Людиноцентричність в дії. Як розвивається система безкоштовної допомоги українцям у кризі
Навряд чи помилюся, якщо скажу, що ви хоча б раз у житті переживали сильний стрес, втрачали контроль і шукали, як бути. Нині події вибивають з рівноваги практично щодня. І самозарадність стає навичкою, яку життєво важливо розвинути в собі – і допомогти в цьому ближньому.
Коли в 2014-му в Україні розпочалася війна, ми побачили, якою раптовою і всеохопною може бути біда. Наші перші внутрішньо переміщені особи розповідали про прильоти у власні двори й нічні канонади, про те, як евакуювалися "у чому були", втрачали житло, губили документи, шукали бодай мінімального підробітку на купівлю їжі, мучилися від панічних атак і безпорадності. Адже часто не знали, до кого звертатися.
Ми зі свого боку усвідомили, що допомагати в кризі потрібно так, як вона й виникає – швидко і комплексно. Перші кризові центри найбільшого в Україні благодійного фонду відкрилися у Краматорську, Маріуполі, Запоріжжі і Києві у 2016 році.
З того часу ми розробили окремі стандартні операційні процедури з кризового втручання, з перенаправлення і з керування, навчилися працювати і з індивідуальними історіями, і у груповій динаміці. Тож у 2022-му вже знали, що робити і почали формувати такі осередки в місцевих організаціях мережі.
Тут людина спочатку потрапляє до адміністратора приймальні, який (яка) з’ясовує, що сталося, і скеровує до юриста, психолога, кризового консультанта або кейс-менеджера. Кризові консультанти забезпечують людині супровід від 1 до 10 днів, кейс-менеджери – від 2 тижнів до 3 місяців з можливим продовженням до шести місяців, а юристи й психологи – зазвичай від тижня до 3 місяців. Тобто у кожного свій алгоритм, але одна мета – допомогти людині оговтатися, спертися на ноги, опанувати себе.
Працівники таких центрів – фахівці, як кажуть, широкого профілю: і житло шукають, і в ЦНАПах супроводжують, і паспорти відновлюють, і ліки роздобувають, і малят прилаштовують у садочки, а дорослих працевлаштовують. Ця робота потребує глибокої емпатії.
Одна моя колега, менеджерка кризового центру, побачила жінку із дітьми, яка плакала посеред вулиці в стані повної розгубленості. Вона підійшла, запропонувала підтримку, розпитала, що сталося, взяла на супровід і врешті допомогла вирішити складну життєву ситуацію.
А історія мешканця Херсона і досі викликає гіркоту й щем. Одного дня чоловік пішов на роботу, а в цей час в його будинок влучив снаряд. Загинули всі: дружина, діти, теща й тесть... Він довго лікувався в психіатричній лікарні, потім поневірявся, переїхав в інше місто й потерпів від шахрайства, потрапив в ситуацію трудової експлуатації, вирвався, знову переїхав – і тут про нього дізналися волонтери.
Вони допомогли переїхати до Івано-Франківська, і тут, уже в кризовому центрі, чоловікові організували соціальний супровід. Нині він працює у будівельній сфері. Ця ситуація була й справді катастрофічна, і підтримати людину вдалося завдяки небайдужості і мережевій співпраці.
Перевага кризових центрів – у всеохопній індивідуальній підтримці. Тут працюють з кожною особистістю окремо і доводять справу до результату. Якщо ми бачимо, що допомогти не можемо, але потреба в цьому залишається, стараємося залучити інші організації нашої мережі або інших благодійників, які працюють у цьому регіоні.
У прифронтових районах, окрім стаціонарних кризових центрів, куди людина може прийти сама, працюють також мобільні команди. Звісно, це реакція на безпекові ризики, але також це змога дістатися тих, хто соціальної підтримки потребує, але отримати її не може через зруйновану державну інфраструктуру. Часто це люди, які потерпають найбільше – якщо говорити мовою гуманітарного реагування, маємо 13 категорій вразливості.
Але як би складно не було, мета кризових центрів – дійти до найвразливіших. Серед них:
- особи з інвалідністю,
- одинокі матері (батьки, опікуни),
- малозабезпечені сім'ї,
- багатодітні родини з трьома і більше неповнолітніми дітьми,
- одинокі особи віком від 60 років,
- вагітні й годувальниці з дитиною до 2 років,
- тяжкохворі,
- особи та сім'ї без постійного доходу,
- постраждалі від насильства,
- сім'ї зниклих безвісти,
- люди, які втратили житло через бойові дії,
- люди без постійного місця проживання,
- сім'ї, які потребують соціальних послуг, але з різних причин не отримують їх.
У питаннях відновлення самозарадності людей ми тісно співпрацюємо з владою. Модель Центрів життєстійкості в межах програми "Ти як?", котрі просуває держава, направду схожа на модель благодійних кризових центрів, хоча й не ідентична. Послуги Центрів життєстійкості "Ти як?" добре працюють для покращення емоційного стану і соціальної адаптації.
І в багатьох локальних організаціях нашого фонду, окрім кризових центрів, розвиваються також Центри життєстійкості "Ти як?". Адже в умовах обмеженого донорського фінансування важливо не втратити людину – ту, заради життя, безпеки, здоров'я і гідності якої ми й працюємо. Тож тут важливими є як перехід на державне фінансування, так і певна диверсифікація послуг.У 2022-му році кризові центри найчастіше закривали потреби швидкого реагування, нині типовий запит змінився. Зараз ми все частіше допомагаємо людям вибудовувати певні довготривалі рішення – це і інтеграція у нову громаду, і перенавчання та пошук роботи, і підтримка у поверненні з-за кордону.
Тим, хто обмірковує повернення, ми зможемо бути корисними у відновленні документів, психологічних і юридичних консультаціях, пошуку варіантів житла і працевлаштування, сприянню в отриманні пільг та соціальних виплат – фактично такими питаннями займаються кейс-менеджери.
А будувати ці місточки повернення можливо через глобальну мережу, співпрацюючи зокрема з Карітасом Польщі, Чехії, Словаччини та інших країн. Погодьтеся, готувати своє повернення і знати, що на батьківщині тебе зустрінуть і допоможуть – абсолютно не те саме, що просто повертатися.
Випадки, коли людина з певних причин не може повернутися на місце свого довоєнного проживання, ми теж розглядаємо. Допомогти облаштуватися на новому місці можуть як кризові центри через індивідуальний супровід, так і Центри життєстійкості "Ти як?", орієнтовані на групову роботу в громадах і спільні активності нових мешканців і місцевих жителів.
У групі в дружньому середовищі вдається поєднувати різні досвіди, знання, навички. Спрацьовує ефект взаємопідсилення, коли в спільноті можливе те, що в роботі наодинці недосяжне. Очевидно, що кожна кризова ситуація індивідуальна, натомість способів її подолати є ціла низка. І це добре. Головне показати людині, що це можливо. Навіть якщо потребуватиме більше, а часом і набагато більше часу.
Анастасія Стеценко, керівниця програми Департаменту гуманітарного захисту та консультування МБФ Карітас Україна, спеціально для УП. Життя
Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.