#бутипоруч, або Допомогти можна мільйонами різних способів

266
17 грудня 2020

Колись давно, одразу після постановки онкодіагнозу, я думала, що не варто розповідати про це іншим.

Діти надто малі, навіщо їх лякати? До того ж, мама повинна за будь-яких обставин бути сильною.

Родина особливих статків не має, отже, навряд підтримає фінансово.

Друзі чудові, але надворі кризовий 2009, мабуть їм і без мене вистачає проблем.

Побідкалась сама по лікарнях, де так і не трапилось жодного лікаря, для якого я була б пацієнткою, а не можливістю заробити на мені гроші. Та й пішла собі жити далі і сподіватися (про це зараз згадувати страшно), що "воно" якось саме зникне.

Не зникло. Через 4 роки мала четверту стадію раку молочної залози.

До лікаря, буквально за руку, мене повела одна моя добра знайома. Звати її Маша. І я їй дуже вдячна, бо ще трохи, і хворобу вже б ніхто не зупинив.

Потім були люди, які приходили, йшли зі мною якійсь час, допомагали і фінансово, і емоційно, і порадою, і досвідом; життя розводило нас, але я пам'ятаю всіх.

Сьогодні поруч зі мною величезне коло людей, про яких я можу сказати так – то моя родина.

Є Віталіна. Мені треба понити и поплакати – вона просто слухає. Треба зібрати шалені гроші на не зареєстрований в Україні препарат – запускає кампанію в Facebook, і необхідна сума з'являється немов якесь диво. Мені болить – відчуває це і пише мені, і відволікає розмовами про різні дівчачі речі. Вона буквально викуповує і виборює у хвороби моє здоров'я.

Є Міша. Він, між нами, дууже серйозна людина, але на мій день народження цього року приїхав, натягнувши святковий ковпак на голову. І це було прекрасно.

Є Наталка. Вона возила мене на лікування за місто безліч разів. Водила у театр і кіно, аби розважити і додати у життя кольорів.

Є Майя і її чоловік Микола, які показали мені Самуї, Прованс і італійські Доломіти.

Є Олька, яка знайшла для мене в Британії набір спиртових чорнил для малювання, а тепер хоче показати мені Австралію!

Є Ігор. Він може зникнути на кілька місяців, а потім зателефонувати і ми будемо півгодини теревенити про все, а наприкінці він скаже: "Я тут знайшов одну штуку, кладу її у випічку замість цукру. Тобі теж дам!".

Є Ніна і Вікторія, які створили онкоспільноту для жінок, а це величезна підтримка для тисяч пацієнток щодня і щодночі.

Є Тетяна. Вона одного разу просто сказала: "Я буду з тобою поруч. Завжди". І їхала зі мною на діагностичні процедури, ходила під вікнами клініки під час карантину, теж була зі мною у театр і привела в моє життя свою чудову родину.

Є Ян. Він кожного дня точно поруч, бо навчив мене медитації, а медитую я щоранку.

Всі ці люди до того ж вкладали і вкладають в моє здоров'я чималі фінанси, а для хронічного пацієнта це рятівне коло, адже рак, на жаль, дуже не дешева хвороба.

Є мої найрідніші – діти, Настя і Льошка. Вони завжди поруч, з року в рік, коли мені добре і коли погано. Мала якось емоційно сказала: "Мамо, якщо шо, я не знаю, я нирку продам!".

"Якщо шо", дякувати Богу, не на часі.

Малий може приготувати найсмачнішу в світі піцу. А якщо я жартома кажу: "От зара у мене отримаєш на горіхи!", веселить мене і відповідає: "Спочатку дострибни!".

Є сестра Юля, яка їздить зі мною в лікарню і ділиться своїм водійським досвідом, бо ж цього року я отримала права!

Є моя мама, вона, незважаючи на хворі руки і поганий зір, зшила мені для розпису купу масок, аби я продала їх і зібрала на лікування. А батько зробив в одній з кімнат сільського дому для мене майстерню.

Є Зоя. Коли я думала, що збожеволію від приступів болю, вона відправила ліки і ретельно перевіряла мій стан, поки не стало краще.

Була Алевтина. Її сеанси психотерапії допомогли витягнути з моїх шаф чимало скелетів, закрити гештальти, розбирати і збирати себе знову, вчитися дбати про себе. Моє посттравматичне зростання без неї було б неможливим.

За роки мого лікування поруч було чимало знайомих і незнайомих мені людей. Вони принесли в моє життя часточку свого тепла, давали роботу, допомагали в організації виставок, купували, або й замовляли картини, донатили на лікування.

І знаєте, завдяки цим людям і їхній підтримці я живу.

Для нас, пацієнтів, нещодавно створено соціальний проєкт "Бути поруч" (butyporuch.com.ua).

Його мета – підтримати тих, хто лікується та їхніх родичів, полегшити емоційний стан, адже дорога до одужання може бути довгою і виснажливою. А ще – надати психологічну допомогу, тому для цього залучають онкопсихологів, які проводять освітні вебінари і відповідають на питання пацієнтів.

Якщо у вашому оточенні є людина з онкологічним діагнозом, знайте, що допомогти їй можна мільйонами різних способів, багато з яких не потребують надзусиль, достатньо просто бажання – бути поруч.

А тим, хто в діагнозі, знаю, серед моїх друзів таких чимало, пропоную поділитися власними історіями підтримки в рамках цієї соціальної кампанії.

Додавайте до своїх дописів хештег #бутипоруч, адже ми, як ніхто інший знаємо, як важко залишатися віч-на-віч з хворобою, і як це забирає сили.

А коли поруч є ті, хто дасть пораду і фахову підтримку, йти цим шляхом вже не так страшно і виснажливо.

Яна Седова, онкопацієнтка з 11-літнім стажем

Оригінал тексту на Facebook

Титульна світлина belchonock/Depositphotos

Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.

Вас також може зацікавити:

Сода – лікує? Зокрема, рак?

Які дослідження під час ранньої діагностики онкозахворювань можна пройти безкоштовно – НСЗУ

Тихі проблеми онкопацієнтів на карантині

МОЗ оновить лабораторію в Інституті раку, щоб робити операції за 50 тисяч євро

Ми хочемо тримати з вами зв'язок. Будемо раді бачитися і спілкуватися з вами на наших сторінках у Facebook та у Twitter.

А якщо хочете бути в курсі лише новин та важливої інформації про здоров'я, підписуйтесь на нашу Facebook-групу про здоров'я та здоровий спосіб життя.

powered by lun.ua