Критика всього російського – не деколонізація. Нотатки з дискусії в Музеї театрального мистецтва

Мені не байдужа тема деколонізації. Уважно слідкую за розгортанням цієї теми і фіксую собі важливі моменти. Днями прослухала частину розмов циклу "Креативна деконструкція" від Музею театрального, музичного та кіномистецтва. Ці розмови супроводжують переосмислення постійної експозиції музею і деколонізація обрана однією з методологій цього процесу.

Захоплююсь колежанками та колегами, які відважились на таку складну роботу в такий надзвичайно складний час. З іншого боку, це очевидний і невідкладний процес, коли наявні експозиції, складені в 1960-1970-ті роки, не мають жодного стосунку до реальності за вікном і потребують оновлення тут і зараз. Адже дивитись на радянську (здебільшого московську) версію нашої історії більше не може ніхто.

Попри загалом позитивне враження від програми, маю низку питань і зауважень. Пропоную колегам онлайн-обговорення.

Оксюморон "Лагідна колонізація"

Не можна зводити деколонізацію до критики всього російського і возвеличення всього українського, а саме так мені почулась тональність більшості спікерок/ів. Цей перекос може бути зрозумілий суто емоційно - як бажання справедливості. Але в науковому дискурсі це виявляє недостатнє розуміння деколонізації та постколоніальної теорії. На це вказують також інші речі, зокрема вживання понять "цивілізація", "прогрес", виправдання колонізації у "лагідній" версії, про що мова піде далі.

Використання словосполучення "лагідна колонізація" як наукового поняття. Це, як мінімум, суперечить існуючій теорії. І є оксюмороном. Якщо колонізація, то нічого лагідного в цьому не може бути. Якщо лагідна, то не колонізація.

Адже колонізація – це завжди насильство та примус. Вона завжди про заперечення ідентичності іншого та нав’язування йому ідентичності, яку проектує на нього колонізатор.

Ще одне питання до спікерів – легітимізація понять "цивілізований-нецивілізований" по відношенню до колонізаторів та колонізованих. Адже деколонізація як рух підважує очевидність та легітимність цих понять. Ідеї цивілізації та прогресу досі нами використовуються як за замовчуванням позитивні, ми оцінюємо їх, як щось якісне, хороше. І забуваємо, що саме цими словами західна цивілізація виправдовувала жахливі злочини проти корінного населення Африки, Південної та Північної Америк, Океанії, Азії.

"Несенням світла прогресу та християнства" європейці називали геноцидальні дії проти груп народів, про культуру та історію яких вони мало що знали, але зневажали і заперечували. Саме завдяки прогресу, науковому та технічному, європейці виробили зброю та знаряддя упокорення, знищували пам’ятки культури та архітектури давніх народів, викрадали артефакти, більшість яких досі зберігається в музеях країн-колонізаторів. Артефакти не повертають в країни походження саме через те, що законні власники цих артефактів не володіють досягненнями того ж таки технічного прогресу, аби побудувати музеї не гірші за музеї колонізаторів.

І в цих дискусіях важко донести аргумент, що колонізовані народи часто не володіють достатніми ресурсами, бо їх відібрали колонізатори. І за ці ресурси збудували свої музеї, університети, театри і написали книги, в яких доводять своє право на правду, історію та ресурси усіх, кого вони спромоглись підкорити.

Деколонізаційний рух підважує поняття цивілізації в розумінні європейського прогресу як блага і ставить питання про рівність (чи й перевагу) інших способів та сенсів буття людства, які не конче мають спиратись на ідею раціонального прогресу.

Натомість сповідують циклічність існування або просто розвивають інші, нераціональні, аспекти людської суті (емоції, інтуїцію, гармонійний зв’язок та співіснування з природою, пізнання трансцендентного нераціональним шляхом). Можливо, саме європейський шлях був помилкою, адже привів людину (та й планету загалом) на межу існування у своєму нестримному раціональному прогресі.

Емансипація культур

Бракує в цьому контексті розмови про "емансипацію", що, як на мене, і є суттю процесу звільнення від колоніального. І в цьому сенсі взаємодію українців та інших етнічних груп в Україні варто глибше зрозуміти. Очевидно, що це складна тема, яку треба і далі проговорювати. І не лише українсько-єврейські відносини чи з народами Криму.

В розмові Сергія Руденка з театрознавицею Ганною Веселовською наприкінці лунає питання, яке мене зачепило і яке не було достатньо проговорене, хоча є ключовим в темі деколонізації в музеї. Руденко запитує чи зміна експозиції в одному музеї може змінити щось в суспільстві. Ганна Веселовська вправно розгортає логіку змін і масштабування впливу однієї конкретної експозиції на покоління українців.

Але факт того, що це питання звучить в музеї для мене є проявом сумніву у спроможності музею впливати на суспільне знання, на думку українців про себе і свою культуру. (Хоча можливо я не вловила тонку іронію).

І ось в цьому сумніві для мене криється весь біль становища колонізованого. Наче ми визнаємо, що десяти/сто-ліття знищення нашої інтелектуальної еліти таки були успішні і ми не спроможні видобути про себе для себе цінного знання, не спроможні продукувати рефлексію, яка звільняє від меншовартості та другорядності, що "музеї і всі ці бульбашки музейників" нічого не змінюють і реальної роботи для суспільства не роблять.

Саме знецінення ролі культури було політикою Росії і СРСР в Україні. "Культура не має значення" – намагались нас переконати усіма можливими способами від заборони театру українською мовою до фінансування за залишковим принципом впродовж десятиліть. І саме цю тезу всіляко спростовувала українська культура від Театру корифеїв до шістдесятників та Червоної рути, коли продовжувала живити ідеї української державності. Саме цю тезу спростовують українські митці, які воюють зараз проти імперії в її неоколоніальній загарбницькій війні.

Дивіться записи розмов програми і діліться своїми думками. Дякую музею за організацію програми та записи, а ЗСУ за можливість жити та творити культуру сьогодні!

В оформленні використане фото з прем'єри опери-антиутопії "Gaz", яку режисерка Вірляна Ткач разом з композиторами Романом Григоріим та Іллею Разумейко створили на основі постановки Леся Курбаса. Прем'єра відбулась в експозиції витавки "Курбас: нові світи" в Мистецькому арсеналі у 2018 році.

Тетяна Філевська, мистецтвознавиця, креативна директорка Українського інституту, спеціально для УП.Життя

Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.