Казус санепідслужби: три виклики для уряду в сфері громадського здоров’я

2244
30 квітня 2020

11 березня 2020 року Кабінет Міністрів прийняв рішення про поновлення посади Головного державного санітарного лікаря.

Це обґрунтовувалося необхідним заходом реагування на ситуацію з поширенням захворювання COVID-19.

У той час як більшість ЗМІ транслювали це рішення як перший крок до відновлення СЕС новопризначений головний державний санітарний лікар Віктор Ляшко заявив у програмі Право на владу, що мова радше іде про створення централізованої системи реагування на надзвичайні ситуації у сфері громадського здоров’я.

Система громадського здоров’я – це основа сучасної медичної галузі у світі.

За рекомендаціями Всесвітньої організації охорони здоров’я, 10 основних оперативних функцій визначають повноваження та зобов’язання органів влади стосовно здоров’я суспільства.

При цьому ключовими у останній час стали три стратегічні напрями – як встигнути за сучасними медичними технологіями, як мотивувати медиків приходити та залишатися у професії та звідки взяти гроші на постійно зростаючі потреби охорони здоров’я.

Саме ці питання є визначальними при прийнятті рішень щодо реформи або перезапуску системи громадського здоров’я в Україні.

Наразі чітко формуються три критичні виклики, відповіді на які очікує суспільство та професійна спільнота від Міністерства охорони здоров’я та Головного державного санітарного лікаря.

Повноваження

Епідеміологічний нагляд, як базова функція громадського здоров’я не має дефініції в українському законодавстві.

Стаття 49 Закону України "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення" встановлює таке визначення:

Державний санітарно-епідеміологічний нагляд – заходи контролю за дотриманням юридичними та фізичними особами санітарного законодавства з метою попередження, виявлення, зменшення або усунення шкідливого впливу небезпечних факторів на здоров'я людей та по застосуванню заходів правового характеру щодо порушників.

Тож на законодавчому рівні визначено, що ледь не єдиним методом нагляду в Україні є  заходи контролю, тобто виявлення та покарання порушників.

У той же час у світі:

Епіднагляд – це систематичний збір, аналіз та розповсюдження медичних даних для прийняття рішень державними інституціями при плануванні, реалізації та оцінці програм у сфері охорони здоров'я.

Це – критична відмінність радянської системи санепіднагляду від сучасної системи громадського здоров’я.

У першому випадку – прийняття рішень здійснюється самостійно за результатами проведення контролю і на тлі злиденного становища санітарного інспектора однозначно призведе до корупційних ризиків.

У другому – проводиться вивчення та аналіз чинників, що викликали порушення здоров’я, але рішення приймаються власником (органами місцевого самоврядування) на підставі отриманих рекомендацій.

Надзвичайні ситуації (наприклад пандемія COVID 19), чітко продемонстрували, що немає жодної вертикальної системи у світі, яка були б здатна одноосібно забезпечити належну національну відповідь, саме тому на найвищому політичному рівні були створені Національні штаби або оперативні групи, а до заходів реагування долучалися поліція та армія.

Наразі чуємо бідкання частини суспільства щодо розвалу епідеміологічної служби. Нещодавно про це навіть заявив голова провладної фракції у парламенті Давід Арахамія.

Не запречуючи критичну ситуацію з наявністю та мотивацією епідеміологів та гігієністів варто нагадати, що мережа Лабораторних центрів, які зараз перебувають у прямому управлінні Міністерства охорони здоров’я, фактично відтворює вертикальну модель колишньої СЕС.

Їх потужності були використані для реагування на ситуацію з пандемією і я переконаний, що відданість професії та професійна етика мають отримати найвищі оцінки при підведенні підсумків боротьби з епідемією.

Проте керівництво і персонал лабораторних центрів чекають на вирішення питання з повноваженнями.

Спалах чи епідемія закінчяться, а те де залишиться функція нагляду та яким чиною нею стануть користуватися цікавить багатьох.

Я б не применшував інтереси та впливи Держпродспоживслужби, до повноважень якої безпосередньо віднесені питання державного нагляду (контролю) за дотриманням санітарного законодавства, санітарного та епідемічного благополуччя населення.

Натомість повноваження головного державного санітарного лікаря серйозно обмежуються, про що свідчить недавно опублікований (вперше за 8 місяців) наказ про розподіл повноважень між міністром та заступниками міністра.

Навряд чи уряд Дениса Шмигаля зараз готовий здійснити чергове переформатування  структури та підзвітності  центральних органів виконавчої влади.

Тому  єдиним виходом у формуванні потужної вертикалі може бути виокремлення саме системи біологічного захисту (як складової національної безпеки) з підзвітністю безпосередньо офісу президента.

Можливо про це говорив у своєму інтерв’ю Віктор Ляшко, натякаючи на можливість внесення змін навіть до Конституції?

Кадри

Систему роблять люди.

Медичні вузи скорочували випуск фахівців санітарно-епідеміологічного профілю з  початку 2000-х років, а починаючи з 2015 року не залишилося жодного медико-профілактичного факультету.

Поодиноких студентів-медиків, які поступали до інтернатури з епідеміології або гігієни можна сміливо заносити до Червоної книги.

До того ж в Україні не залишилося жодного медичного коледжу або училища, які готують помічників санітарного лікаря та помічників епідеміолога.

Усвідомлюючи, що відновлення додипломної освіти з подальшою спеціалізацією (інтернатурою) дасть результат за вісім років, свого часу Центром громадського здоров’я було підготовлено програму підготовки магістрів за фахом "Громадське здоров’я".

