"Я законний представник дитини і маю право бути разом з нею", або Ще раз про важливе
Один із перших моїх спогадів: мене забирають у мами, зачиняють двері, і я опиняюсь сам на сам у кімнаті з незнайомими людьми в білих халатах.
Я не пам’ятаю болю від медичної процедури, але пам’ятаю, що мені було дуже страшно, бо мама не зі мною.
Мама не вірить, що я це все можу пам’ятати, тому що мені було всього 6 місяців, мені робили спинномозкову пункцію у львівському ОХМАТДИТі.
Мама в той момент стояла під маніпуляційною, їй залишалось тільки молитись під зачиненими дверима. Щоб бути поруч зі своєю дитиною в такий момент, тримати за ручку і заспокоювати, у далекому 1988-му навіть мови не було.
"Та що вона там розуміє", – приблизно такою логікою тоді керувались більшість медпрацівників.
ЗНАЙТЕ СВОЇ ПРАВА Реанімації під час пандемії: як потрапити до рідного, зокрема дитини
Надворі 2020 рік, я стою зі своєю однорічною донечкою на руках під дверима маніпуляційної, довкола мене – такі самі жінки з дітьми.
Коли ти заходиш у лікарню, ти наче обнуляєшся, тут байдуже на те, хто ти, який у тебе життєвий досвід чи здобутки, тут ти більше не особистість, ти – "мамочка", практично безправна істота, яка винна в усьому, що відбувається з її дитиною.
І ось я, "мамочка", стою серед інших таких "мамочок" у черзі. Двері маніпуляційної відчиняються, виходить медсестра і говорить владним тоном: "В манипуляционную не заходят, отдаем ребенка и ждем здесь".
Я невиспана, з хворою дитиною на руках, у мене мало ресурсу на боротьбу з системою, навіть якщо це просто медсестра. Але я мама і знаю, що маю бути поруч зі своєю дитиною, бо там, за зачиненими дверима маніпуляційної, їй буде страшно, я їй потрібна як ніколи. Тому я набираюсь сміливості й кажу медсестрі, що я зайду з дитиною і буду допомагати її заспокоїти.
"Нельзя заходить с ребенком".
(вдих-видих) "Я законний представник дитини і маю право бути разом з нею".
Це та фраза, яку я хочу, щоб вивчили всі батьки і говорили кожного разу, коли їх просять вийти з кабінету під час медичних процедур.
Я зайшла в маніпуляційну. Я була єдиною жінкою, якій у цій черзі вистачило сил сперечатись.
 |
| Батьки мають бути поруч зі своєю дитиною за зачиненими дверима маніпуляційної |
Таких історій безліч.
Якось моя подруга Василіса потрапила з дитиною в лікарню, її дочці на той момент не було і року.
Поки вона бігала в аптеку, із дитиною залишилась бабуся, із того самого радянського покоління, яке не звикло сперечатись із системою. Прийшли медсестри і забрали дитину в маніпуляційну, щоб встановити катетер, бабусі, звісно, зайти не дозволили.
Коли прибігла моя подруга, дитина дико репетувала в маніпуляційній, а дебела медсестра намагалась її не впустити всередину.
Потім моя подруга жартувала: "Я ж ветеранка російсько-української війни, мене дуже складно кудись не впустити".
Коли вона змогла врешті забрати свою дитину, у дівчинки були страшенна істерика, переляк і 36 (!!!) проколів на ручці: медсестра ніяк не могла потрапити у вену.
Очевидно, ця проста медична маніпуляція пройшла б значно благополучніше, якби поруч був хтось із близьких, хто вміє заспокоїти дитину.
Ця історія підірвала довіру моєї подруги до медиків. Тепер кожного разу, коли вона переступає поріг дитячої лікарні, у неї все всередині стискається, вона знає, що в будь-який момент їй доведеться обороняти себе та дитину.
Часто такі ситуації підривають довіру не лише до медичної системи, але й до держави загалом.
Для моєї однокурсниці, дівчини з хорошою освітою, яка б могла багато зробити тут, це зрештою стало останнім аргументом, щоб переїхати в іншу країну: "Ми із сином потрапили в лікарню, коли йому було 9 місяців, це було звичайне отруєння, але лікарі чомусь вирішили, що треба робити біопсію з вени на голові!
І так, кожного разу мене з криком виганяли з маніпуляційної. Коли я їм говорила, що вони не мають права, вони знаєш що казали? "Зараз покличемо охорону і всі разом виведемо. Або збирайтесь і йдіть додому".
На це я виголосила таку промову, що вони вийшли, повернулися з головним лікарем та сказали: "Ну добре, спробуємо".
Малий був набагато спокійніший зі мною, і я бачила, що відбувається з моєю дитиною, а інші мами стояли під дверима й просто слухали істерики своїх дітей.
Того літа ми за моєю ініціативою хотіли повернутись із Канади в Україну, я довго доводила своєму чоловікові, що на Батьківщині краще, що не треба нікуди виїжджати. Але цей момент став переломним, я подзвонила чоловікові та попросила взяти квиток назад, бо як би там не було важко, я не готова повертатись у ці умови.
Мені страшно уявляти, через що проходять батьки з дітьми, які мають складні діагнози".
ДЛЯ РОЗУМІННЯ: Як виглядає ставлення до дітей в американських лікарнях
У дискусії з деякими лікарями я почула аргумент, що це забаганка батьків і саме такі мами, як я, ускладнюють лікування, бо "дитина маніпулює батьками і взагалі поводиться спокійніше, коли батьків немає поруч".
