Понад 1000 інструкцій для мерів українських міст від підлітків
Поки одні міста у передріздвяній підготовці прикрашалися святковим декором, інші – заледве тримали оборону. На превеликий жаль, руйнувань більшає щодня – і в прифронтових, і у відносно безпечних регіонах.
У цей час ми разом з командою Урбанруху "У міста є я" та членами журі читали понад тисячу есе про те, якими свої міста хочуть бачити молоді українці.
Ми очікували ідей, які відображають звичайні потреби молоді – нові публічні простори для підлітків, збільшення зелених зон (адже знаємо, наскільки ця тема для них пріоритетна), нові сучасніші школи чи гуртки. Натомість отримали болісний маніфест покоління, яке виростає в коридорах під час тривог і говорить про управління містом через досвід втрати.
З 1362 есе, отриманих із 438 населених пунктів, обрали 9 переможців у трьох вікових категоріях. Діти писали про свої міста й села… часто – у минулому часі. Бо сьогодні ці місця або окуповані, або знищені.
Для підлітків мерія – це сервіс, який часто дає збої. Олександра з Новодністровська (16 років) пише: "Особисто у мене виникає враження, що тут це усталений менталітет, сформований роками, і посади передаються у спадок. Бо корупція – це втрата довіри... молодь, яка формується в цьому місті, перестає вірити, що чесність взагалі має якийсь сенс".
Коли підлітки 12-17 років ідентифікують ці речі як ключовий бар'єр для свого майбутнього, це чітка вимога до прозорості. Підлітки пропонують радикальну зміну ролей.
Мілана з Ізюма (13 років) формулює це як аксіому: "Влада – це не кабінет, а служіння".
Артем зі Сміли додає: "Мер – це не найголовніша людина в місті. Це той, хто має найбільше служити".
Цей зсув від "начальника" до "координатора" – те, що ми, відверто кажучи, ніяк не можемо завершити з часів Революції Гідності. Цей запит на людяність влади має дуже конкретні, болючі причини.
15-річна Ксенія зі Свеси (Сумщина), чиє есе посіло перше місце у своїй віковій категорії, пише зокрема про свого батька – Героя України посмертно:
"Я відчула, як інколи важко сім'ям загиблих, ветеранів чи людей з інвалідністю самостійно розбиратися у пільгах і документах. Часто вони навіть не знають, куди звернутися".
Для неї ідеальний мер – це той, завдяки кому люди перестануть "зітхати з підозрою", а почнуть відчувати реальну підтримку.
Ці підлітки – дуже тверезі реалісти. До такої позиції закликає Максим Шевченко з прикордонної Юнаківки на Сумщині:
"Треба бути реалістами: якщо у найближчий час війна не закінчиться, дощенту знищені прикордонні села навряд чи будуть відбудовані. Жителі прикордонних громад за цей час знайдуть нові домівки...".
Динаміка міграції – надзвичайно болюче і безпекове питання для прикордонних громад.
Про повернення сенсів говорить Анастасія Гладка: "Дуже хочеться, щоб наші вулиці були названі іменами живих людей, а не мертвих, на жаль, героїв України чи їхніх батьків. І хочеться, щоб всі повернулися додому".
Вони так само гостро відчувають гніт зросійщення.
"Проблема русифікації надзвичайно актуальна, бо російська мова викладалась у закладах освіти, місцеві телеканали та новинні пабліки були російською (а деякі пабліки й досі!), тому зросійщення стало такою великою проблемою. Першочергово я б запровадила якісь штрафи за мову ворога в публічному просторі. По-друге, я б сказала замінити вивіски й рекламу на українські. Звичайно, проблема мови буде лишатись, бо велика частина населення міста російськомовна, хоч я щиро вірю, що з часом кількість носіїв мови росії стане меншою", – Діана з Миколаєва.
Ксенія зі Свеси мріє "про Свесу, де чути українську мову не лише на уроках, а й у магазинах, на вулицях, у піснях на свята. Де українська культура – не "для галочки"...
