Казка про театр: майбутне настало чи пострадянська кома триває?
Можливо, саме в сезон дитячих казок і театральних ялинок ми згадуємо про театр, відводимо дітей на ялинки і дивуємося станам приміщень, рівню сервісу, тому, наскільки не сучасним є досвід в театрах.
Тут і про рівень вистав, і про якість спілкування з глядачем, і про номер картки, який написаний на старому А4 для тих, хто хоче скинути гроші за келих коньяку та театральний бутерброд з СРСР, заради якого часто приходять в театр.
Наскільки український театр впевнено входить в сьогодення 2022 року, чи усвідомлює, що майбутне настало, або продовжує перебувати в пострадянській комі разом з іншими системами культурної спадщини СРСР?
Тож, щоб не порушувати жанр новорічних ялинок – ось казка.
Жили були дві сестри – одна красива, яскрава, фестивальна, грантова, доглянута, добре фінансована, а друга перебивалася з початку на гастрольних колективах з Росії, а потім, коли почалася війна, стала і сама собі грати у виставах. Першу звали – Кіно, а другу – Театр.
Відбувалася історія на території дивної країни Україна. А чому країна дивна – тому що на кордони підтягувалися різні дракони та змії, і найважливіше в таких випадках підсилювати дух жителів казкової країни, формувати патриотичні настрої та нагадувати про самоідентефікацію – і мати Кіно та Театру на ім’я Культура найкраще домопогає в таких справах.
Але… чим далі в ліс, тим страшніше.
Кожен розуміє, що в казковій країні, де політики знімають селфі і спілкуються через інстаграм з електоратом – рішення підтримувати культуру ухвалюються тільки заради миттєвого хайпу.
Рівень корупції не дозволяє мислити на довгострокову перспективу – бо мета вхопити і переїхати в іншу країну. Ті, хто формує плани та бюджети в країни, не зможуть назвати будь-які три імені українських режисерів, тому що театр не "Свати" і не "Дизель шоу" (хоча і такі театри існують). І наразі впливові люди, можливо, просто і не знають, що в ньому відбувається.
Знають багато про автосалони, про брендовий одяг, про делікатеси та модні ресторани, про дорогі французькі вина – але про культуру – ні. Ну не треба воно їм.
А відбувається в українському театрі зараз досить багато, тому і буде прикро все це пропустити. Наразі, історично так склалося, що за останні 100 років Україна була периферією, і саме так, як і в інших індустріях, все найкраще забиралося в Маскву.
Після здобуття незалежності не одразу стало зрозуміло, що незалежність дає можливість мати власне обличчя і для театру. Тим більше, що старші та могутні заморські браття-театри любили приїздити до Київа, і захоплення української театральної спільноти від цих візитів було явним.
Тут і спосіб мислення, і самоцінність грають головні ролі, але та казкова Україна завжди чекала, поки їй скажуть що робити далі, коли приїде якийсь принц-режисер. А потім почалася страшна війна, дракони, НЛО, і психічно хворі королі та їхні міністри та шути втратили можливість проникати в дивну країну, і ґвалтувати культуру стало неможливо. Хоча, всі ми знаємо, що іноді зґвалтування сприймається як любов, хоча нормальних стосунків це не стосується.
Але ось що цікаво. Існує думка, що в театрі – не справжня реальність, що актори прикидаються, і всьому, що відбувається на сцені, не варто вірити.
Дивно тільки, що потрапляючи в залу, де на початку вистави гасне світло – ти вже не контролюєш свої думки і ємоціі. Ти дозволяєш показувати те, що може і не готовий побачити, відпускаєш себе, і сидячи в темряві – спостерігаєш життя, яке зазвичай не помічаєш.
Французький письменник Віктор Гюго говорив:
"Театр не є реальною країною; у ньому картонні дерева, полотняні палаци, ганчір'яне небо, скляні діаманти, підроблене золото, рум'яна на щоках, сонце, що виходить з-під землі. Театр водночас – це країна істинного: на сцені – людські серця, за лаштунками – людські серця, у залі для глядачів – людські серця".
Якою буде казка далі – вирішувати нам.
Наразі українській театр настільки яскравий і різний, коньюктурний, класичний, дикий, делікатний, сміливий, інтелектуальний, національний та міжнародний, що не помічати його – це просто жахливе обмеження самого себе. Чому він такий – бо в ньому повно талановитих та активних людей, і найкращій спосіб підримати театр – це помічати його, купувати квитки та ходити на вистави.
І ось, ще одна можливість стати продюсером вистави та долучитися до тих, хто змінює нашу казкову країну і формує культуру – проєкт "Театр 360 градусів".
Даша Малахова, актриса, телеведуча, кулінар, спеціально для УП.Життя
Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.
Вас також може зацікавити:
Мовний омбудсмен нарікає, що в державних театрах уникають української мови на сцені
Виставковий простір "Джерело": мистецтво, яке говорить про місто
Театральний режисер Іван Уривський: Нам потрібен хейт, щоб "спускатися на землю"
Хочете дізнатися більше здоров'я та здоровий спосіб життя? Долучайтеся до групи Мамо, я у шапці! у Telegram та Facebook.