Сопрано Путіна у Вісбадені. Невдача бойкоту українцями фестивалю з Нетребко

Міністерство культури України та оргкомітет Міжнародного травневого фестивалю у Вісбадені обмінялися думками на тему, яка вже трохи нав'язала в зубах: про можливість для українських артистів виступати на одній сцені з російськими колегами. Особливо деякими з них.

Суперечка закінчилася нічим – сторони залишилися при своїй думці і не втратили відчуття моральної переваги. Можна було б поставити на цьому крапку. Але якщо всі наші спроби оскаржити культурну політику Заходу закінчуватимуться у той самий спосіб, ми назавжди ризикуємо залишитись у тіні імперського міфу про "велику російську культуру".

Сопрано Путіна

Каменем спотикання у цій історії стало ім'я Анни Нетребко – оперної зірки першої величини, яку оргкомітет Вісбаденського фестивалю включив до програми. Нагадаю, що Анна Нетребко – довірена особа Путіна на виборах 2012 року, вона ж надавала підтримку ДНР у 2014 році. Проте остаточно токсичною вона стала лише після 24 лютого 2022 року. Зокрема, її пропутінська позиція коштувала їй контракту з Метрополітен-оперою.

Анна Нетребко та зрадник Олег Царьов тримають в руках прапор так званої "Новоросії" на передачі оперною співачкою "пожертви" Донецькому оперному театру, пошкодженому в ході гібридної війни РФ в Україні, 2014 рік.

Кейс російської оперної діви – у тому, як функціонує та інфікує світ імперський міф Росії, котрий просувається через "нейтральні", "аполітичні" сфери, будь то мистецтво чи спорт. Сфери, в яких людина представляє начебто тільки саму себе – свої індивідуальні здобутки та таланти. Але якимось чином чомусь захоплення, повага і любов, які виконавець викликає у публіки, поширюються також і на політичний проект, з яким він асоціюється.

У випадку з Росією в цьому немає нічого дивного. Російські артисти найчастіше перебувають у симбіотичних стосунках із російським імперським міфом: вони цікаві Заходу саме в якості російських артистів, які органічно виконують російський репертуар. Котрий користується на Заході чималим попитом. Який ці артисти, у свою чергу, щосили підтримують. Підтримуючи заодно інтерес до російської культури та Росії загалом. Цьому милому симбіозу йде не перша сотня років. І в його історії майже не було періодів, коли "мистецтво-поза-політикою" не використовували в політичних цілях.

Тим не менш, бан російської культури на Заході зовсім не поспішають підтримувати. Навпаки. Там наполягають на тому, що жодні сили у цьому світі не відберуть у них священного права грати Чайковського та цитувати Достоєвського. "Свобода творчості понад усе". Що – "усе"? Гарне питання, яке, на жаль, рідко ставлять і на яке майже ніколи не дають відповіді.

Читайте також: Як українська культура виходить з тіні Російської Імперії. Пояснює креативна директорка Українського інституту

Мистецтво uber alles

Коли стало зрозуміло, що високе німецьке мистецтво ніяк не обійдеться без Анни Нетребко, міністр культури Ткаченко звернувся з листом до міністра культури ФРН Клаудії Рот (яка, у свою чергу, надіслала листа до оргкомітету фестивалю). Додатково туди написав гендиректор Національної опери України Петро Чуприна. У листах, які досі не стали надбанням громадськості, посадовці повідомили німецьку сторону, що українські музиканти відмовилися брати участь у фестивалі.

Відповідь представників фестивалю вийшла досить роздратованою. Суть її полягає в тому, що українські колективи знали про участь Нетребко у фестивалі. І це не заважало їм – до моменту втручання влади.

Що дозволило оргкомітету зробити припущення про те, що, власне, відмови артистів і не було. А в реальності трапився "політично мотивований чи нав'язаний політикою" тиск. Причому не лише на українських музикантів, а й на сам фестиваль. На що оргкомітет – набундючившись від власної моральної переваги – зазначив, що вони живуть у "вільній країні" (між рядками прозирає – "на відміну від України"), де ні чиновники, ні політичні міркування не змусять артистів відмовитися від творчої свободи.

Фойє Державного театру Вісбадена, де відбувається Травневий фестиваль. Фото: ullstein, Getty Images

Тут можна було б проковтнути гірку пігулку і приберегти компліменти для українських посадовців, які банально підставилися.

Але роздратування не дозволило організаторам фестивалю вчасно відірвати пальці від клавіатури. Вони вирішили роз'яснити своє розуміння творчої свободи. Виявляється, театр не може погодитись на тотальний бан російської культури. Тому що "для нас це означало б, що ми не можемо дозволити російським артистам виступати, грати будь-яку російську музику (на фестивалі буде виконано Скрипковий концерт Чайковського), не повинні чути російських письменників – тоді як фестиваль відкривається виставою за твором Достоєвського "Записки з мертвого дому". Ця вимога міністра культури України повністю прибрати російську культуру з нашої програми не може бути прийнятною для нас у вільній країні".

Що ж, є ще місця на планеті, де "російська культура" та "вільна країна" стоять в одному реченні – і нічого: папір терпить. І готовність захищати "свободу грати Чайковського" навіть сильніша, ніж почуття такту, яке не дозволило б вихованій людині говорити про мотузку в будинку повішеного. Або махати томиком Достоєвського над руїнами житлових кварталів, які ще димляться.

Саме це і намагаються забалакати "свободою творчості" організатори Вісбаденського фестивалю і не тільки вони: той факт, що вони роблять вибір між солідарністю з жертвами кремлівського режиму та бажанням "грати Чайковського". А ви що б обрали – плакати та вмирати разом із безіменними українцями чи насолоджуватися, задихатися від захоплення у чистих потоках "вічного мистецтва"?

