Аванґард чи соцреалізм: чому майже ніхто з українців не здатен оцінити сучасного мистецтва?

2826
20 квітня 2021

Українська держава в особі інституту шкільної освіти досі не зробила свій вибір, відповідаючи на прості питання.

Чи має гуманітарна освіта знайомити нові покоління українців саме з хронологією подій, присвячуючи пропорційно увагу навіть найменш цінним зразкам, чи зосередитися на найяскравіших та подати їх зрозуміло і послідовно дітям?

Чи однаково цінні для нас твори аванґарду та соцреалізму, високої літератури та літератури, що має домінантні ознаки кітчу?

Чи мають діти обмежуватися лише вивченням літератури, чи історія та теорія культури, зокрема й національної культури, має бути представлена в школі?

Я не відповідатиму на ці питання прямо, однак спробую дотикатися до них, йдучи в лабіринті за ниткою Аріадни – думкою про розрізнення особливого та посереднього. 

Сучасне мистецтво чи кітч: що має бути в основі канону?

Сучасне мистецтво в найширшому сенсі слова вже давно навчилося протидіяти посередності.

Це стосується найрізноманітніших його видів та жанрів – від інсталяцій до відеопоезії, від арт-окупацій до концептуальних інтерактивних театральних постановок.

Воно вміє максимально яскраво відрізнятися. Зрештою, новизна, оригінальність та змістовність – це його найбільші цінності, які насправді й дозволяють м’ячам Джефа Кунса або акулам Деміена Герста триматися на плаву.

І навіть там, де Кунс використовує кітч як інструмент висловлювання, художні твори, отримані як наслідок цього акту, хоч і належать до постмодерністської естетики, однак зовсім не є лише кітчем. 

Джефф Кунс. "Три м'ячі 50/50 Бак". 1985. Фото SOTHEBY'S
Демієн Херст. "Фізична неможливість смерті в очах того, хто дивиться". 2008. $17,1 млн.
Фото Science UK Limited

Чіткий вододіл між власне мистецтвом та кітчем, на якому наполягали прибічники цінностей модернізму та авангарду, все ж не став загальноприйнятим, особливо – на пострадянських теренах.

Посередність на цій території таки перемогла, адже мімікрувала під шаблони масової культури та незмірно масштабувалась, використовуючи просту особливість людського мозку.

Людські істоти воліють споживати те, що нам водночас знайомо, але й трішки ново для нас. Настільки трішки, щоб це ледь відрізнялося від того-таки добре знайомого. 

Якщо цю тезу застосувати до мистецтва, то матимемо одну просту річ. Якщо ми розуміємо, навіщо Дюшан зробив кейс із пісуаром та в чому Малевич крутіший за Пікассо, а в чому навпаки – тоді нас забавлятиме будь-яке нове знання, яке поглиблюватиме наявну в нашій голові картинку.

Марсель Дюшан. Фонтан "R.Mutt" (Р. Дурак). 1917.
Одна з восьми його копій у 1964 році була продана за $1,7 млн

А будь-який новий для нас твір мистецтва, який, щойно помітивши, наша свідомість автоматично "прилаштує" в гіпотетичну схему розвитку світового мистецтва на правильна місце – принесе нам задоволення. І в цьому один із секретів насолоди від відвідин мистецьких музеїв. 

Якщо ж ми любимо Філіппа Кіркорова чи Ніколая Баскова понад будь-які інші культурні продукти, то з великою ймовірністю навіть безголосий Максім Галкін нам сподобається більше, ніж шедевр Філіпа Ґласса, і міцно засяде у нашому гіпотетичному плейлисті як ознака усталеної поведінкової практики.  

Це правило розрізнення діяло практично завжди, в усі часи. І різниця нашого часу в тому, що людей, які розуміють цінність творчості Сая Твомблі чи Алевтини Кахідзе, Жанни Кадирової чи Ай Вейвея, а також усвідомлюють, чому це знання не обов’язково мазати на бутерброд, зараз усе більше. Їхня частка зростає і постійно зростатиме, якщо не трапиться ніяких соціальних катаклізмів. 

ВАРТО ПЕРЕГЛЯНУТИ: Жанна Кадирова створила одяг з радянської плитки. Фото

Все змінило проникнення технологій. Один клік до відповіді на будь-яке питання, безкоштовний доступ практично до будь-яких лекцій на YouTube, можливість поставити питання в приват у Facebook будь-якому світилу українскої літератури або філософської думки.

