Сергій Жадан: "Матвій". Ексклюзивне оповідання

Снились мені змії й земляні птахи, снились написи, зроблені на темній глині, снились мовчазні діти, що збирали між сухих гілок отруйні ягоди й простягали їх мені, ніби просячи – давай, спробуй, ти не знаєш від чого відмовляєшся, ніколи в житті ти не відчував цього дивного смаку, так смакує лише смерть, це краще за будь-які прянощі, це солодше за будь-які мікстури, ти лише спробуй, прокинься й спробуй. Прокидатись після цього, ясна річ, не хотілося.

Іноді жінки не витримували й ішли в своїх справах, іноді сиділи, чемно чекаючи. Але потім усе одно йшли. Іноді поверталися й далі сиділи на солоних, ніби вітрила, простирадлах. Насичене особисте життя, одним словом. По обіді я збирався з силами й ішов на ефір. Запускав розбитий, наповнений вірусами комп’ютер, перебирав диски, намагався прибратись на робочому столі, безсило кидав усе це й виходив у коридор, скажімо, з чаєм, скажімо, перекурити.

Свічка політехнічного, де знаходилась студія, височіла над деревами, відсвічуючи поодинокими вогнями аудиторій. Темрява стояла в провулках, пахло вогкістю й ранньою весною, хотілося ніколи не залишати це місто, й ніколи в житті, ніколи й нізащо, не повертатися в студію.

Десять років тому вона закінчила університет і спробувала дивитись на світ дорослими очима. Світ погано фокусувався. Батьки її ще довший час думали, ніби вона далі навчається. Вперто будили її на першу пару. Тато її був професійним безробітним. Здається, непогано при цьому почувався. Мама працювала на пошті. Тому про пошту, з маминих слів, вона знала все, могла розповідати про неї годинами. Якби це когось цікавило, ясна річ.

Взимку вона влаштувалась на роботу, в якийсь благодійний фонд, проте фонд виявився недостатньо благодійним, навіть працівникам своїм нічого не платив, тож і роботою назвати це було важко.

На студію її привів Вадік Сальмонелла, вони зустрічалися вже близько місяця, хоча навіть після всього того, що між ними було, Вадік дозволяв собі її не пізнавати, особливо після концертів, оглушений і прибитий, накачаний поганим бухлом, із зірваним горлом, він, як справжній рок-стар міг пройти й демонстративно її не помітити. Вона нервувала, плакала. Йому це, схоже, подобалось. Їй, схоже, теж. Можна отримувати радість від усього, навіть від спілкування з мудаками.

Вона ввійшла слідом за ним, навіть не привіталась, мовчки сіла коло дверей, злісно дістала мобільник, впевнено почала набивати повідомлення. Вадік кинув їй до ніг свій шкіряний рюкзак і демонстративно про неї забув. Світле волосся, білий плащ, який вона кинула на підлогу, рожеві обвітрені пальці, родимки на шиї, шкільний светр, з-під якого гостро пробивались ключиці, недовірливий погляд, напружені рухи, дитячий вираз обличчя, нечищене взуття, красиві коліна.

- Дочка? - кивнув я Вадіку, замість привітатись.

- Хуй там, - відповів він незадоволено й ефір таким чином почався.

Рівно двадцять хвилин, не рахуючи музичних пауз, Вадік говорив про рок-н-рол, дух бунтарства, естетику свободи, пісні протесту й розширення свідомості. Вона сиділа в кутку й лише незадоволено хитала головою. На правій руці в неї був пластмасовий браслет. Загалом схоже було, що вона прийшла в маминому одязі. Після ефіру ми стояли з Вадіком у коридорі, розглядали вогні, він дістав коньяк, я відмовився - пити після нього з однієї пляшки було просто страшно. Бідна дівчинка, - подумав я.

- Скільки їй років? – Запитав.

- Чорт її знає, - відповів Вадік, - я в паспорт не дивився.

- Як вона взагалі? – Запитав я далі.

- Та ніяк, - відповів він. – Нічого не вміє, нічого не хоче.

- Розійдетесь – скажи, - попросив я. – Я її навчу.

- Аякже, - розсміявся Вадік.

Я помітив, як він швидко старіє. Рвані капіляри, запалені ясна, чорні зуби. Риба гниє з голови, - подумав.

