Книжки жовтня: Рябчук, Дереш і французьке виховання

Жовтень - добра пора для дочитування недочитаних за вересень новинок. Цього місяця "Українська правда. Життя" опановує новий роман Юрія Макарова в новому легальному електронному форматі, читає добрий нон-фікшн і незвичного Любка Дереша.

Микола Рябчук. Попереднє життя (Газета по-українськи, Нора-Друк)

Контекст:

Контекст насправді ви вже знаєте - з нещодавнього інтерв’ю з Миколою Рябчуком.

Вже протягом 5 років Микола Рябчук пише щотижневі колонки для "Газети по-українськи". Це непогана письменницька фізкультура. В результаті регулярних занять таким от спортом і вийшла книжка "Попереднє життя".

Звісно, це видання продовжує і підтверджує тренд на друк публіцистики під книжковими палітурками.

На згадку одразу спадає окрема серія есеїстики-колумнітики від "Граней-Т" і серія перекладної есеїстки-публіцистики у "Темпорі".

Також одразу якось згадується давній жарт про те, що в сучасній українській літературі називають "есеєм" усе, що ним не є.

Поіменно з числа авторів таких книжок можна пригадати, звісно ж, "З мапи книг і людей" нещодавньої лауреатки "Angelus" Оксани Забужко, "Аби книжку" Олександра Бойченка, "Письмо з околиць" Анатолія Дністрового, "Одної і тої самої" Тараса Прохаська та багато інших. Тут наперед перепрошую, якщо не згадала когось великого – список в кожному разі буде довгим і різноманітним.

"Попереднє життя" від цих книжок відрізняється тим, що цілісність концепції була наявна ще до того, як колонки уклались у книжку.

Фото Сергія Старостенка, "Газета по-українськи"

Що мені сподобалося:

Власне оця концептуальна прозорість. Микола Рябчук, хоча на презентації й жартував, що не хоче виконувати роботу критиків, таки пояснив, що структурно кожна його колонка подібна до новели. Чи то пак до анекдоту - в значенні "випадок з життя".

Також було одразу ж визначено обсяг – одна сторінка тексту.

Звідси й головна чеснота книжки – прозорість та стрункість письма та певна афористичність висловлювання.

Ці тексти легко читати та можна переказувати. Як на мене, оптимальне рішення для "швидкого" читання.

Також мені дуже подобається, як це книжка резонує з нещодавньою американською прем’єрою – збіркою текстів колумніста "Vanity Fair" Джеймса Волкота. Про цю книжку критики пишуть, що вона дозволяє здійснити таку собі мандрівку в часі та згадати про забуті фігури мистецького (і не тільки) життя.

Для мене читання "Попереднього життя" було чимось дуже подібним.

По-перше, спостереження за процесом показує, що в українців короткувата історична пам’ять. І події 5-річної давності виглядають як якась сива давнина.

По-друге, Микола Рябчук щедро розсипає своїми текстами згадки про численні фільми та книжки. На мою думку, це цікава мандрівка особистою історією мистецтва by Рябчук.

По-третє, мені, як і всякому українському заполітизованому читачу, неймовірно цікаво говорити на політичні теми. І тому тексти Рябчука, коли їх зібрати докупи під палітуркою, дають можливість побачити, як суто житейські історії віддзеркалюють нашу політичну проблематику.

По-четверте, ще піврецензії на себе розказав особисто Микола Рябчук. І його автокоментар можна прочитати в свіжому інтерв’ю.

В чому я сумніваюся:

Я не впевнена в правильності структурування текстів. Їх структуровано за суто хронологічним принципом. Можливо, більш концептуальний (чи тематичний) підхід був би доречнішим.

Хоча не можна заперечувати, що в наявному варіанті читання "Попереднього життя" перетворюється на своєрідне реаліті-шоу. Можна читати та стежити за формуванням, формулюванням та оформленням низки ключових ідей у збірці.

І така "кухня" є для мене найбільш цікавим внутрішнім сюжетом збірки.

Думаю, книжка точно сподобається фанам Миколи Рябчука, любителям жанру "колонка" та всім, хто цікавиться історією сучасної України, культурою її повсякденного життя… і всім, хто любить читати.

Любко Дереш. Миротворець (Кальварія, 2013)

Контекст:

Любко Дереш цього року здивував якимось шаленим темпом прем’єр. Після довгого мовчання, поки писалася "Голова Якова", котру неоднозначно зустріли критики – аж дві книжки. Це щойно прочитана мною збірка оповідань "Миротворець" та ще не дочитаний роман "Остання любов Асури Махараджа".

