Знайома війна. Росію треба перемогти остаточно

Від початку війни я маю дивне двояке відчуття. Ймовірно, у вас воно теж є.

Війна вражає. Російські воєнні злочини шокують. Серце розривається від людських трагедій.

Якась частина мене оніміла від болю, ще одна — не може прийти в себе від стресу.

Намагаюсь не сварити себе за незібраність, низьку продуктивність, нагадую щоденно, що все ж ніщо не готувало нас жити в винищувальній війні. Що плакати, страждати, злитися — нормально.

Як багато хто, я до останнього не вірила в повномасштабний напад. Не збирала валізу, не планувала нічого "на випадок".

Попри це все, я відчуваю, що була готова.

Якась інша частина мене зібрана і спокійна. Затята, завзята, холоднокровно гнівна. І дуже добре знає, що треба робити.

Ця частина знає, що розкисати не можна. Що треба вибрати те, в чому конфігурація особистих ресурсів найефективніше працюватиме на перемогу — і працювати.

Якась частина мене — та, яку я раніше не знала — добре розуміє цю війну. Війна болить. Але вона не нова.

Просто наші покоління знову у неї увійшли. Як і покоління до нас, ті, що жили 50, 100, 300, а то й більше років тому.

Це добре знайома війна.

Знайома всім. І тим, хто просували українську мову, і тим, хто слухали шансон до останнього.

Тим хто розвивали аерокосмічну галузь, і тим, хто пекли пиріжки.

Дипломатам і прибиральникам, лікарям і зварювальникам, художницям і юристкам.

Мешканцям і мешканкам сіл, містечок і міст від Заходу і до Сходу.

За винятком окремих зрадників і свідомих колаборантів, всі решта миттєво впізнали війну і зрозуміли, на якому вони боці.

Ті, національною забавою яких були чвари і нескінченні сварки, стали єдиним фронтом проти окупанта.

Так працює історична пам’ять. На якомусь глибинному рівні ми розуміємо, що і як потрібно робити.

Тому блискавично згуртувались. Поки світ чекав падіння України за три дні, ми розгорнули боротьбу на тисячах рівнів і напрямків.

Ми змогли все потрібне — від збройного опору до дипломатії.

Від мітингів у світових столицях до мітингів в окупованих містах.

Пенсіонер спалив установку Град бандерівським коктейлем. Киянка збила дрон банкою консервованих помідорів.

Ми воюємо за свої цінності, тому навіть в найскладніші часи продовжуємо їх плекати.

Робимо все не лише для збройного опору — але і все для людей.

Ліки, транспорт, їжа, допомога — тим, хто вимушено переселилися і тим, хто залишились.

Волонтери рятують залишених домашніх тварин.

Ми навіть встигаємо думати про майбутнє — дослідниці фіксують воєнний фольклор і мистецтво, бо розуміють, що сьогодні пишуться нові сторінки підручників історії.

Архітектори об’єднуються, щоб вже зараз напрацьовувати кращі рішення для зруйнованих міст.

Ми розуміємо, що потрібно щодня працювати на перемогу на всіх наших тисячах рівнів і напрямів боротьби. І готові це робити стільки, скільки буде потрібно.

Може тому ми і не боїмося росії.

Ми стільки разів програвали, мали жахливі втрати, але відживали і повставали знову. Покоління за поколіннями. Як Фенікс.

Ми знаємо, що можна боротись з сильнішим злом, і встояти.

І стоїмо вже місяць восьмирічної війни, яка триває століттями.

Наші сусіди, які були під російською окупацією (радянською чи імперською), також блискавично впізнали цю війну.

Польща, Чехія, Словаччина, Латвія, Литва, Естонія, Фінляндія — не потребували додаткових пояснень.

Деякі інші забули, що таке російські танки (хоч мали такий досвід).

Ще деякі безпосереднього контакту з імперською суттю росії не мали, натомість мали необережність зачаруватись російською культурою.

"Проблема путін, а не пушкін", — стверджує президент німецького ПЕН клубу (широко заплющивши очі на всі імперські мотиви в творчості поета).

"Це війна путіна, а не росіян", — повторює за ним німецький канцлер (проігнорувавши стрибкоподібне зростання рейтингу путіна в росії після нападів на Україну як в 2022, так і в 2014 роках).

Давайте зробимо мітинг "за мир", на якому дітки в прапорах росії і України разом будуть бити у дзвін, підхоплюють берлінці — ігноруючи повістку українських активістів в Німеччині, які вимагають зброю та жорсткіші санкції.

Дивовижно, як німці, які поколіннями працювали над усвідомленням і відпрацюванням своєї колективної відповідальності за нацизм, зараз намагаються проігнорувати колективну відповідальність росіян.

На жаль, нам доводиться боротись і на західному фронті — за зброю, підтримку, і визнання.

Мало того, що НАТО боїться закрити небо на Україною.

З деякими західними медіа доводиться боротися, щоб перестали описувати війну росії проти України як "конфлікт в Україні" чи "українську кризу", замовчуючи на рівні наративів країну-агресора.

З деякими західними інтелектуалами доводиться боротися, щоб перестали робити події, на які "запрошують російських і українських учасників, щоб вони поговорили про мир". Щоб перестали тягнути росію у все, що пов’язане з Україною, перестали бачити нас через російський колоніальний наратив "братніх народів".

На відміну від президента німецького ПЕН, ми знаємо, що в 1980 році, коли судили Василя Стуса, не було ще путіна. А росія була, був медведчук, в школі вивчали поему "Полтава" пушкіна, а в церквах московського патріархату співали анафему Івану Мазепі.

Тому лише для "хороших росіян", які втекли в Європу, єдиний ворог це путін.

Ми ж розуміємо, що воюємо не лише з оскаженілим диктатором. Наш справжній ворог — багатостолітній російський імперіалізм і всі його щупальця.

І російський тоталітаризм — і їхня вєлікая культура.

І танкові бригади — і бойові загони какаяразніца, мивнєпалітікі, страдаємотсанкций.

І буки та гради — і російські опозицінери, які розповідають, що білоруси, українці і росіяни це "один народ, який випадково опинився розділеним на три держави".

Так, нам треба зупинити війну, якнайшвидше, і виграти на полі бою. Отримати репарації.

Дорогою ціною, але навіть проросійськи налаштовані громадяни України прозріли. Тепер ми всі розуміємо, що зупинити війну мало.

Перемогти в війні мало. Знести путіна мало.

Відбудувати Україну мало.

Нам треба перемогти росію остаточно, і це складне екзистенційне завдання планетарного значення.

А щоб остаточно перемогти, нам треба змінитися самим — і якісно змінити світ навколо нас.

Тамара Злобіна, блогерка, редакторка експертного ресурсу "Гендер в деталях", спеціально для УП.Життя

Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.

Вас також може зацікавити:

У кожного свій фронт: приклади українців, які допомагають в тилу

Ахіллесова п'ята окупанта: як світова спільнота ізолювала агресора на спортивному фронті

Хочете дізнатися більше здоров'я та здоровий спосіб життя? Долучайтеся до групи Мамо, я у шапці! у Telegram та Facebook.