Що ми знаємо про український сад: екскурс в історію

Поняття "український сад" на перший погляд просте і прозоре: асоціативно зринає "садок вишневий коло хати" з милими хрущами та іделічною картинкою родини, яка вечеряє на вулиці, оточена квітучючими деревами у наповненому звуковими ландшафтами місці: гудіння комах і архаїчних співів дівчат... Романтика. Символи.

Насправді ж український сад – одне із понять, які можна впевнено називати маловивченими, а то й взагалі "білою" плямою у професійній сфері ландшафтного дизайну. Донедавна взагалі окремого і цілісного поняття українського саду як особливої форми і стилю з історичною тяглістю не розглядалося ані етнографами, ані дослідниками мистецтва ландшафтного дизайну. Ще з радянських часів науковці та дослідники поширювали наратив, що українське паркове мистецтво це наслідок компіляції віянь Європи, механічних наслідувань західних тенденцій та мод.

Саме тому нині ми більше знаємо про японський сад, його особливості і принципи організації, можемо знайти інформацію про сади каміння чи води, сад чайної церемонії, але про специфікацію і побудову українського саду наші знання розмиті чи взагалі приводять до сфери міфологічних уявлень "садка вишневого".

Лише нещодавно група дослідників та науковців з ГО "Місто-сад" започаткувала ініціативу "САДИ" і взялася за грунтовне наукове дослідження та типологізацію українського саду. І вже перші результати почали оприявнюватись. То що ж таке "український сад" і звідки росте коріння його дерев і яких саме?

Український сад зараховували до виду садів у стилі кантрі (сільських) або ще етно-садів. Це має бути пасторальний, навмисно мінімалістичний простір, який виглядатиме максимально природним, навіть дещо запущеним. У його просторі допустимі і вітаються етнічні аксесуари. Наприклад, декоративний дерев’яний віз, млин чи просто колесо. Проблема в тому, що декоративні колеса прийшли до нас із американських кантрі-садів, млини з нідерландських, а віз вважають суто російським прикладом декорування.

Тому і не дивно, що науковці пропонують віднести український сад до іншого різновиду – малих садів. Ця група значно ширша за сільську тематику і включає до свого обійстя значно більше підвидів садів. А український сад має свої особливості і неповторний колорит, який не варто обмежувати лише сільською ідентичністю. А те, що типологізація має значення, здається, не викликає сумнівів ні в кого. Саме тому сучасні дослідники наполягають на зміні типології – український сад є малим садом, а не етно-садом.

Бо малий сад, за класифікацією, це обмежена у площі (від кількох соток до кількох гектарів) місцевість з різноманітним ландшафтним наповненням. А особливою відмінністю від садів у стилі кантрі є переважно міська локалізація малих садів. Малі сади це й відомі нам японські, "сухі"(без рослинності і води) і водні, моносади та сади безперервного цвітіння, плоскі та рельєфні. Саме відсутність акцентів на сільському напрямку, кажуть фахівці, розширює горизонти і наших садів.

Етнографічний музей Хутір Савки. Фото: Facebook-сторінка музею

Історія та особливості українського саду тягнуться із часів заснування монастирських садів Київської Русі і особливо середньовічної України – принаймні описи та система зонування тих часів є доступною для вивчення. Без сумніву, традиція монастирських садів не могла з’явитись на дикому місці неорних луків, їй однозначно передували традиційні форми раніших часів – а це малі сади та городи дохристиянської доби, однак дослідження решток того часу чекають на своїх археологів.

Поки що праукраїнський сад виглядає як місце зустрічі місцевої та візантійської традицій. Симбіоз рідних аборигенних рослин та завезених греками-ченцями, сформована традиція закладання садів при монастирях та національний колорит висаджування рядочками стають основою традиційної української культури садівництва. Так при Києво-Печерському монастирі виникають моносади, закладаються вишневий, горіховий і яблуневий.

Планування садів відбувається у формі хреста, але з українським колоритом – поруч досаджуються інші рослини. Обов’язково рядочками ("Ростіть, ростіть, огірочки, в чотири рядочки" підтверджує народна пісня).

Відомим є факт заснування 1051 року ченцем Антонієм саду. У той період кліматичні умови зумовлювали спекотні літа на території Київщини та посухи, тож на земельній ділянці господарі мусили використовувати тераси та штучні поливи ділянок. Відомо також про існування окремих насаджень із горіховими деревами, були також там і "живі" паркани – живоплоти, окремі ділянки із декоративними квітами та кущами.

