Сектора (в якій ніхто не сумнівається, це справді так), повторювати дотепи про "візитку Яроша". Але віддавати в руки "Правого сектору" законотворчість воно не готове. Для законотворчості потрібна інша компетенція, ніж для партизанської війни.
Для оцінки культурних і суспільних явищ теж потрібна інша компетенція. Ну, або сліпа народна довіра в розмірі більшому за 1.8%.
Українське суспільство вже досить доросле, щоб розуміти, що "особливого шляху" не буде і бути не може (зрештою, в нас по сусідству є прекрасний приклад того, куди веде "особливий шлях"). Що часткової демократії і частково правової держави, в яких голос і права доступні тільки "правильним" українцям, бути не може. Що істинна демократія працює за правилом "живи і дай жити іншому".
64% українців підтримують вступ до ЄС. Їх трохи більше, ніж тих, хто підтримує "Правий сектор" в його парламентських амбіціях. Звісно, з точки зору авторів сумнозвісної заяви, це все, певно, неправильні, розбещені, космополітичні, а чи просто непросвітлені поки що здоровою ідеологією українці. Але от біда: виживати, воювати пліч-о-пліч та будувати нову державу доведеться саме з ними. З такими, як є.
Саме тому, якщо "Правий сектор" не хоче відчалити в небуття слідом за "Свободою", йому варто переглянути свою риторику і перестрибнути нарешті зі століття Франка в століття Андруховича (а заодно і Франка уважніше почитати, за межами шкільної ура-патріотичної програми). Знайти шляхи модернізувати націоналістичну ідею так, щоб і Степан Андрійович у труні не перевернувся, і музейним експонатом у двадцять першому столітті не виглядати. Он, якщо в католицької церкви потроху виходить модернізуватися, то в українських націоналістів вийде тим більш.
Ось це був би внесок у розбудову Української Держави. Неоціненний. Оце було б набагато відповідальнішою громадянською позицією, ніж обпльовувати митця зі світовим іменем, який, до слова, забув про всі свої генітально-літературні справи і трохи не жив на Майдані, ризикуючи життям і здоров’ям, як і всі ми. Знаю, бо бачила це з дня на день, з місяця в місяць на власні очі.
Звісно, пораду цю варто взяти до уваги в тому випадку, якщо є у "Правого сектору" амбіції стати справді вагомою політичною силою. Якщо ж є тільки бажання гратися й далі в розгніваних чоловіків, вигадуючи перлини культурологічної термінології типу "постмодерного неоцинізму", то тоді варто продовжувати в тому ж дусі.
А на місце впливової політичної сили прийдуть якісь інші, мудріші праві.