Магістратура з громадського здоров’я дозволить отримати фахівців у системі уже за два роки та компенсувати природні втрати кадрового потенціалу.

Частина вузів провели перший набір магістрів восени 2019 року з терміном випуску зима-весна 2021 року.

Додатково підготовлена та внесена на розгляд програма рівня бакалавр.

Але є одне але. Ключові зміни у такому підході полягають у десакралізації нової посади як лікарської. Магістрами громадського здоров’я можуть стати спеціалісти та бакалаври з непрофільною медичною освітою.

На жаль, навіть під час зустрічей з ректорами медичних вузів передусім обговорюються питання підготовки лікарів, але не лікарів-профілактиків.

Зважаючи на те, що новий навчальний рік розпочнеться за п’ять місяців, і квотування бюджетних місць мабуть уже завершилося, було б добре почути позицію та плани уряду щодо формування та утримання професійних кадрів у системі.

Технології

Як я писав на початку, технологізація медицини є одним з наріжних каменів галузі.

Навряд чи є спроможні громадяни, які не знають такі терміни як комп’ютерна томографія чи МРТ.

А за час пандемії більшість встигла вивчити такі терміни як засоби індивідуального захисту, апарати ШВЛ та полімеразна ланцюгова реакція.

Але вивчивши терміни суспільство зрозуміло, що усі ці предмети та обладнання коштують грошей.

І хоча частина дефіциту була наразі вирішена за рахунок швидких інвестицій від держави, частина – за допомоги донорів або благодійників, саме з цими товарами у майбутньому можуть виникнути багато проблем.

Справа у тому, що сучасні технології змінюються кожні два-три роки і стають щоразу дорожчими. За три-п’ять років придбане сьогодні обладнання для ПЛР стане мотлохом.

Україна уже пережила насичення обладнанням лабораторій у 2003 році, частина якого жодного разу не вмикалася. Відновити його зараз не видається можливим через припинення випуску наявних моделей.

Те ж саме може відбудеться із поставленими зараз машинами, якщо їх потужність не буде належним чином використана та не буде запропоновано чіткий план модернізації парку машин у майбутньому.

Офіційні інституції давно зрозуміли, що наздогнати прогрес у доступі до технологій можна через концентрацію інвестицій в обмеженій кількості закладів або шляхом аутсорсингу бізнесу на виконання певних завдань.

У ході пандемії ми бачимо, що частина приватних лабораторій уже залучені до проведення тестування, проте чи буде збережений такий підхід у подальшому і не тільки в частині ПЛР – це і є питання до уряду стосовно створення сталої та відновлювальної системи громадського здоров’я.

Проте ПЛР діагностика має свої  обмеження, її можна застосовувати тільки після того, як створено відповідну тест систему на підставі вивчення генома вірусу.

Цей метод називається секвенування генома і наразі жодна державна лабораторія в Україні не має таких технологій, обладнання та навченого персоналу.

У міжнародній базі даних GISAID немає жодного українського зразка.

Навіть українські тест системи для ПЛР створені на підставі даних, отриманих китайськими та німецькими науковцями.

Свого часу нами були підготовлені пропозиції щодо створення та розвитку 4 над-потужних лабораторій, в яких мали б концентруватися досвідчені науковці, новітнє обладнання, сучасні технології та унікальні процедури.

Планувалось, що програма буде реалізована спільно з нашими партнерами –  Агентством зниження загроз США, які були готові виділити необхідне фінансування на розвиток біологічної безпеки в Україні.  

Проте, непорядні політики та ЗМІ організували цілу кампанію з дискредитації самої ідеї створення цих лабораторій, називаючи їх центрами створення "біологічної зброї", вишукуючи штучні загрози місць їх розташування.

При цьому, головною задачею створення цих високоякісних та унікальних лабораторій має стати відслідковування та вивчення небезпечних вірусів та мікроорганізмів.

Саме ці лабораторії наразі могли би забезпечити Україну необхідною високоякісною діагностикою, тим самим рятувати життя українців оперативним виявленням COVID 19.

Проте, політичні спекуляції в чергове перемогли здоровий глузд.

Уряд має поставити крапку у дискусії, яка точиться з початку 2000-х років та не вестися на популістичні провокації окремих політиків.

Варто пам’ятати, що нам потрібна не лише модернізована система біологічного захисту з сучасним обладнанням, а й потужна система громадського здоров’я з визначеним колом повноважень.

Не дивлячись на патовість ситуації, в Україні є фахівці, які все ще здатні розбудувати обидві системи та, сподіваюсь, все ще залишаються партнери, які готові нам в цьому допомогти.

Адже останні події лише доводять, що епідемічна загроза – це виклик не окремим країнам, а цілому світу і, відповідно, методи захисту та боротьби з нею теж мають бути глобальними.

Володимир Курпіта, колишній генеральний директор Центру громадського здоров’я МОЗ, спеціально для УП.Життя

Титульне фото Galayos/flickr.com

Вас також може зацікавити:

Санепідемслужбу відновлять – новий очільник МОЗ

Чому санепідемслужба нас не врятує. Пояснює Супрун

Ми хочемо тримати з вами зв'язок. Будемо раді бачитися і спілкуватися з вами на наших сторінках у Facebook та у Twitter.

А якщо хочете бути в курсі лише новин та важливої інформації про здоров'я, підписуйтесь на нашу Facebook-групу про здоров'я та здоровий спосіб життя.



powered by lun.ua