Чого я насправді міг її навчити? Що я вмів? Уникати відповідальності, оминати небезпеки, говорити про речі, які мені нецікаві, спілкуватися з людьми, від яких нічого в цьому житті не залежить. Чого її міг навчити він? Теж нічого доброго. М

и просто говорили один одному необов’язкові речі, намагалися триматися впевнено й нахабно, нікому насправді не вірячи, нікого насправді не вибачаючи. За пару місяців Вадік спробував повіситись. Застряг у зашморгу, провисів якийсь час, доки прийшли знайомі й опустили його з небес на землю.

Дев’ять років тому вона прийшла на відкриття виставки з Густавом, терпляче проштовхуючись слідом за ним крізь густий натовп друзів та знайомих. У Густава на шиї бовталась нова камера, час від часу він фотографував якусь із давніх подруг, котрих тут у нього було зо два десятки. Ми довго з ним обіймались, розпитували про новини, хоча й так усе один про одного знали – світ тісний, життя коротке, люди схильні до пліткування. Вона підстриглась, їй це пасувало.

Раптом виявилось, що в неї цікаве обличчя. Коли вона відводила очі, риси її загострювались, ніби під шкірою в неї рушилась крига й перетікала вода. Мала на собі шкірянку й яскраві помаранчеві панчохи. Зі стоптаними балетками все це виглядало трішки дико. Мабуть, вона багато ходить, подумав я, розглядаючи її взуття. Вона перехопила цей мій погляд, напружилась. Мене, ясна річ, не впізнала, розмову, звісно, не підтримала, проте погодилась вийти перекурити.

- Ти з усіма моїми друзями зустрічатися будеш? – Запитав я.

Вона помовчала, певно гадаючи – ображатись чи ні. Вирішила не ображатись.

- В тебе хороші друзі, - сказала. – Ти б у них повчився манерам.

Треба ж, - подумав я, - мене вчить манерам людина, яка спала з Вадіком Сальмонеллою.

- Не ображайся, - сказав.

- Не буду, - відповіла вона й пішла всередину, грітись.

За якийсь час Густава взяли в прес-службу мера. Потім звільнили. Камеру він продав. Квартиру теж. Життя позбавляє не лише ілюзій.

Вісім років тому вона поступила на заочне відділення. Знайомі викладачі скаржились, говорили, що вона зовсім не розуміється на фінансах, хоча ми й самі, - говорили вони, – на них не надто розуміємось. Ніхто нічого не знає, - скаржились, - ніхто ні в чому не розбирається, ми всі імітуємо знання, імітуємо почуття, живемо ілюзіями. Хоча платити за все це доводиться живими грошима.

Пару разів ми перетиналися з нею на концертах, одного разу зіткнулися в підземці, якось я бачив її в компанії хасидів. Здається, вона робила для них екскурсію. Хасиди схожі були на велику родину, що купує помешкання в центрі й не розуміє, чому тут до сьогодні не вивели тарганів. В неї тепер знову було довге волосся, від чого вона виглядала дорослішою й досвідченішою. Хоча говорила так само недовірливо й виклично, ніби доводячи щось дорослим, наче намагаючись переконати всіх хасидів цього світу в доречності й необхідності запропонованої нею фінансової операції.

Сім років тому я змінив станцію. Для мене це був серйозний крок, я довго зважувався. Нове радіо цілком могло закритися вже за кілька місяців після відкриття. Проте це була справжня серйозна робота. Потрібно було вирішувати. Пару років тому я б навіть не став про це думати. А тут раптом запитав сам себе – скільки можна сидіти й робити те, що тобі не подобається, скільки можна гнути на когось спину, залежати від когось, під когось підлаштовуватись? Давай, говорив я собі, зважуйся, тобі не двадцять років. Вік Христа, час робити дива й підіймати з могил прокажених.

Я наткнувся на неї випадково, травневого ранку, в центрі. Вона сиділа на сходах, під відділенням банку, ще зачиненим такої ранньої пори. Виглядала загубленою. Проте не плакала. Сиділа, підперши голову кулаком, дивилася в нікуди. На зап’ястку в неї бовтався невеличкий годинник, хоча запитай її котра година, впевнений, вона б не відповіла. Просто б не зрозуміла питання. Побачила мене, змучено кивнула. Щось примусило мене зупинитися. Мабуть те, що вона кивнула першою. Я не чекав. Сів поруч із нею. Почав питати про справи, про навчання, про спільних знайомих. Вона кивала у відповідь, щось говорила, проте не надто охоче. Зрештою, замовкла.

