Що зі школою? Три види освітніх соціальних ліфтів для дитини
Друзі, погана новина: віддавши дитину до української школи ми вже не створюємо їй соціальний ліфт у вигляді освіти, завдяки якому діти будуть жити краще за своїх батьків.
Це працює в країнах Африки. А в Україні і так всі грамотні, нових конкурентних переваг школа не надасть, з бідності не вирвешся.
Чи залишились все ж варіанти?
Певно, все ж так.
Якщо ви в регіонах – переїжджати в Київ\Харків\Львів.
Йти в Кловський ліцей, якщо хочете знайомств з дітьми поважних людей.
В 145й, якщо хочете тусні майбутніх айтішників.
Чи в УГЛ, якщо у вас гуманітарій.
Причому пролізати туди треба правдами й неправдами.
[BANNER1]
Ось тут, на жаль, і виникає дуже важливе запитання. А кому це потрібно?
Батькам чи дітям? Тому що, якщо ваша дитина вдягнена, не голодна та має смартфон у кармані й, не дай боже, брендові кросівки, то соціальні ліфти їй – глибоко до спини. Вона не підпишеться на ґрунтовну пахоту, щоб досягнути результату та просунутися в соціальній ієрархії. У дитини й так все добре.
У нас не азійська модель суспільства, де слово дорослого – закон. Ми за європейські цінності.
А є ще й інша водоверть – припустимо, вам пощастило, і з дитиною у вас спільне розуміння цінності виходу із зубожіння та спільне налаштування на роботу й розвиток. То в такому випадку, якщо ви в Україні – школа буде лише стримуючим фактором!
Цьому є три причини.
Перша: всі ми соціальні істоти, на яких впливає оточення, а в будь-якій українській школі діти в масі своїй не бажають вчитися і будуть тягнути назад піонерів-активістів.
Друга: зараз всі необхідні знання є у всесвітній мережі, і найкраще буде розвиватися самостійно і реалізовуватись теж – навіть бізнес вести можна, починаючи років з 11.
Третя: потрапляючи до школи, навіть до школи своєї мрії, стандартизована, майже повністю однакова шкільна програма зі свистом валиться на кожну дитину, в незалежності від профілю її особистості.
З точки зору work-life balance (баланс життя і роботи) існує й інший варіант: зрозуміти, що школа – це лише частина життя дитини, і, можливо, навіть не головна.
Після усвідомлення дати дитині право самостійно управляти своїм життям (або хоча б його частиною) надавши можливість вивчати те, що їй цікаво, а не що потрібно.
[BANNER2]
Це можна зробити кількома шляхами.
Перший – перейшовши на домашнє навчання, коли можна в кінці року просто здати онлайн іспити за шкільною програмою, присвятивши цьому декілька тижнів, засівши в інтернет або обклавшись підручниками – в форматі студентської сесії.
Це дає можливість сфокусуватись і займатись тим, що справді цікаво, або що справді потрібно за рішенням дитини чи сім'ї.
Адже, зазвичай, лише те, до чого ми маємо пристрасть, буде нашим майбутнім хлібом в житті.
Вже з дитячого віку – це можливість сфокусуватись та справді глибоко копати в якомусь одному напрямку і, зрештою, це можливість стати спеціалістом значно швидше, ніж в першому довгому варіанті з престижними школами та українськими ВУЗами.
Про коефіцієнт корисної дії навчання тому, що є цікаво чи справді важливо, навіть не доводиться говорити.
А решту часу можна жити нормальним, збалансованим людським життям, яке не підкорене лише одній цілі.
За такої моделі буде час на розваги, дослідження, тісний контакт із сім’єю та друзями, щасливе життя.
Другий шлях – демократичні школи, де немає потреби займатися за єдиним стандартом загальноосвітньої школи, а теж можна формувати свою власну освітню траєкторію.
[BANNER3]
Є ще й третій шлях. Життя ж одне, і ніхто не знає напевно, що буде завтра. Що буде потрібно, що важливо. Тому взагалі можна перестати орієнтуватись на формальну освіту.
В питанні балансу роботи і життя поставити лише на червоне. Вступити в онлайн школу, надсилати до неї раз на рік куплені контрольні та жити вільним життям. Рубитися в онлайн ігри з людьми з усього світу, тусити на вулиці стільки, скільки хочеться, листати з ранку до ночі японські аніме і з радістю не знати, хто такий Шевченко, їздити по екстрим таборам чи тренуватися побити рекорд Гіннесу по стоянню на одній нозі в костюмі бджоли.
А що стосується дорослого віку, то продуктивність праці зростає такими темпами, що цілком можливо, що доходу від стрімінгу відеоканалу про таке вільне життя буде достатньо на це ж саме вільне життя.
Це – один з варіантів анскулерського шляху. Його ж практикують і в демократичних школах, які працюють за моделлю Садбері. В цих школах, жоден урок не відбудеться, якщо про нього не буде запиту від самих дітей. І це теж може бути соціальним ліфтом, адже може виявитися, що багатьом з наших дітей потрібен шлях не вверх, а вбік.
То ж, соціальні ліфти у вигляді освіти все ж залишись. Не всі вони ведуть в одному напряму, тому сім’ям для себе варто прийняти свідоме рішення про власний шлях.
А далі – впевнено слідувати йому з розплющеними очима, не піддаючись сумнівам.
Ярослав Коваленко, засновник демократичної школи Dixi, спеціально для УП.Життя
Титульна світлина olly18/Depositphotos
Вас також може зацікавити:
4 мамы о том, как и почему их дети не ходят в школу
Завтра не в школу. Як влаштована сімейна освіта в Україні
Завтра не в школу-2. Сімейні форми навчання в Україні
Освіта без школи: історії трьох родин, які обрали домашнє навчання
Ми хочемо тримати з вами зв'язок. Будемо раді бачитися і спілкуватися з вами на нашій сторінці у Facebook.
А якщо хочете бути в курсі лише новин та важливої інформації про здоров'я, підписуйтесь на нашу Facebook-групу або Telegram про здоров'я та здоровий спосіб життя.