Десь в цей же період почався перерозподіл садових ділянок на окремі специфікації. Так з’явились садові частини з лікарськими рослинами, плодовими деревами, декоративні та квіткові ділянки.

Із ХІІ століття маємо відомості про існування садів не лише монастирських, а й княжих. Зокрема, йдеться про кілька міст Київської Русі, центрів культурного та політичного життя, "центрів прийняття рішень" по-сучасному – Путивль, Новгород-Сіверський, Галич та Чернігів зазеленіли своїми пишними ділянками. В них також домінувало монастирське планування – палісадникам надавали прямокутної форми з хрещатим розплануванням.

Цікавий факт – культура садівництва та особливе київське паркове зонування з центру української землі поступово перекочовувало на північні околиці. Цю традицію переймали російські монастрі, тому незабаром можна було відвідати монастирі із садами у Суздалі, Володимирі, Муромі. Але також із запозиченням досвіду київських садівників з’являлась проблема із районуванням культур – суворі зими півночі обмежували інтродукцію південних рослин. Скажімо, тутові дерева (шовковиця) там вимерзали. А оскільки вже йдеться про шовковицю, то хотілося б додати ще один факт: плоди цього дерева здавна в Україні використовували для приготування підсолоджувального концентрату – вивареного шовковичного соку, бекмесу, своєрідного замінника цукрового сиропу.

Вже у пізніші часи доходять до нас описи і враження мандрівників, які потрапляли на територію українських монастирів і окремо віддавали шану місцевим садам і не лише монастирським. Так, у середині ХVІІ століття Патріарх Макарій з Антіохії, відвідуючи Київ, був вражений величезною кількістю садів навіть у напівсільській київській забудові: "При кожному домі, наче при палацах, створено великий сад".

Український стиль, література, система естетичних основ і український колорит загалом, і в ландшафтному дизайні зокрема, почали формуватись в епоху Бароко, яка виявилась органічною для людності та екосистеми нашої території. Очевидно, саме з цих причин барокова епоха і затрималась на наших територіях найдовше.

Бароковий сад на території нинішньої України поступово поглинав західну ідею пишності і органічно пристосував до української родючої землі і працьовитих людей. Ось саме з часу XVII століття італійська та французька школи через посередництво Речі Посполитої, частиною якої перебували і українські землі, отримує основні свої риси.

Що ж здобуває, яким стає український бароковий сад? По-перше, йдеться про достатньо пишний і великий парковий простір. В ньому з’являються тераси, кожна з яких має своє символічне значення і в якій розміщуються партери (окремі невеликі сади). Обов'язковим елементом мали бути муровані чи кам’яні елементи (гроти, мури), неможливо уявити собі садово-парковий комплекс того часу без фонтану, штучного озера чи басейну. Скульптурні елементи стають теж неодмінною частиною саду, а ще ж каміння, декоративні руїни тощо.

Як приклад одного із перших класичних взірців барокових тенденцій на наших землях наводять Підгорецький парк (нині Львівщина, Бродівський район). Власником цього парку італійського типу був коронний гетьман Станіслав Конєцпольський, який розбив його 1633 року побіля залишків фортифікаційного укріплення у Підгірцях.

На жаль (і часто типово), ім’я ландшафтного архітектора цього комплексу поки не вдалося встановити, однак знаємо, що це був італієць із Риму, який і запланував класичний парк із трьох терас.

Перша тераса безпосередньо прилягала до замку, мала трапецієвидну форму і невеликий грот – важливий елемент барокового саду. Головною вважалась друга тераса, прямокутна за формою і розбита на кілька квадратів садів. Центром цієї тераси був фонтан, а у вісьмох партерах стояли мармурові скульптури. Остання, третя тераса нагадувала своєрідний лабіринт, – зелені насадження були прорізані діагональними просіками для прогулянок. За третьою терасою було висаджено виноградник. І, варто зазначити, що традиція висаджувати виноградники тягнеться саме із монастирських садів Київської Русі.

Принагідно ще варто наголосити на одній теж українській ознаці таких зон. Це особливе явище українського парку – підзамча. Так, відома територія Львова поблизу Високого замку, Підзамче походить саме від цього поняття – місця біля палацу, цитаделі. Звично у Європі такі місця побіля комплексів завершувались лісами або густими насадженнями. В українській традиції підзамче це навпаки місце для прогулянок, з відкритою територією.