- Щось сталось? – Запитав я.

- Та ні, - відповідала вона. – Просто мене цілу ніч трахали.

- Цілу ніч? – Не повірив я.

- Цілу ніч, - підтвердила вона.

Я не знав, що їй сказати. Почекав. Але вона теж мовчала. Поліз до торби, дістав тетрапакет із молоком. Простягнув їй. Вона зубами розірвала папір, пила довго й жадібно. Виснажливе це, мабуть, заняття, - подумав я, - цілу ніч трахатись. Помітив, як тремтять її пальці, ніби після активного заняття в спортивному залі.

Помітив, як напружуються жилки на її шиї, коли вона закидає голову, п’ючи з пакета. Помітив темні кола під її очима, такі бувають лише в жінок, що народжують, або просто недосипають, так чи інакше – такі глибокі прозорі кола бувають лише в жінок, які переймаються тим, що роблять, які бояться зробити щось не так.

З утомленого й відстороненого виразу її обличчя можна було зрозуміти як добре й важко їй сьогодні велося, як вона переживає через те, що сталося, як анітрохи не шкодує за тим, що відбулося. Від неї пахло теплою водою душової кабіни, чужим милом, ранковими сигаретами.

Кров, здавалося, залишила її пальці, витікши з них на безпечну відстань. Натомість губи її – покусані й припухлі – темно горіли під ранковим сонцем, вона їх і далі постійно прикушувала, мовби згадуючи весь час, що з нею було цієї ночі, мовби ця ніч для неї все не закінчувалась. Мені навіть здалося, що вона найбільше й хотіла, аби ця ніч не закінчувалася, здалося, що разом із темрявою від неї відступило щось дуже важливе, щось, за чим вона негайно почала шкодувати – сиділа тут невідомо скільки, незрозуміло для чого й шкодувала за втраченим, сумувала з приводу щойно набутого.

Я, мабуть, надто відверто розглядав її губи, аж вона захлинулася молоком, воно потекло їй підборіддям, вона швидко витерлась, і далі прикривала губи долонею, говорила, ніби не до мене, приглушено й рвано, торкалася рукою ран на тонкій вразливій шкірі, спиняла кров, що проступала після кожного необережного вигуку чи запитання, нервувала, розуміла, що я бачу, як вона нервує. Спробувала заговорити про щось інше, я відразу ж підтримав розмову, намагався не дивитись на неї, намагався демонструвати легкість та безтурботність, а сам лише й думав:

"Її трахали цілу ніч! Цілу ніч! Цілу ніч вона була готова кохати й розуміти, цілу ніч вона не спала й мучилась, цілу ніч вона говорила якісь слова, вислуховувала чиїсь освідчення, запам’ятовувала обіцянки, не стримувалась і викрикувала слова радості. Цілу ніч їй було добре, цілу ніч їй не давали спати, цілу ніч її позбавляли спокою. Вона впадала в сон і вихоплювалася звідти назад – в чорне повітря, вона ловила чиєсь дихання, відчувала чиїсь дотики, намагалась підлаштуватись під чиїсь рухи, дослуховувалась до чужого серцебиття, звикала до чужого запаху, до чужого голосу, до чужої любові!"

Я забрав у неї молоко, приклався до пакета.

- В тебе немає якої-небудь роботи? – Раптом запитала вона.

- Запитаю в начальства, - пообіцяв я їй.

Простягнув їй пакет. Вона заперечливо хитнула головою – мовляв, досить із мене на сьогодні. Я підвівся, попрощався, пішов додому. Молоко дорогою викинув.

Начальство чомусь відразу погодилось її взяти. Тепер ми працювали разом. Вона сиділа в сусідній кімнаті й викачувала з мережі новини. Легко з усіма перезнайомилась, швидко обжилася, завела собі подружок. Мала добрий характер і погану пам’ять. Майже ніколи не злилась, майже ніколи не скаржилась. Не певен, що робота їй подобалась. Не певен, що вона взагалі вважала це роботою – безкінечне сидіння в мережі, постійні перекури й телефонні розмови, яскраве сонце за розчиненими настіж вікнами, голоси на сходах, автомобільна сигналізація, що раптово заводилась у свіжому ранковому повітрі.

