Врятувати українське бароко

Ми так багато чули про українське бароко і так мало насправді його бачили. В Україні воно зберіглось хіба що в архітектурі, в інших формах матеріальної спадщини його вкрай мало. Для багатьох істориків з побуту чи костюму це все ще слизька тема, у якій вони самі почуваються невпевнено. Тож що говорити про решту українців?

З іншого боку, світ барокової України невичерпний і прекрасний – його треба показувати. Головне, не здешивити саму ідею "унікальності кожної людини, одягненої в барвисті божественні шати". Перлина неідеальної форми, до якої апелює цей стиль і час, – саме про це, про любов до краси, а відтак і Бога, у всіх його проявах.

Більшість українців в радянський час позбавили права милуватись і насолоджуватись плодами українського бароко. Екскурсоводи пробігаючи на чолі численних туристичних груп повз Київські лаврський комплекс чи Святу Софію, поспіхом зжовували на ходу, що це "приклад архітектури козацького бароко". І все потому... Колекція козацького побуту, які збирав Дмитро Яворницький розпорошились по всьому радянському Союзу. Та сама доля спіткала аристократичні барокові збірки. Ужитковий одяг того періоду або втрачений, або зберігається десь глибоко у фондах численних музеїв і дістатись до вивчення цього матеріалу навіть фахівцям часто зась.

У вересні 2021 року я зі своєю командою відзняла проект про життя в Києві у бароковий час. Це вісім телесерій під назвою "Історія зі смаком" з реконструціями, які вийшли неймовірно вражаючими.

Фрагмент проєкту "Історія зі смаком"

Показати, як виглядали українці у 1730-1750х роках, мені як співавтору проєкту – стало важкою, але дуже амбітною метою. Бо цього ще не робив ніхто. Ми відшивали вбрання за портретними зображеннями – мабуть, вперше так ретельно телевізійники поставились до костюмів проекту.

Під час підготовки до проекту я зверталась до дуже багатьох організацій, які за моїми міркуваннями мали б досліджувати цю добу. Зокрема, і до Київського національного університету технології та дизайну – тоді наша команда шукала чи-то відповідне барокове вбрання, ачи репліки вишивки, які б могли використовувати в зйомках. На мій запит мені відповіли, що нічого подібного в них немає і ніколи не відшивалось.

Фрагмент проєкту "Історія зі смаком"

І це чудово, що за півтора року в них бодай щось знайшлось. Однак, я не можу не відзначити, що речі задекларовані "реконструкціями" і представлені на виставці в "Хлібні" Софії Київської, ними насправді не є. Навіть ми у своїй роботі намагались уникати цього слова – маючи в розпоряджені комплекти, які є справжніми реконструкціями від взуття до сорочки. Ми підкреслювали – наш проект то лише "стилізація". Уявіть лише складність створення справжніх музейних реплік. Реконструкція – це коли навіть тканина вбрання вироблена вручну.

Комплекти, які експонує наразі Київський національний університет технології та дизайну не відповідають ані матеріалами, ані за кроєм, ані силуетами добі українського бароко. Більше того, ця виставка з позиціюванням "реконструкції" залишить хибне враження про цю добу у її відвідувачів. І таким чином ми вкотре спаплюжимо дух українського бароко.

Фрагмент проєкту "Історія зі смаком"

Аби ви уявили, у що вдягались українці XVIII століття і як це могло б виглядати, я наведу список одягу з "ревізії майна Єрофея Середи, стародубського міщанина, укладеного 1708 року 5 лютого".

"Калія на атласі фіялковому суто злотом гафтована,

Жупан аксамитний зелений музский

Різи борщовіє златоглавнії

Петрахіль кармазиновий матеркальний

Жупан лудоновий цеглястий

Кунтуш табіновий блакитний

Стихар єдвабний зелений

Кунтуш фіялковий лудановий, попелицями підшитий

Кунтуш саетовий кривавий, кгузьками великими"

Фрагмент проєкту "Історія зі смаком"

Це опис одягу, який зберігався в одній зі скринь в оселі містянина – аж ніяк не сотника, полковника чи-то гетьмана. Окрім одягу церковного – як він опинився в оселі Єрофея Середи ми можемо лише здогадуватись, – серед речей є "калія", є вірогідність що це помилка в документах і насправді малось на увазі "делія" – чоловічий верхній одяг, на атласі (шовк), гаптований золотом, два жупана, один з яких з зеленого оксамиту, три кунтуші з дорогих іноземних тканин, один з яких з великими гудзами, інший підбитий, імовірно, чорнобуркою.

Лише один опис вбрання стародубського містянина наводить на думку, що українці вбирались у дорогі речі. І зауважте, пан Середа не є представником козацької верхівки і аристократом (шляхтичем) – тобто їхнє вбрання було більш вражаючим.

Дорогі тканини, в які вбирались українці, демонструють рівень достатку наших земель попри всі складнощі політичної ситуації і постійних воєн. Більше того, українці самі були виробниками і експортерами коштовностей. З середини XVII століття на українських землях відкриваються мануфактури і ремісничі цехи з виробництва так званих персіанських тканин і пасів.

З експортом дорогих тканин з Персії (сучасний Іран) українці розуміють, що продаж таких модних в Європі товарів зі Сходу – золота жила і починають відкривати цехи з виробництва подібних тканин. Першими "персіанцями" – так називали виробників золотом тканих пасів на наших землях – дуже дорогих і трендових в Європі аксесуарів, були вірмени, юдеї, українці. В деяких цехах працювали французи та греки. Майстерні персіанців розташовувались в Бучачі, Бариші, Бродах, у Львові, в Олеську, в Корці, в Меджибожі, Лагодові біля Бродів, в Станіславові (Івано-Франківськ). Наразі ці кунтушеві золотом ткані паси музейні працівники називають "слуцькими", бо князі Радзивіли перекупали кращих майстрів з України і селили в своєму Слуцьку, де влаштували величезну мануфактуру.

На жаль в Україні, попри багатющу історію "персіанського" ремесла і досі немає реконструкторів, які б спробували відновити цей вид золотого ткацтва і ми в нашому проекті змушені були користуватись реплікою персіанського паса, виробленою в Польщі.

Аби уявити рівень розвитку моди і виробництва елітних тканин на українських землях, достатньо сказати, що в 1720х з’являються два шовкових заводи в Києві. Ферми шовкопрядів були на Татарці та Куренівці. Шовк виробляли і в інших регіонах Гетьманщини та Правобережної України, яка була в складі Речі Посполитої.

Я сподіваюсь, цими фактами я переконаю вас, що українське бароко варте того, аби його відновлювали скурпульозно, детально і у відповідності до історичних джерел.

Наразі команда нашого проекту "Історія зі смаком" відшиває по музейним лекалам додаткові комплекти жіночого козацького вбрання - з вручну виготовлених і фарбованих шовків та старовинних оксамитів. Цим займається кращий в цій царині історик з костюму Сергій Шаменков. Ми укладаємо домовленості із британськими музеями - аби "Історія зі смаком" представила одяг козацької старшини першої чверті XVIII століття в сучасній Європі. Дуже хочеться, щоб подібну виставку ми провели і в Києві і в інших містах країни і на неї прийшли не розчаровані бароковою добою українці.

Ганна Гороженко, письменниця, журналістка, спеціально для УП.Життя

Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.