Раніше це було в принципі неможливо, але зараз будь-хто, кого спіткає сакраментальне питання: "Чому те, що здатна відтворити моя дитина, продається за десятки мільйони доларів на аукціонах", – легко знайде відповідь з усіма обставинами, які з неї випливають.

Світова наука знає відповідь: в каноні мусить бути особливе та змістовне

А обставини прості, і вони вже десятки років тому описані теоретиками мистецтва.

Мова йде навіть не про впливових арт-критиків на кшталт Клемента Ґрінберґа, а про міцно підкутих теоретиків (та практиків, але про це треба окрема мова) на кшталт Теодора Адорно, Макса Горкгаймера, Лео Левенталя, Зіґфріда Кракауера та багатьох інших. 

Ґрінберґ, протиставляючи аванґард і кітч, писав про перший так: "Саме через пошук абсолюту аванґард прийшов до "абстрактного" і "безпредметного" мистецтва й поезії. По суті поет-аванґардист або художник-аванґардист намагається наслідувати бога, творячи щось самодостатнє, як самодостатньою є природа, як естетично самодостатнім є пейзаж (але не його зображення), — творячи щось дане, предвічне, незалежне від смислів, подібностей чи ориґіналів"/

Тобто йому передовсім ідеться про певний "духовний" зріз еволюції мистецтва, про індивідуальні історії походу в безпредметне, про те, що художники дуже метафорично описували у своїх маніфестах – Кандинський, Малевич, футуристи, згодом – нові й нові теоретики та практики. 

Василь Кандинський, "Козаки"

Адорно ж – як і будь-який соціолог, як і будь-який неомарксист – акцентує на внутрішній логіці мистецтва у її зв’язку з конкретно-історичними обставинами.

Цей зв’язок лише тоді може переростати у видатні художні твори, якщо поєднуються одразу декілька особливих обставин, і всі з них настільки виняткові, що тільки їх констеляція, тобто сузір’я, й може породити особливий, неповторний твір.

Саме той, який і потрібно позначити як канонічний для національного мистецтва, той, який варто купити для музею або вивчати як частину загалонообов’язкової освіти. 

Візьмімо, наприклад, австрійського художника Еґона Шиле та німецького поета Ґеорґа Гайма.

Перший – яскравий представник експресіонізму, у творах якого сплавилися естетизм Клімта та віденського модерну, богемність останніх променів Австро-Угорської імперії, фін-де-сьєклівська солодка соціально-мистецька розпуста напередодні трагедії: Шиле помер від іспанки у 1918 році.

Еґон Шиле. "Автопортрет з фізалісом". 1912

Другий – старший від нього на три роки Гайм – безумовна зірка світового масштабу, який разом із Ґеорґом Траклем та Райнером Марією Рільке випередив експресіонізм у поезії, написав декілька надзвичайно сильних і пронизливих, вражаючих за масштабністю поетичних збірок, в яких були настільки очевидні привиди Першої світової та масового суспільства, що досі мурашки шкірою, і трагічно загинув 1912 року, провалившись під лід. 

Вони були незнайомими між собою, вони загинули фактично невизнаними та безславними. Але їхня творчість лягла як один із наріжних каменів (окей, по наріжному каменю для кожного) до метафоричної споруди сучасного мистецтва.

Щодо творчості кожного так зійшлися зірки: вона була надзвичайно сильною і через геній митця, і через соціально-політичні обставини доби, і через впливи мистецького середовища, і через психологічні особливості кожного, і через нонконформізм обох.

Можна з певністю сказати, що якби існував пантеон "богів Аванґарду", то Шиле та Гайм точно би до нього належали. Але й без того вони точно належать до канону національних надбань своїх народів, які не лише з гордістю демонструють їх світові, але й навчають їхній значимості свої молодші покоління. 

Чому українці навчаються на кітчі?

Якби існував пантеон богів кітчу, до нього би належала переважна більшість митців-соцреалістів та їхніх духовних дітей.

Як пише Тамара Гундорова у блискучій праці "Кітч і література", "кітч культивує передусім естетизоване сприйняття світу і стабільність форми, у такий спосіб він є засобом ствердження стабільності структури всесвіту, підставою якої служать стереотипи сприйняття".