Олеський замок на Львівщині біля підніжжя має саме таку історію розташування підзамча.

Олеський замок на Львівщині. Фото: Mykola Swarnyk

Підгорецький парк, писк моди тогочасного європейського смаку і паркової науки, на відміну від своїх європейських родичів, втратив всі свої первісні ознаки. Війна, повстання і складна політична ситуація вплинули на ці процеси, при чому руйнація відбувалась безперервно: лише за 40 років із 1650-1690 його руйнували тричі. Варто віддати належне власникам, в той час їм вдавалося відновлювати основні елементи. А ось XX століття і прихід радянської влади з її зневагою до всього "панського" остаточно зруйнував цю унікальну паркову пам’ятку.

Чимало таких взірців назавжди зникли з ландшафтів нашого світу. Як приклад – Вишнівецький палацовий комплекс із садом, розбитим довкола замку на зламі XVII-XVIII століть. Нині Тернопільщина, Збаразький район, колишня резиденція останнього представника князівського давнього українського роду Вишневецьких, Михайла-Сервація. Знаємо, що в 30-х роках XVIII століття тут вже існував великий парк в англійському стилі. Парк, як і палацовий комплекс, неодноразово було зруйновано. Остаточно його "добила" Друга світова війна.

Така ж печальна доля унікального барокового саду біля замку в селі Ляшки Муровані що на Львівщині. У саду був навіть театр просто неба. Все це зруйновано російськими солдатами.

Унікальність барокового саду у Кристінополі (польська назва містечка Червоноград на Львівщині) нині є суто описовою, адже на місці саду із фонтанами тепер розташований міський стадіон.

План_замку Ляшки Муровані. Фото:

Натомість є шанси відродити і навіть вже частково відреставрований парк пізнього бароко – при монастирі капуцинів біля замку Олесько, Львівщина. Парк був спланований у формі церкви, на землі позначений триметровим мурованим парканом.

Всередині парку були розташовані чотири каплиці і вівтар. За осями монастиря розбили паркові доріжки, а в самому саду можна було побачити стрижені шпалери, партер(сад) і два басейни.

Фруктові дерева, лікарські рослини, декоративні кущі доповнювали композицію, серед них було розташовано скульптури. Вистрижені рослини і особливості фігур та постаментів вказують на поступовий відхід від барокових форм до стилю рококо, та і вигляд саду більше нагадував світський палац, а не монастир.

Невелика площа самого парку та збережене планування саду дозволяють відновити його і надати первісного вигляду. Будемо вірити, що повоєнна відбудова скоро торкнеться і цієї ділянки.

Бароковий сад проростав своїм корінням і заселяв не лише територію підпольської України. Поміщики та власники маєтків, які входили до Російської імперії мали теж розуміння європейських культурних тенденцій, які використовували і у своїх садах. Ніде правди діти, прикладів барокових садів на території Лівобережної України не так і багато, але вони існують і нині.

Принаймні залишки такого барокового саду можна побачити на Полтавщині. Неподалік Миргорода, у селі Хомутець збереглася садиба, яка належала давньому козацькому роду Апостолів. Ще за часів гетьманування Данила Апостола тут закладають парк та дерев'яний палац.

Переплановані вже у XIX столітті споруда та парк і зараз є пам'яткою державного значення. З-поміж двохсотлітніх дерев виділяється природна зелена діброва з дубами, березами, липами, тополями, соснами і грабами. Є також унікальний дуб із трьома стовбурами, посаджений на честь трьох синів господаря (варто зауважити давню ритуальну традицію українських землевласників в оздобленні українських садів – обов'язково у своєму саду висаджувати дерева на честь народження дітей. Зазвичай березу чи сосну для дівчаток та дуб для хлопчиків).

Плодовий сад Апостолів частково збережений, а ставок, до якого вели парадні сходи палацу та тераси-лоджії нині у понурому стані напівжиття: запустіння та занедбаність часті ознаки пострадянської епохи.

Кияни теж могли би насолоджуватись бароковими алеями поблизу Маріїнського палацу, але грандіозний проєкт садового майстра Фока не було реалізовано – він виявився заскладним як на несиметричну ділянку, багату рівчаками і яка потребувала значного фінансування. Та й мода на сади пейзажного типу вже минала. Однак не минула мода на барокові елементи у садибах – не парках дуже заможних мешканців нашої території, а серед пересічних, як би зараз сказали, жителів. Садиби з українськими садами – типове і поширене явище, яке існувало до радянського періоду.