До речі, фрагменти цих книжок "Українська правда. Життя" публікувала ще до початку нового літературного сезону. Зараз ці книжки цілком легально можна прочитати в електронному варіанті тут.

Я пам’ятаю, як у нещодавньому інтерв’ю Любко Дереш пояснював, що переживає шлях перетворення себе як письменника.

Очевидно, "Голова Якова" в цьому контексті постає як текст перехідного періоду. Натомість "Миротворець" демонструє декілька нових симптомів зміни авторського стилю та стану українського ринку взагалі. Наприклад, тренду публікації оповідань.

Фото ВВС

Що мені сподобалося:

"Миротворець" - це збірка трьох оповідань, де ідеться про три приклади набуття нового (духовного) досвіду. Тема звична з часу появи "Голови Якова", але більш стравна для любителів "класичного" Любка Дереша.

Мені особисто сподобалося найперше оповідання збірки – "Дивна історія Стафана Лянґе".

Цей текст є, я б сказала, інтелектуальним детективом. У ньому можна рознюхати нотки всього того, що люблять читачі Умберто Еко. Якщо брати українські приклади – то читачі впізнають нотки Юрія Андруховича та Юрія Винничука, тобто тих їхніх книжок, де містяться ігри з містифікаціями на тему історії.

"Дивна історія Стефана Лянґе" - це історія аспіранта Віденського університету, котрий вирушає до Львова шукати слідів широко цитованого, але направду нікому не відомого мовознавця Себастьяна Штукенгайзена, родом з Дуклі.

Оповідання містить низку вставних текстів. Наприклад, біографію Себастьяна Штукенгайзена. А також – цитати з його досліджень, нотатки самого Стефана Лянґе та інше.

Протягом читання не полишає відчуття неймовірного безумства, що відбувається просто "на очах" у зачарованого читача. Дуже доречно тут згадати про суто львівські містифікації на кшталт вигаданої біографії Богдана-Ігора Антонича в "Дванадцяти обручах" Юрія Андруховича.

Стафан Лянґе іде в своєрідне усамітнення, відмовляючись від своїх попередніх взаємин із миром. Він же виявляє, що писання та читання Себастьяна Штукенгайзена – це мало чи не святе письмо. І що сам Себастьян Штукенгайзен – Бог. Його портрет, як ікона, висить на чільному місці гуртожитської кімнати. Подібних веселих елементів дуже багато.

Кумедна і ледь-ледь, як мені звучало, іронічна історія божевілля юного аспіранта наприкінці, як це часто буває в текстах Любка Дереша, перетворюється на розмисли про те, що насправді Штукенгайзен знайшов базову прамову та сягнув справжнього знання.

І що написаний таємний текст, який би розкривав усе, що було і буде, він поділив і розіслав своїм довіреним людям-вченим. І вони зробили на основі свого знання, наприклад, ядерну бомбу. Або виграли війну. Або інші корисні речі.

"Дивна історія Стефана Лянґе" - оповідання, яке буквально "ковтається", включно з дещо лінивим, але доволі дотепним фіналом-нібито-авторським-коментарем. Але цей коментар є найбільш адекватною стратегією прочитання решти книжки: "знайти власну відповідь, яка принесе повне, виняткове задоволення і впокоєння".

Що мені не дуже сподобалося:

Решта оповідань – тобто "Миротворець" і "Святий Христофоре, молися за нас".

"Миротворець" - історія про юного науковця Опенгеймера, котрий присутній при випробуваннях щойно ним винайденої атомної бомби. Хронотоп – секретна база, 1945 рік, от-от спричиниться катастрофа в Хіросімі та Нагасакі.

Оповідання "Миротворець" великою мірою продовжує тему та мотиви першого оповідання збірки. Молодий вчений в центрі кадру, науковий талант як своєрідна стигма, дослідження як своєрідна відмова від миру.

Головна відмінність – вводиться тема відповідальності за вчинене та наукової роботи як творчості та задоволення власного марнославства.

Попри те, що це оповідання, здається, мало на меті показати психологічні порухи людини, котра зробила винахід, який необоротно змінить долю людства, з психологією не дуже й склалося. Але декілька вдалих сторінок там є.

"Святий Христофоре, молися за нас" - найбільш "близький" і "звичний" за хронотопом текст.