Тобто кітч – це про чеканний віршовий ритм, про конформізм простих ідей та влучних афоризмів, про менторську риторику "порад та настанов видатної людини – до простих людей". 

По цій самій причині кітч, як соціально зумовлене явище, ознакою якого є вже конкретні художні твори, викриває й Теодор Адорно, пишучи: "Краще не мати ніякого мистецтва, ніж мати соціалістичний реалізм".

Він вказує при цьому на порожнечу мистецтва, покликаного ретранслювати політичні та соціальні, ідеологічно заангажовані темники, позбавленого особливої внутрішньої дихотомії, напруги думки, власної мистецької логіки, свободи авторського вираження, експресії. 

"Одним з елементів, який може правити за визначення кітчу, – згідно з принципами франкфуртської школи, – є вдавання почуттів, яких немає, а отже нейтралізація таких почуттів, так само як і нейтралізація естетичного феномену".

ВАС ТАКОЖ МОЖЕ ЗАЦІКАВИТИ: Купити мистецтво онлайн: як художники продають свій арт під час пандемії

Іншими словами, якщо "стрілець УПА із сотні Спартана" Дмитро Павличко таки вдавав ненависть до "бандерівців", називаючи "кривавими каїнами" – він творив кітчеву літературу, інакше, за сучасними мірками, його варто визнати українофобом.

Подібним чином, якщо Ліна Костенко вдавала щире захоплення російською мовою в тих же 50-х ("Знову чую російську мову, / мову рідкісної краси...") – то вона також є поборницею кітчу, інакше – й справді щиро закохана в російську та вважає "красу" цієї мови "рідкісною", або інакше – "винятковою". 

До слова, сама Тамара Гундорова на прикладі "Марусі Чурай" дає яскраву панораму так званого "героїчного кітчу" та створення образу "Дочки кобзаря".

Можливо, саме йому ми й завдячуємо настільки непропорційному викривленню шкільної програми з вивчення української літератури на користь творчості Ліни Василівни. 

Між іншим, поезії Василя Стуса в цій програмі також присвячено чимало уваги, однак вона маркована у програмі як "Українська стоїчна поезія" і про неї можна прочитати буквально таке: "Поет як символ незламного духу, збереження людської гідності (...) Поезія Стуса – зразок "стоїчної" поезії у світовій ліриці", – тобто тут очевидне намагання притягнути художні твори як естетичну цілісність до певного символічного кола "страждання українського народу", що саме по собі є актом виховання кітчевого ставлення школярів до національної літератури. 

ЦІКАВЕ ПРО СТУСА: Фільм "Заборонений", або Чому варто подивитися кіно про Василя Стуса

Водночас, слід визнати, що поезію Стуса є за що цінувати абсолютно незалежно від його страдницької долі – так само, як це було з Гаймом або Шиле.

Стус, на відміну від того ж Павличка, був позасистемним автором, він гидував націленістю соцреалізму на служіння ідеології.

Стус не вважав, що поезія має бути спрямованою на служіння соціалістичній державі та її цілям, що полягали, зокрема, й в уніфікації українців до стану "радянських людей", у позбавленні їх у потребі критично мислити та у створенні потреби в патерналізмі та любові до "сильної руки" на противагу сильним демократичним інституціям.

І "стоїчна" поезія тут ні до чого, як і "незламний дух" – іще два кітчеві слівця, вжиті чиновниками від літературознавства, які використовують Стуса, аби зайвий раз підкреслити "стражденність" України. 

Без розрізнення справжнього та підробного ми не подорослішаємо

У світовій гуманітарній думці та офіційній науці вже майже століття існує однозначне ставлення до потреби розрізняти сучасне мистецтво та кітч, а також будувати шкільну й університетську освіту з урахуванням такого розрізнення.

На жаль, у державах, що розвиваються, зокрема і в пострадянській Україні, таке розуміння часто не проявляється навіть на рівні елементарних загальноосвітніх інституцій або інститутів національного спадку та пам’яті. 

В Україні досі немає державного чи бодай муніципального Музею сучасного мистецтва. Культурологію, соціологію та мистецтвознавство тримають подалі від середньої освіти, тоді як такі складні й спеціалізовані дисципліни, як алгебра або фізика, докладно вивчаються протягом довгих років, хоча практично мало яким чином впливають на нинішній ринок праці.