Я хотіла відповісти, що "спокійніше" – це, мабуть, заціпеніння від жаху, але вирішила, щоб краще розібратись у ситуації запитати психологиню та психотерапевтку Марину Білик.
Ось що вона сказала: "Oдна з базових потреб дитини – це безпека. Медичні процедури самі по собі є стресовою ситуацією для дитини, вона не знає, що її чекає.
Наше завдання як батьків – дати дитині відчуття безпеки: бути поруч, тримати за руку, заспокоювати, розмовляти, давати віру в те, що, що б не трапилось, ви завжди поруч і не кинете у важку хвилину.
Тоді рівень стресу не перевищить "вікно толерантності" психіки вашої дитини і вона не зазнає психологічної травми, бо цим самим буфером стресу є батьки".
Дійсно, почуття безпеки є надзвичайно важливою і необхідною умовою успішного лікування.
Автор книги "Правила розвитку мозку дитини" Джон Медіна пояснює одну просту й цілком очевидну річ: головним завданням нашого мозку є безпека.
Навчання та розвиток – це додаткові функції, які "вмикаються", коли мозку вдалось успішно виконати головну – вижити.
Із цією теорією цілком згоден і Абрахам Маслоу, який поставив базові потреби та відчуття безпеки в основу своєї піраміди. Наш організм може віддавати ресурси на одужання та розвиток, лише якщо у нас є базове відчуття безпеки.
 |
| Завдання батьків – дати дитині відчуття безпеки |
З дітьми ще цікавіше. Теорія прив’язаності говорить про те, що ключовим для розвитку дитини є глибокий емоційний зв’язок із важливим для неї дорослим (зазвичай це батьки).
Ці стосунки є визначальними для кожної дитини. Дитині важливо знати, що вона може розраховувати на "свого дорослого", що він буде поруч у моменти, коли їй страшно, щоб захистити, підтримати, пояснити чи заспокоїти. Почуття безпеки для неї пов’язане саме з присутністю поруч цього "важливого дорослого".
Людство не завжди розуміло це, власне теорію "прив’язаності" відкрив Джон Боулбі лише в середині 20 століття.
Дуже довгий час розлучати дитину з батьками було нормальною практикою, і ніхто не підозрював, що з цим щось не так, що зрештою це може стати причиною хвороб, моральних трав та затримок розвитку.
Право на підтримку дуже довго не вважали важливим. Але час це змінювати.
Я не хочу, щоб хтось примушував нас залишати дитину сам на сам із медичною системою.
Я не хочу бути безправною "мамочкою" під зачиненими дверима маніпуляційної.
Я хочу, щоб кожна жінка, як і кожен чоловік, у стінах медичного закладу могли сказати: "Я законний представник дитини і маю право бути поруч".
Сказати це за себе і за того, кому в такий момент забракло на це сили. Щоб зрештою право бути поруч стало нормою, а не предметом боротьби.
Жоден лікар чи медсестра не можуть позбавити вас права бути поруч із дитиною, коли в неї беруть аналіз крові, роблять УЗД чи оглядають. Ваша присутність є важливою і потрібною вашій дитині.
Тільки вам вирішувати: потрібна вашій дитині підтримка чи вона вже достатньо доросла, щоб пройти цей шлях самостійно. Закон на вашому боці.
До досягнення дитиною повноліття – до 18 років (в деяких випадках до 16 років) саме один з батьків є її законним представником, а значить має право приймати рішення щодо дитини (ст. 242 Цивільногоу кодекс України).
Окрім того, дитина не має розлучатися з батьками всупереч їх бажанню (за винятком наявності відповідних судових рішень і необхідності такого розлучення в інтересах дитини), про це вже говорить ст. 9 Конвенції ООН про права дитини.
А якщо раптом медичні працівники хочуть завадити вашій присутності, запам’ятайте ці прості норми закону:
Конвенція ООН про права дитини (ст. 9) визначає: "Держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини".
Окрім того, батьки є законними представниками дитини, аж поки дитина не набуде повноліття (повної цивільної дієздатності – здатності своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатності своїми діями створювати для себе цивільні обов’язки, самостійно їх виконувати і нести відповідальність у разі їх невиконання) або не досягне 16 років (за наявності окремих підстав)".
Оксана Іванців, голова громадської організації Arts&Rights,
Анна Ємельянова, координаторка проєктів громадської організації "Об'єднання відповідальних громадян", спеціально для УП.Життя
Всі світлини HayDmitriy/Depositphotos
Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.
Вас також може зацікавити:
Реанімації під час пандемії: як потрапити до рідного, зокрема дитини
"Хай мама почує, хай мама прийде": допуск батьків до дитячих реанімацій під час пандемії СOVID-19
Родичі допускаються до реанімації. Але лише в захисті – Степанов
Стаціонарна зона, або Чому #пустітьвреанімацію не можна скасувати на карантин
Ми хочемо тримати з вами зв'язок. Будемо раді бачитися і спілкуватися з вами на наших сторінках у Facebook та у Twitter.
А якщо хочете бути в курсі лише новин та важливої інформації про здоров'я, підписуйтесь на нашу Facebook-групу про здоров'я та здоровий спосіб життя.
Також ми ведемо корисний Telegram-канал "Мамо, я у шапці!".