Як війна змінює музеї: нотатки з Музейного форуму у Варшаві

Ідея Польсько-українського Музейного форуму народилась наприкінці 2022 року, адже говорити та осмислювати все, що з нами відбувається потрібно, але, знаходячись на території України, – часто немає коли і як, адже всі ми зайняті рутиною виживання, складність якої вимірюється відстанню від російського кордону.

Форум зібрав півсотні музейників з України та Польщі у Варашаві, у Музеї сучасного мистецтва на Віслі.

Його створення було фактично блискавичним. У грудні 2022 року я мала коротку розмову із Василем Черепаниним, куратором Київської бієнале, про ідею організувати зустріч українських музейників, де б вони обмінялись досвідом роботи під час війни і спробували разом подумати про майбутнє.

Уже в лютому 2023-го Василь дав запит на конкретну концепцію і учасників, а Музейний форум став частиною Київської бієнале 2023, яка цьогоріч проходила поза нашою столицею, у містах Європи – Берліні, Відні, Антверпені, Любліні, Києві, Івано-Франківську, Ужгороді.

Концепт у лютому, а форум – у жовтні. Найбільше я переживала, щоб всі мої учасниці й колежанки були живими до дати проведення заходу, адже довгострокове планування – це не про нас зараз. Партнери із польської сторони отримали завдання сформувати частину програми, де їхні музеї та експерти міркують про зміни до локальної музеології, які принесла чи не принесла війна росії проти України.

Фото: Marta Ejsmont

Серед запрошених українських музеїв – Київ, Львів, Дніпро, Харків, Охтирка, Слов'янськ, Старобільськ, Хмельницький. Регіональна розрізненість дає можливість сформувати повнішу картину роботи українських музейників під час війни. Основне правило: чим далі від росії – тим більше можливостей для продовження музейної роботи.

Київ – Музей Другої світової війни – це історія про формування колекції артефактів війни та музейну дипломатію по всьому світу, а також "повернення" історії, а саме Тризубу на щит Берегині-Матері, адже росіяни "претендують" і на Київську Русь.

Дніпро – Музей Яворницького – це приклад перетворення музею на гуманітарний хаб, адже у перші дні після 24 лютого 2022 року місто наповнилось українцями із сусідніх областей, які потребували їжі, медикаментів, одягу та базових речей для підтримки. Це також історія про те, як одна директорка відправила машини їжі та червоний спальник іншій директорці в Харків, бо у перші тижні великої війни у них взагалі не було нічого.

Фото: Marta Ejsmont

Харків – Історичний музей Сумцова – це кейс турботи про свій музей та музеї регіону. Це історія про втрату дорогої колеги із Куп’янська. Директорка куп’янського музею, Ірина Осадча, загинула 25 квітня 2023 року, внаслідок попадання в музей російської ракети С-300. Музей пережив окупацію і після визволення території робив все можливе для збереження колекції. Це також історія про те, як керівниця харківського музею не може знайти з лютого 2022 року до сьогодні двох своїх працівників і щоранку робить "перекличку" в чаті.

Охтирка – це історія про те, як жити далі, коли твій музей зруйнувала російська ракета у ніч із 7 на 8 березня 2022 року, як шукати ресурси для консервації, реставрації, ремонтів, проєктів, а також стати символом надії для містян.

Фото: Marta Ejsmont

Слов'янськ – це історія евакуацію музейної колекції під обстрілами та історія про те, як одна директорка, Євгенія Калугіна (Слов'янськ), знайшла рештки тіла та машину директорки Світлани Шарабан (Святогірський історико-архітектурний заповідник). Росіяни вбили її під час спроби евакуації автом та наступу російських військ на Донеччину 5 червня 2022. Євгенія ідентифікувала рештки загиблої та зафіксувала місце злочину. Завдяки цьому поховати і попрощатись із колегою змогли аж у жовтні 2022 року.

Старобільськ – це історія про те, як двічі втратити музей (Луганський обласний музей), та відновлювати роботу "із нуля" у Старобільську в 2015, та у Львові – в 2022 році, та не втрачати віри у повернення у рідний Луганськ.

Фото: Marta Ejsmont

Хмельницький – арт-музей – це історія про те, як відчинити двері для відвідувачів уже в березні 2022 року і від того часу до сьогодні бути освітнім, терапевтичним хабом, проводити аукціони мистецтва та донатити на ЗСУ.

Львів – наш Музей "Територія Терору" – це про забезпечення тилу, зокрема для луганчан, збереження своєї колекції та не тільки, і звісно - про Музейний кризовий центр, нетворкінг, який сьогодні об'єднує 190 музеїв із 18 регіонів України.

Українська музеологія військового часу: навчились працювати та не лише виживати в умовах війни, озброїлись генераторами, пальним, дровами, павербанками та старлінками перед зимою, а також вчимось справлятись із новою соціальною функцією музею. Зберігати пам'ять та сімейні реліквії, організовувати меморіальні події, які прямо дуже болять, працювати із родинами, які пережили втрати рідних, забезпечити інклюзивність. Деколи – бути терапевтами. Працювати в умовах тотального скорочення кошторисів на утримання установ та команди. Залишатись вірними професії.

Фото: Marta Ejsmont

Хоч я і попереджала про те, що історії українських колег можуть викликати сльози та розбити ваші серця, як ми не цензрували б наші виступи, – опісля лунала тиша. Із досвіду подібних подій можу зауважити, що колеги не завжди наважуються на запитання, або ж говорять опісля і приватно.

Щодо польських колег. Для них війна в сусідній Україні – це першочергово організувати допомогу із пакувальними матеріалами для евакуації та сприяти усій допомозі, які рухалась і рухається через польсько-український кордон. Працювати із українцями, які тікали від війни: це і забезпечення тимчасових робочих місць у музеях, створення виставок українською мовою, освітніх програм для українських дітей, та поступово переходити до складніших і більших проєктів із забезпечення збереження колекцій, освітніх програм, та сталих партнерств. Польські колеги перші заявили і далі залишаються стійкими у своїй позиції щодо припинення культурних проєктів із росіянами, також виявили ініціативу відстоювати виключення росії із міжнародних організацій ЮНЕСКО та ICOM.

Фото: Marta Ejsmont

Безумовно, польські колеги почали переглядати алгоритми збереження спадщини в умовах військових конфліктів, а також говорять про потребу навчань та обміну досвідом. Ми готові співпрацювати і ділитись гірким досвідом музейництва воєнного часу: стійкістю, вірністю професії, вмінню швидко адаптовуватись та приймати рішення, знаходити креативні рішення нетипових проблем, не припиняти музейну роботу. Урешті важливо вміти не просто прийняти генератор по гуманітарній допомозі, а й запустити його у період блекауту, щоб він живив роботу музею і команди.