Навіть завдяки поверховому дослідженню легко зрозуміти, що на ринку праці потреба у дизайнерах, копірайтерах, техрайтерах, кодувальниках значно вища, ніж, наприклад, в інженерах або винахідниках.

У чому ж причина мордувати дітей вищою математикою, замість залишити її для спеціалізованих технічних ліцеїв або вузів, включивши натомість до загальнообов’язкового освітнього набору більше предметів, знання від яких можна використати практичніше. Наприклад: написання есеїв, знайомство з мистецтвом і дизайном, актуальні мови програмування та багато-багато іншого. 

Еґон Шиле. "Жінка з гомункулусом". 1910

Суспільство докорінно змінилося від 70-х років ХХ століття. Однак пропорції шкільних предметів за стандартами середньої освіти в Україні, здавалося, прагнуть не розвивати, а консервувати дітей до стандартів освіти їхніх прадідів.

Тобто замість розвитку "в ногу з часом" українських школярів штучно утримують на рівні "керованої більшості", зокрема, за рахунок рівню освіти, що не відповідає вимогам часу. 

Як один із дуже багатьох наслідків цієї ситуації маємо майже повсюдну безграмотність українців при розрізненні вартісного та цінного сучасного мистецтва у всій його складності, від нецінного, неактуального кітчу.

А саме такий кітч нам, за звичкою стандартизації гуманітарного знання з радянських часів, продовжують згодовувати учням.

Звісно, після декомунізації, це роблять під дещо іншим соусом "культури для народу", "мистецтва, зрозумілого масам" (так-так, саме тому Стус не "писав сильні вірші", а "страждав"), ігноруючи ті цінні надбання національної культури, які реально мають вагу в світових масштабах. 

Українців десятиліттями вводили в оману, користуючись відсталістю вітчизняної системи загальнообов’язкової освіти від світових стандартів.

Кожен француз, навіть африканського походження, легко відрізнить Ван Гога від Гогена, а Пікассо розрізнятиме за періодами.

Кожен американець легко відповість, чому роботи Поллока – це не мазня, а національний спадок, по суті – центр канону американського мистецтва, початок його світового домінування. 

Джексон Поллок. "Номер 8". 1949

Вже давно стало нормою, що для розвинутих країн їхнє національне мистецтво, нарівні з літературою та іншими складовими культури, є основою побудови сталого суспільства. Якщо хочете – причиною для національної гордості, як мінімум не меншою, ніж досягнення спортсменів. 

Для України ж мистецтво залишається надто "нішевим" та "спеціалізованим", щоб про нього бодай щось притомне знала пасивна більшість. Тому наші громадяни досі не розуміють, що саме українці серйозно доклалися до створення підвалин сучасного мистецтва.

Що українці, або ж митці, народжені в Україні – Казимир Малевич, Давид Бурлюк, Олександр Богомазов, Олександр Архипенко, Соня Делоне, Олександра Екстер, Леся Хоменко та чимало інших, рівно як і Михайль Семенко, Олекса Влизько, Василь Голобородько чи Олег Лишега – це ті імена, якими ми маємо по праву пишатися.

ЦІКАВО: Все, що ви хотіли знати про "Чорний квадрат", але боялись запитати

Це люди, або уславлені на увесь світ, або ж варті такого уславлення. Але щоб зрозуміти це, людям потрібна бодай базова освіта, бодай базове розуміння принципів, за якими влаштоване сучасне мистецтво.

Людям потрібні доступні відповіді на питання на кшталт "чому Опанас Заливаха – це цінніше, ніж Карпо Трохименко?" або "чому Ліна Костенко ніколи не отримає Нобелівської премії з літератури після Тумаса Єста Транстремера?" 

Чому це настільки важливо та що з цим можна зробити?

Одною з причин відчуття меншавартісності в українців є не лише статус "стражденної" нації, але й майже цілковите незнання про реальну вагу українського мистецтва у світі або ж творчості митців українського походження.

Водночас, поряд із цим, українці мусять виробити в собі внутрішнього модератора, внутрішнього критика та розрізняти значиме й вагоме мистецтво від легкого, розважального та дозвіллєвого. 