Нехай український сад частково занедбаний, але дбайлива рука небайдужих цілком спроможна знову повернути йому первісну красу. І дещо модернізувати, бо без цього ніяк. Але історія ніби невправний садівник, нещадно обрізала останні гілки традиції.

Радянський Союз фактично звів нанівець і зруйнував історичну тяглість та пам'ять. Відбувалось це кількома напрямками – безпосереднім руйнуванням обійсть та парків, своєрідною селективною роботою зі знищення господарів (розкуркулення), переведенням хутірського способу життя на сільський, впровадженням податку на плодові дерева (ця тема потребує, очевидно, окремого дослідження) і через те вирубування дерев сотнями гектарів по всій Україні.

Голодомор викошував не лише мільйони життів, а й головне – носіїв аграрної культури півночі, центру і півдня України. Зрештою, рабська праця на колгоспи часто-густо по 12 годин щоденно не залишала часу на плекання своїх садів. А ще – втрата престижності життя на землі і перетворення на парій тих, хто лишався в селах.

Подекуди цілі райони лишались серед випаленого поля, без традицій. Як приклад, вже у ХХІ столітті мені особисто доводилось бачити села на Чернігівщині без традицій насаджених садків біля хат. Лише гарядки і городи, які розпочалися фактично з-під вікон хат. Місцеві мешканці переконували, що в них ніколи не висаджували фруктові сади, не прикрашали грядки квітами – і це при наявності залишків саду дорадянського часу і навіть паркових елементів вже радянського періоду у самих же селах.

Виходячи з історії садово-паркового мистецтва, нині триває робота над фактичним відновленням з нуля, типологізацією самого поняття український сад. То ж як реставрують це поняття і що вкладають у нього дослідники?

Серед головних ознак українського саду називають садіння рядочками і виразне зонування: в традиційному обійсті навряд чи сусідитимуть на одній ділянці плодові дерева із городом. Зонування саду це окремі території для фасадної групи, яку відділяв тин або паркан, де на облаштованих квітниках яскравіли однорічні переважно рослини, зазвичай у цій зоні перебувала і криниця, яку оточували сакральні групи рослин (бо ж і криниця мала сакральне значення).

Важливим явищем українського саду є орнаменталістика. Вона або вплітається у сад рослинами, які наповнюють його символами, або символічними артефактами – рушниками, а нині часто помітні архетипічні символи українців, наприклад скульптури лелек, оберегів, дідухів, солом’яних скульптур і тп.

Геометричної форми подвір'я – це наступний елемент українського саду, з традиційним квітником під вікном, відгородженим ягідником, де могла також зростати і невелика група дерев, палісадник.

Безпосередньо сад плодових дерев рідко коли був монокультурним, – тут росли яблуні і груші, зазвичай центральна частина саду, периметр огортали кісточкові культури: вишня, слива, абрикоса. Оскільки саме кісточкові дерева чутливі до зимового травмування та морозів, то окремі культури, як-от персик, вирощувались у південних частинах України. Але традиційна для українців агрокультура і бажання "приручити", одомашнити дикі та екзотичні рослини, стала у нагоді – чимало районованих сортів мають глибоке коріння своєї історії, а той-таки персик відносно спокійно почувається і на території Київщини.

Квіти теж частенько "заселяли" сад. Раннім цибулинковим рослинам цілком комфортно було відквітувати при максимальному сонці, а потім ховатись у затінку зелених дерев.

Город, лан чи поле – надзвичайно важливий елемент українського саду. У традиційній формі він ніколи не починався із подвір'я. Натомість у його вигляді, окрім рядків і вже внутрішнього зонування, є теж свої особливості. Скажімо, стежки чи різні види овочевих культур господарі відділяли квітами, які мали і символічне значення, і часто забезпечували профілактику захворювань овочевих культур. Цікаво, що нещодавні дослідження у Європі продемонстрували особливості кожної із країни.

Окремо варто зазначити і щодо квітів. Декорування ними подвір'я, садиби, городу – типова і характерна риса всіх українських садів, незалежно від зонування. Група дослідників українського саду навіть вивела окрему кольорову палітру, яка типологічно є характерною для обійстя побіля хати. Для однорічних квітів – це домінування жовтогарячих та помаранчевих кольорів або рожево-біло-червоних.