У центрі фігурують молоді дауншифтери-серфери, котрі в "мертвий сезон" на тлі екзотичних пейзажів вивчають давні тексти. Юні хлопці читають і роблять висновки про існування базового коду всіх мов і всіх культур. І пишуть таку собі "вікіпедію", де знання можна було би структурувати в своєрідне дерево.

Святий Христофор фігурує на початку оповідання як фрагмент тексту в нібито енциклопедичному стилі. Потім стає зрозуміло, що це могла би бути стаття в тому "дереві знань".

Далі - описи низки інтелектуальних і суто житейських пригод, які мають ніби між собою римуватися. Як, наприклад, стан спокою та гармонії центральних персонажів і вагітність їхніх подруг. І подібне.

Оці два оповідання читати важче. Не через складність стилю або тематики, а через надмірну повторюваність мотивів, які вже відчитались у найпершому оповіданні.

Хоча, якби тут біля мене стояв би Любко Дереш, то він при припустив, що вся ця рецепція говорить більше про мене, ніж про його тексти.

На цьому й зупинімося, вважаючи читання "Миротворця" ще одним способом подивитись у дзеркало.

Памела Дракермен. Французьке виховання (переклад Вікторії Наріжної, Критика, 2013)

Контекст:

"Французьке виховання" - це книжка про виховання дітей "по-французьки". Її написала американська журналістка Памела Дракермен протягом багаторічного життя у Франції, де вона народила та ростить трьох дітей.

Досвід вагітності, пологів, ясел, початкової та середньої школи, спілкування з іншими батьками стали основою для міркування про те, чим виховання дітей у Франції відрізняється від виховання дітей в Америці.

Формально "Французьке виховання" є чимось між дописом у блозі та журналістським розслідуванням.

З одного боку, Памела Дракермен пише про свій особистий досвід та розказує анекдоти з життя на стику культур виховання.

З іншого боку, всі свої розмисли вона ілюструє статистичними даними, цитатами з узятих інтерв’ю у фахівців і "простих французів", а також записами засідань різноманітних офіційних комітетів, які регламентують процеси виховання, освіти, здоров’я та навколишньої інфраструктури.

Що мені сподобалося:

Книжка про виховання дітей є насправді дослідженням культурних шоків, кодів і відмінностей. Читання "Французького виховання" можу розказати про Францію та Америку більше, ніж читання туристичної краєзнавчої літератури.

Також – і це головне відкриття, яке я зробила – ця книжка дуже про Україну. Річ у тім, що описані культурні відмінності мами-американки властиві й українській культурі виховання дітей.

Наприклад: гіперопіка над дитиною, постійне почуття провини, підпорядкування всього життя дитині, відмова від особистого життя, відкидання ролі "жінка" на користь ролі "матір", ставлення до дитини як до недо-людини (згадайте виправдальний мем, який чути щодня в громадському транспорті: "Это же ребенок!").

Тобто читання "Французького виховання" може допомогти замислитися над тим, як в Україні виховують дітей. І чому виховують саме так.

І тут формулюється головна ідея книжки: виховання та материнство є культурно зумовленими. Тобто ні про яку "природність" певної моделі материнства не йдеться в принципі.

Якщо у Франції культура не схвалює дитячих перекусів (крім полуденка о 16 годині), а в США (та й в Україні) яблучко-цукерку-шоколадку тикають в рота дитині, варто їй лиш попросити - це не значить, що одна з моделей "природна" і "правильна", а інша такою не є.

Також мені дуже радісно усвідомлювати, що перекладом книги займався не "просто перекладач", а "заангажована перекладачка". Вікторія Наріжна має в своєму доробку переклад книжки "Світанок сексу", де ішлося про культурну зумовленість ставлення до сексу, моногамії та полігамії. Тобто тема не чужа. Та й за родом діяльності та колом інтересів цей текст перекладачці дуже личить.

Що мені не сподобалося:

Мені як давньому ветерану життя у Франції дещо не сподобалася надмірна ідеалізація авторкою французької системи освіти та охорони здоров’я. В житті все не так райдужно.

Хоча, навіть якщо трохи прикрутити градус захоплення Памели Дракермен, завидки беруть. Все ж таки у Франції умови для материнства набагато приємніші та комфортніші, ніж в Україні.

Книжка "Французьке виховання" точно зрезонує (не обов’язково позитивно) в душах українських молодих батьків і матерів. Але ламання паттернів і шаблонів того варте. А взагалі - це неймовірно цікаве читання для всіх, кого цікавить культура повсякденного життя.