Непішохідний перехід, або Ще раз про цінність людського життя для міста

903
21 січня 2019

Ви колись задумувалися, чому коли переходите дорогу на зелений сигнал світлофору біжите?

А чому з такою сильною осторогою переходите нерегульований пішохідний перехід?

Мені деколи буває менш нервово перебігати 4-х смугову дорогу біля свого будинку, ніж пройти зеброю.

А все тому, що я знаю, чого очікувати від водіїв у цих випадках: вони точно не зупиняться, точно не скидатимуть швидкість зі своїх 90 км/год хоча б до дозволених 50 км/год.

Ні, я б воліла, щоб на місцях, де люди масово перебігають дорогу, була зебра й справжній пішохідний перехід, щоб хоч мати юридичне обгрунтування переходити дорогу, проте в Києві пішохід – це остання ланка у пріоритетах безпеки.

Це дуже дивно, бо пішоходом є кожен мешканець міста, і, в тому числі, кожен водій є пішоходом.

І кожен має право на життя та безпеку.

Тож як так вийшло, що ми наражаємося на загрозу потрапити під колеса автомобіля відразу, як тільки лишаємо під'їзд будинку?

На дорогах в Україні щодня гине 12-15 водіїв та пішоходів. За підрахунками громадськості, це число може бути більшим.

Голова "Укртрансбезпеки" заявляє, що зменшити смертність на дорогах можна за допомогою фото- і відеофіксації, досконаліших правил та підвищення штрафів.

Проте головною проблемою є те, що в Україні так звані "безпечні умови" намагаються забезпечити лише за допомогою посилення контролю та покарання, а не усуненням безпосередніх факторів ризику.

Наприклад, водії перевищують швидкість, у першу чергу, не через відсутність покарання, а тому, що можуть – бо вулиця цьому сприяє.

Широкі смуги, великі транспортні розв'язки, довгі відстані між світлофорами, підземні переходи – неповний перелік того, що змушує автомобілістів почуватися безпечніше та комфортніше, і, як наслідок, збільшувати швидкість.

Звучить парадоксально, проте відкриття підземних переходів задля безпеки пішоходів лише збільшує аварійність.

Людина обирає найкоротший та найлегший шлях від точки А до точки Б, а обходити зайву відстань до найближчого переходу чи незручний спуск у підземелля вона розглядатиме в крайньому випадку та за відсутністю альтернатив.

Через це люди перебігають дорогу в недозволених місцях, де водії не очікують їх появи на дорозі.

Щоб владнати ситуацію з подібним стихійним переходом біля свого будинку, я звернулась до міського управління Києва з проханням організувати на його місці пішохідний перехід чи обладнати ділянку лежачими поліцейськими.

Звернула також увагу, що на цьому місці вже висить знак "Обережно, діти".

Мені відповіли, що підстав до впровадження нерегульованого пішохідного переходу немає, бо зебра поєднуватиме грунтові ділянки тротуару, а не асфальтовані.

При цьому найближчий діючий перехід впирається в землю й в літню терасу ресторану, а інший – у виїзд із двору.

Лежачі поліцейські теж покласти неможливо, бо вулиця є магістральною (хоча 4 лежачі поліцейські на цій вулиці чомусь встановили, попри законодавчу заборону).

Тобто я почула, що місту все одно, що на цьому переході кожного дня сотні людей наражаються на небезпеку, і мешканці прилеглих будинків залишаються один на один із власними проблемами.

Подібне сліпе й вибіркове дотримання норм, ще раз показує цінність людського життя для міста.

Чи може стати успішним місто, де пропускна здатність доріг важливіша за безпеку?

Непродумані інфраструктурні рішення несуть за собою системні порушення ПДР як водіями, так і пішоходами. І саме ці помилки можуть призвести до жертв і втрати здоров'я наших рідних і близьких.

Міському врядуванню, і не тільки київському, варто прислухатися до голосу своїх містян та не ігнорувати такі важливі питання, як безпека.

Велику роботу необхідно також проробити для системного закріплення принципів турботи про громадян і на законодавчому рівні, шляхом внесення змін до ДБН та інших профільних документів.

Впроваджені за кордоном програми нульової терпимості до смертей вже довели свою ефективність, тож державним службовцям є з кого брати приклад.

Сподіваюся, колись ми не будемо сприймати щоденний стрес при переході дороги за даність, та для цього потрібно вже робити перші кроки на шляху до порозуміння з владою та доводити своє право на безпеку та життя.

Катерина Андрєєва, активістка, волонтер екологічних проектів, спеціально для УП.Життя

Титульна світлина wayne0216/Depositphotos

Вас також може зацікавити:

powered by lun.ua

Головне на сайті