Але ж запахи! Так, український сад неможливий без пряних і духмяних рослин. Ця традиція, очевидно, не лише оспівана у народних піснях із запашним любистком та рутою, вона варта того, аби її знову відновлювати. Деякі із рослин-символів нині рідко можна зустріти на обійстях. І це стосується не лише квітів чи кущів.

До "Червоної книги харчових продуктів України" зараховано грушу-лимонку, давній сорт, який поступово зникає під впливом селекційної моди. А васильки, чорнобривці,любисток, чебрець, материнка, м'ята, ромашка лікарська, шавлія чи рута запашна, а ще матіоли і вечірні духмяні квіти чекають нагоди тішити господарів своїм ароматом та пряним смаком.

Оздоблення саду, випадково чи навмисно, але було наповнене ужитковими предметами. Знаменитий глечик на кілку, штахетині чи гілці, окрім впізнаваності і типової української естетики, висів не просто так.

Глиняні вироби, зазвичай, покривали глазурями (розплавленими мінералами, які під час випалу огортали скляною шкіркою посуд) або молочінням (техніка використання органічної суміші на основі молока, яка на гарячій поверхні посуду створювала водонепроникний білковий шар). Для дезінфекції виробів із молочіння, як і посуду, який використовувався для молочних продуктів, необхідний періодичний процес сушіння на сонці, – ультрафіолет та температура знезаражують поверхні. Таким чином горщики, макітри, гладушки та інші колоритні предмети і стали українською ознакою саду.

Стіл – нині він лишається важливим елементом саду, де можна і приготувати їжу, і пообідати, пригостити гостей, просто посидіти і помилуватись на оточуючу красу.

Прикрашали обійстя також і до певних обрядових подій – ставили гільця (і нині ця традиція існує) з приводу весілля в оселі молодої, різдвяні шопки на Різдво, прикрашали клечанням зіллям на Трійцю тощо.

Сад, ніби живий організм, був частиною святкового і щоденного трибу життя господарів. Не лише ужиткова функція, а й естетична і навіть сакральна – це і є функція українського саду. Тут висаджували дерева на честь народження нової людини і іноді – тут і залишали на вічний спокій. Тут зростала родина, відбувались баталії за грушу (привіт Нечую-Левицькому), а дбайливі господарі могли розказати історію ледь не кожного деревця чи рослини.

Українські міста і села потопали у зелені садів: численні спогади мандрівників і очевидців засвідчують факт безмежної любові українців до плекання свого довкілля.

Зміни і руйнації, які так бурхливо увірвались у наш сьогоднішній життєвий простір це не лише жахіття і втрати, а ще й цінне вікно можливостей. Можливостей оцінити масштаби руйнувань, зокрема, і українського саду як явища і докласти всіх зусиль, аби відновити його на оновленій землі, де врага не буде супостата (Шевченко, це було пророче).

Ось саме такі вікна – чи б то сади можливостей і започатковують в проєкті "Сади". Фіксуючи історію дослідники, ландшафтні дизайнери, ботаніки і етнографи формують головні ознаки українського саду, у планах колективу грандіозні ідеї: створення карти парків, списків традиційних та перспективних рослин, основних ознак українського саду, фахових порад із ландшафтного дизайну, оздоблення саду. Всі ці дослідження та проєкти мають бути у вільному доступі для всіх, хто готовий буде залучатись до створення і відновлення українського саду.

У ГО "Місто-сад" вірять, що проєкт "Сади" принесе конкретну користь громадам і людям, які пережили окупацію і війну. Що вони активно братимуться за садівництво у післявоєнній відбудові України. А для цього вже будуть готові типові проєкти українських садів, поради, описи, відеоуроки. І знову запустять процеси активного формування і громадського простору. Із врахууванням змін клімату, районуванням нових видів рослин – український сад має всі шанси отримати друге дихання – сучасний, але зі своїм автентичним духом, красивий, але наповнений глибоким зимістом, яскравий, але стриманий у своєму буянні.

Ці сади, можливо, ще невтілена мрія, але вони вже сумують за своїми господарями, які обов'язково повернуться додому після нашої перемоги і будуть садити свої прекрасні українські сади, наповнені історичною пам'яттю, новими ідеями і типовим українським духом творчості.

Ярина Скуратівська, журналістка, Влад Зварич, куратор дослідження, Михайло Журба, к.б.н., науковець Національного ботанічного саду імені М. М. Гришка НАН України, спеціально для УП. Життя

Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.