Дуже незручний вибір. Який так і хочеться чимось підмінити. Внаслідок невеликого зусилля совісті моральний вибір можна перевести у суто естетичну площину. Ось тільки при цьому "велика культура" – це вже не про найкращі душевні якості, не про вибір між добром та злом, не про боротьбу за людське в людині. Це виключно про красу співзвуччя, тонке почуття кольору, смаки публіки та готовність цієї публіки платити чистоганом за багряне оксамитове крісло в зоні комфорту. І нічого дивного немає в тому, що для цього поля "чистої культури", абсолютно "вільної від політики", Нетребко набагато цінніша, ніж безіменний мешканець якоїсь могили №104.

Що ж, Вісбаденський фестиваль, принаймні, виявився чесним: не лізьте до нас зі своїми болями, травмами та каліцтвами, зі своїми безіменними трупами, димучими руїнами, та іншою "політикою". "Культура вища за нації". Дивно лише чути це німців. Чи не знати, що від "величі культури" та інших "uber alles" до виправдання геноциду – один крок?

Культура на війні

Чужий біль нерідко не болить. Принаймні, поки в особи є можливість зберігати дистанцію між "своїм" і "чужим". Тож мені – як і вам, напевно, як і Олександру Ткаченку – теж хочеться тупнути ногою, ударити кулаком по столу, накричати, вимагати припинити цей імперський шабаш у скрипковому виконанні. Бо культура не "вища за політику". І не "нижча" за неї. У нашому недосконалому світі культура і політика невіддільні одна від одної, і будь-яка спроба це заперечувати – або дурощі, або брехня, або й те, й інше одночасно. Поки Російська імперія знищує те, що вона вважає своєю колонією, поки вона проводить політику геноциду щодо "неіснуючих" українців, слова "російське" та "свобода" – антоніми. А фраза "свобода виконувати російську музику" – оксюморон.

Зараз ідеальний час для того, щоб змінити правила гри на світових художніх майданчиках. Ситуація за якої "висока культура" виправдовує можливість відмахнутися від сльози дитини – нестерпна і неправильна. І якщо хтось і може внести в цю ситуацію зміни, то саме ми. Просто тому, що ми зараз – експерти з морального вибору. З тієї людської драми, з якої і заради якої виростає справжнє мистецтво, навколо якої вибудовується культура. Ми ті, хто стверджує "вічні цінності" щодня – у крові, у поту, у сльозах. Тому що тільки так вони куються, тільки так стверджуються, і тільки так перетворюються потім – якщо пощастить, і у тих, хто доживе – у симфонії, поезію та інші вишукані форми.

Але що ми робимо для того, щоб змусити світ побачити та почути те, чого він не хоче ні бачити, ні чути?

В одному організатори Вісбаденського фестивалю мають рацію: культура – не те поле, в якому спірні питання вирішуються тупанням ніжкою та гнівним окриком міністра. Не міністри вирішують, що виконувати чи не виконувати театру, чиї імена вносити чи банити в афішах.

Українська сторона у суперечці з Вісбаденським фестивалем мала рацію по суті. Але поводилась абсолютно недоречно за формою. Це дало можливість оргкомітету виглядати пристойно там, де він, насправді, зовсім неправий.

Але нашому міністру, як і директору театру, чомусь навіть на думку не спало, що їхні листи недоречні. Що відмова та обґрунтування відмови мали виходити цілком і повністю від артистів, тому що втручання чиновників буде витлумачено саме як "політичний тиск".

Але на думку це нікому не спало. Тому що в нас, як і раніше, все працює саме так, як видно з Вісбадену: начальство вирішує і вказує артисту, куди йому їхати чи не їхати, з ким на одній афіші значитися чи не значитися.

І нашому міністерству культури через тридцять років без СРСР все ще не відомо, що культурна політика – це не управління культурою в ручному режимі. Це не покрикування на своїх та чужих про те, що їм грати і з ким.

Це питання мають вирішувати самі діячі культури. Саме вони мали б зібрати експертну раду та виробити рекомендації про те, що варто – і чого не варто – робити українським артистам за умов війни. Де той кордон, до якого вони можуть нести у світ українське мистецтво, транслювати українську думку, просувати українські інтереси, а де та грань, за яку не можна заступати за жодних умов.

Але минув рік, за який кого тільки не захейтіли, від яких тільки сцен і можливостей не відмовилися, в які двозначні ситуації не потрапили українські діячі культури... Але ніхто так і не задумався про те, якою має бути культурна політика країни в умовах війни. Жодних загальних рекомендацій, орієнтирів, алгоритмів дій у сумнівних ситуаціях у нас немає, як і не було. В результаті такий потужний інструмент, як культура - єдиний, можливо, спосіб змусити "чужих" подолати відчуження, вилізти з оксамитових крісел, почути наші голоси і пережити наш біль - використовується спорадично, тримається на ентузіазмі окремих людей і ніяк не координується.

Посадовці від культури віддають перевагу більш телегенічним ролям. Набагато ефектніше вийти на прес-конференцію та заявити, що "ми не потерпимо". Адже так хочеться хоч трохи бути схожим на Володимира Зеленського – гриміти, як він, на "західних партнерів". Нехай не про Patriot, Abrams та F16 – так хоч про Чайковського та Нетребко. Мода на зелений фліс грає з нашою владою злий жарт: вони всі ніби "на війні" і "тримають фронт" (їм би хотілося, щоб ми так думали). Але це не так. Тримають фронт ті, хто на фронті, і ті, хто забезпечує фронт. А решті слід просто робити свою роботу.

Пишемо гнівні листи. І втираємося, отримавши відповідь.

Катерина Щоткіна, публіцистка, музична оглядачка, спеціально для УП.Життя.