Кріпосне право у школі та альтернативи йому

3882
6 грудня 2018

Ласкаво просимо до звичайної класичної школи.

Демократичне суспільство 21 століття залишиться у вас за вхідними дверима і ви поринете в ласкаву атмосферу царизму та кріпосного права 19 сторіччя.

Так, саме за принципами царизму працюють більшість шкіл України і світу. Вчать там слухняності, обману, залежності, байдужості та безвільності.

Причому, в незалежності від прекрасних та чудових людей, які можуть там працювати – як у відомому Стенфордському експерименті – наглядач в'язниці завжди буде пригнічувати в'язнів, така його роль, і особистість людини не має значення.

Ось і в школі, директор – цар і Бог, вчителі – васали, учні – кріпаки.

Світ живе за Конституцією і законами? А в класі, як вчитель скаже, так і буде.

В світі влада більшості? А в класі один вчитель спокійнісінько управляє життям 30 учнів.

Світ бореться проти дискримінації? А тут всі, хто до 17 років не мають жодних прав на власне життя.

Фізичні покарання відмінили, і то добре.

А потім ми чомусь очікуємо, що ці діти будуть ефективні в демократичному суспільстві, до якого їх ніхто не готував.

Хіба ж не можна влаштувати школу інакше? Більш гуманніше, та відповідно до принципів демократії, за якою живуть майже 60% країн в світі.

Звичайно, можна, демократичні школи існують як в Україні, так і за її межами. І їх організація природня і логічна, якщо керуватися принципом, на якому будується доросле суспільство. Принципом недискримінації, коли всі мають однакові права. І все тоді стане на свої місця.

Демократична школа – це група дітей і дорослих, де всі рішення приймаються спільно.

Країна управляється законами, а школа управляється правилами, що приймаються простою більшістю на загальних зборах. І голос дитини дорівнює голосу дорослого. Враховуючи, що дітей в школі більше, ніж дорослих, більшість зажди на їх боці.

Правила є конкретними і описують, що можна робити в школі, а що не можна. І які будуть наслідки їх порушення.

Введення нових правил ініціюється самими дітьми, коли їм щось не подобається. Або ж дорослими, коли щось не подобається їм.

Слідкують за їх виконанням всі, а найбільше ті, хто був ініціатором нововведень.

Таким чином, це зовсім не анархічний уклад, коли кожен робить те, що йому заманеться, не зважаючи на інших. Тут, як і в будь-якому співіснуванні людей, працює правило про те, що "твоя свобода закінчується там, де починається свобода іншого".

І ці правила, ці шкільні закони захищають дітей від свавілля дорослих. Тому що, якщо вчителю не подобається поведінка дитини, він не може просто так, для прикладу, вигнати його з класу, якщо дитина не порушує ніяких правил. Ні, вчитель має прийти на збори, пояснити, що йому не подобається і запропонувати нове правило. І, лише якщо воно буде підтримане, він зможе ним користуватися.

Навчальний процес в демократичній школі теж будується за принципом рівних прав.

Кожна дитина має право на власне життя і в кожен конкретний момент в школі вона самостійно вирішує, що вона буде робити, де і з ким.

Найбільшим кричущим наслідком цього для наших культурних умов є те, що діти можуть не ходити на уроки, якщо побажають.

Але так, вони мають це право. Це їхнє життя і ніхто, крім них, не має право вирішувати, як їм його жити.

Дитина сама обирає, чому вона вчиться наразі – математиці, мові, ліпленню з пластиліну, поглибленням соціальних контактів в ігровій кімнаті, чи самопізнанню під час нудьгування та мук вибору, що ж робити.

Інструменти навчання теж можуть бути різними, адже всі ми різні. Ніхто не змушує читати твори великого українського письменника 17 сторіччя, щоб навчитися гарно розуміти письмовий текст. Блог улюбленого актора чи музиканта теж для цього підходить.

Так само ніхто не змушує вчити вірші з незрозумілою лексикою для розвитку пам'яті, якщо дитина вирішить, що пам'ять не є сильно важливою в епоху наявності всієї інформації під рукою в телефоні.

В демократичній школі всі вчаться різному, в кожного своя освітня траєкторія, і це – нормально, тому що всі ми – різні.

Багато хто скаже – діти не готові до прийняття відповідальності за власне життя, ними потрібно керувати. Мозок ще не розвинутий, гормони грають і так далі.

Тут варто запитати себе, а ми, дорослі – справді готові? Ми так добре даємо раду цій відповідальності за своє життя? Виконуємо все заплановане? Маємо самодисципліну до регулярних занять спортом? Регулярно проходимо медогляди, щоб слідкувати за здоров’ям? Не відкладаємо на потім важливі речі на роботі по причині їх складності? Як справи з нашими новорічними обіцянками? Чи можливо нам тем потрібна допомога у вигляді керівника чи тренера, бо власних вольових зусиль нерідко не вистачає?

Але ключова різниця з дітьми, що цих людей ми обираємо добровільно, і домовляємося з ними про їх допомогу нам, щоб саме ми краще справлялися з тим, що вважаємо цінним та важливим.

А в школі – все навпаки – дітей здають в панщину вчителям, щоб вчителі їх вчили тому, що потрібно дітям. Самих дітей при цьому не запитуючи.

І – має місце прекрасний рабовласницький лад з коефіцієнтом корисної дії 3% – як у паровоза.  

І всі ми знаємо, куди приводять наші "благі наміри". Але не каємося.

Ярослав Коваленко, засновник демократичної школи Dixi, спеціально для УП.Життя

Титульна світлина Rawpixel/Depositphotos

powered by lun.ua

Головне на сайті