Ми мусимо усвідомити, що сучасне мистецтво не мусить бути "об’єктивно красивим", "зрозуміло змістовним" чи "повчально-корисним".

Воно може бути лише таким, яким є – завжди особливим, пронизаним новизною та свіжістю, і водночас – з відсилками до традиції.

Тим паче існують і постійно практикуються адекватні методи оцінювання художніх творів та сформований і визнаний канон. І він вражає різноманіттям.

Сучасне мистецтво не лагідне і хюґове, як плетений светрик від мами, а скоріше гостре та неприємне, як фото електричного стільця Енді Ворхола (також, між іншим, українські культурні інституції могли би акцентувати на його українському походженні) та  асоціації, яке воно породжує. 

Енді Уорхол. "Маленький електричний стілець"

На жаль, нам – українцям – про ці обставини досі ніхто толком не розповів. Існує ціла низка платних (і недешевих) курсів українською щодо теорії сучасного мистецтва, однак без включення такого знання та навичок розрізнення у загальнообов’язкову освіту ми не зможемо сподіватися, що наші діти та онуки не виглядатимуть відсталими варварами в компанії з однолітками з будь-якої іншої держави. 

Якщо ж комусь здається, що "вершини мистецтва" ховаються у хмарах зарозумілості та ускладненості, зате підніжжя – це приємний, оптимістичний і кльовий соцреалізм та радісна гладенька кітчуха – мушу визнати, що це проблема реципієнта, а не об’єкта сприйняття.

Знати про те, що фундатори соцреалізму, по суті, фізично знищили український модернізм та аванґардизм, і при цьому всерйоз приділяти стільки уваги цьому жанру, який помножив на нуль іще Теодор Адорно – це, фактично, злочин, який продовжують відтворювати упорядники шкільних програм.

І зміни в нашій гуманітарній освіті почнуться, либонь, зі спокутування цього злочину та після зміни парадигми вивчення національної культурної спадщини.

Проблемою нашого суспільства є іще й те, що воно поки не виробило дієвих механізмів громадського контролю над системою гуманітарної освіти, які би могли цю злочинну бездіяльність припинити.

Українські інтелектуали мали би, в свою чергу, забезпечити дещицю ширшого погляду на культурну дійсність довкола, такий собі helicopter view, зокрема й – через санкціоновані державою дискусійні майданчики. 

Серед українців є десятки, сотні тисяч представників креативного класу, які розуміють сучасний стан речей та готові про це розповісти решті.

Залишається сподіватися, що це станеться зовсім скоро, а інструментом стануть соціальні мережі.

Вірогідно, це стане можливим через систему позашкільної гуманітарної освіти, представленої у вигляді онлайн-зайнять або популярних лекцій.

Однак популяризація такого знання – неупередженого, побудованого на сучасних досягненнях гуманітарних наук та інструментах діджитальної педагогіки – точно піде на користь дорослішанню та самоусвідомленню українського суспільства, можливо – незгірше, ніж війна з Росією.  

Адже від пасивності та неосвіченості мас виграють лише силовики при владі у державі, оскільки їм значно простіше переконувати таку безвольну більшість у власній версії правди.

Переконувати, наприклад, у тому, що мистецький протест є вандалізмом і не має жодної цінності – ні політичної, ні художньої. Переконати, що бунтують лише маргінали, а зовсім не інтелектуали. Хоча ми розуміємо, що це лише чергова банальна маніпуляція.

Богдан Горобчук, поет, кандидат соціологічних наук, консультант з комунікації проєктів IFC, USAID та UNDP, спеціально для УП.Життя

Титульна картина Джексона Поллока

Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.

Вас також може зацікавити:

Купити мистецтво онлайн: як художники продають свій арт під час пандемії

Книга про мистецтво найкращий подарунок: 12 ідеальних варіантів

Бунтарське мистецтво: як художники реагували на Революцію Гідності та інші протести у світі

Чи готові українці серйозно сприймати ромське мистецтво?

Ми хочемо тримати з вами зв'язок. Будемо раді бачитися і спілкуватися з вами на наших сторінках у Facebook та у Twitter.

А якщо хочете бути в курсі лише новин та важливої інформації про здоров'я, підписуйтесь на нашу Facebook-групу про здоров'я та здоровий спосіб життя.

Також ми ведемо корисний Telegram-канал "Мамо, я у шапці!".



powered by lun.ua