Попри все, дорослі майбутнього хочуть міст, де "серце б'ється швидше" (Марія із Селидового) і де можна просто завантажити домашнє завдання через якісний Wi-Fi (Ірина з Кропивницького). Це запит на життя тут і зараз, бо, як каже Аліна з Горлівки: "Якщо чекати, доки скінчиться війна, то раніше можемо скінчитися ми самі".
У багатьох текстах часто траплялася фраза на кшталт: "Моє місто / село – це не просто точка на карті". Спершу мені здавалося, що ця думка могла бути підказкою дорослими чи згенерована штучним інтелектом. Але потім я подумала: скільки з нас – людей далеко від фронту, знають назви окупованих населених пунктів?
Для багатьох вони часто залишаються лише точками на мапі з новин, без чіткого розуміння руху лінії фронту. А для цих підлітків – це місця їхнього дитинства, де вони виростали, де їхні друзі й рідні. Частини з яких, можливо, вже немає в живих.
Якщо ми хочемо, щоб ці діти не "чекали з нетерпінням моменту, коли вони поїдуть" (Олександра з Новодністровська), ми маємо почути їх сьогодні. Не як "талановиту молодь", а як рівноправних партнерів. Тому й організували цей конкурс есе, аби через тексти дати голосу молоді можливість звучати. Їх читали журі: Мирослава Гонгадзе, Олександр Педан, Андрій Москаленко, Анна Новосад, Зоя Литвин, Таня Стус та інші.
Есе учасників конкурсу "Якщо колись я стану мером…" – це важливий дороговказ для будь-якого мера. Бо в кінцевому результаті, місто – це не будівлі. І якщо вони не збудують простір, де 13-річна дитина з Ізюма захоче залишитися, то навіщо тоді все це?
Дорослі звикли сприймати підлітків радше як дітей, пафосно у різних зверненнях називаючи їх "майбутнім завтрашнього дня". Але війна забрала у них привілей дорослішати повільно. Війна вимагала від підлітків стати дорослими вже сьогодні, приймати втрати та аналізувати складні процеси, рятувати дорослих з-під завал та вже зараз обирати, як будувати своє майбутнє.
Тому їхні есе – це не дитячі мрії, це зрілі нові стандарти для міст та громад. І якщо діти знайшли в собі сили подорослішати раніше часу, то дорослим варто прислухатися до їхніх потреб та прагнень.
Як каже Станіслав із Києва: "Мер – це посада, де ти не головний, а насамперед, відповідальний". Можливо, дорослим варто нарешті повчитися цієї відповідальності у підлітків вже зараз.
Михайло з Вараша не обіцяв неможливого. Він би просто щодня робив маленькі, але реальні кроки. А Володимира з Покровського війна навчила, що найголовніше – цінності взаємодопомоги: "Найважливіше – щоб кожен житель Покровського відчував: його думка має значення, його голос почують, його дії змінюють спільне майбутнє. Коли я стану мером, то почну зміни з себе. Лідер не може вимагати від інших того, чого не робить сам".
"Хочеться мріяти про благоустрій нашої набережної, відкриття музеїв сучасного мистецтва, залучення артистів із концертами, створення зелених зон. Та ми не можемо побудувати нове місто, доки старе щохвилини руйнує росія. Єдине, що справді можемо – ні, мусимо, – повернути собі дім. Я хочу звести у Херсоні "Дім Повернення". Один-єдиний великий підземний хаб, в якому місто зможе збиратися докупи й почуватися вдома. [...] люблю казати, що кожен із нас живе на своїй "вулиці Стуса". Кожен несе своє місце: скалічене, зруйноване, перейменоване, стерте з карти. І, як писав Прохасько, наш характер дійсно починається з місця. Просто тепер ми самі це місце творимо", – Настя з Херсона.
Ірина Озимок, спеціально для УП. Життя
Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.