До мене вона ставилась із вдячністю, що мене неабияк дратувало, оскільки позбавляло наші стосунки будь-якої перспективи. Ми віталися зранку, пили палений коньяк під час чиїхось днів народження, потім вона десь зникала, а я робив вигляд, що так і має бути. Спробував було її кудись запросити, запропонував кудись разом піти, поговорити про щось, крім роботи, проте вона погоджувалась настільки неуважно й знуджено, що бажання йти зникало саме собою.

Ладно, - думав я, - що за інтим у творчому колективі? Хай працює. Ти ж, - говорив я собі, - розмовляючи про неї з начальством, насправді ж не думав, що теж будеш трахати її цілими ночами? Чи думав? – Допитувався я в себе. Давай, зізнавайся. Ну, думав, думав, - визнавав я зрештою, - ясна річ, що думав.

Побачивши її тоді, виснажену й безкровну, про що іще можна було думати? І роки три тому обов’язково б довів почате до кінця, поза всяким сумнівом підловив би її на робочому місці, й запустив би свої холодні долоні їй під помаранчеву футболку, натикаючись пальцями на тверді камінці її родимок. Хай би опиралась, хай би скаржилась начальству, хай би написала заяву про звільнення. Що мені з цього? Дивно, - погоджувався я з собою, - саме так би все й було. Навіть не знаю, що мене стримує тепер.

Але щось і справді стримувало. Настільки, що одного разу, вже поночі, лишаючи студію й проходячи повз її робоче місце, я з подивуванням виявив, що вона лишила відкритою свою пошту. Спробував переконати себе не читати побачене, просто розвернутися й піти. Не переконав. Сів за її місце. Спробував переконати себе ще раз. Що з тобою? – Звернувся сам до себе. – Ти ж не будеш із нею потім вітатись. Зрештою, підвівся, вимкнув її комп’ютер, зачинив за собою двері.

А потім, під кінець літа, сталась така історія. Була це якась виробнича нарада, що непомітно переросла в пиятику. І я вже зранку був у доброму настрої, з оптимізмом дивлячись за вікна, де в сутінках, мов радіатори, охолоджувались важкі дерева, виснажені за день білим серпневим сонцем. Щось у мене від самого ранку сталося радісного – зустріч із давніми друзями, десь посеред вулиці, несподіване зависання серед гарячого робочого дня, п’яні обійми й солодкі спогади про всіх, кого давно не бачили, хто безнадійно зник у невідомому напрямку, обіцянки більше не губитися й підтримувати зв’язки, присягання й напучування, сльози й стриманий чоловічий спів. Одним словом, на нараду я прийшов, даючи всім неабияку фору.

[L]А вже під час неофіційної частини, в дружній невимушеній обстановці, мене годі було від чогось застерегти і бодай до чогось закликати.

Так сталося, що вона, ясна річ, весь час сиділа поруч, просто біля мене, на чиємусь робочому столі, заваленому звітами й газетними вирізками, і я цілий вечір відчував, ясна річ, її тепло й м’якість, і в мені, ясна річ, зривало останні запобіжники, бо коли ж ще, думав я, як не тепер, ніколи більше, погоджувався я, лише сьогодні. Я говорив лише з нею й слухав лише її, лише їй розповідав героїчні історії й лише її думкою з приводу почутого цікавився.

Якоїсь миті все це, ясна річ, стало виглядати аж надто відверто, і вона, як особа, що дбає про свою репутацію, але і, ясна річ, не хоче образити доброго приятеля, виявила ініціативу й запропонувала йти. Сказала, що ми можемо сидіти тут хоч до ранку, слухаючи важке дихання дерев за вікном, ніхто, ясна річ, не буде нас за це засуджувати, а проте вже пізня година, і якщо їй особисто все одно, бо живе вона тут поруч і від громадського транспорту не залежить, то ось моєю долею відверто переймається.

Оскільки ще зовсім трішки й метрополітен зачинить свої світлі брами для громадян пасажирів, і як я буду вирішувати проблему транспортування вона навіть не знає, ясна річ, якщо я просто не додумаюсь викликати таксі. Але ж я не додумаюсь, правда ж? – Запитала вона мене довірливо. Не додумаюсь? – Перепитав я сам себе. Не додумаюсь, - відповів я чітко - їй і собі.

Тож вона схопила мене за руку й потягла редакційними коридорами, вивела старими комунальними сходами, пройшла зі мною занедбаним темним подвір’ям, під низькими, як зимові хмари, деревами, під несподіваним нічним дощем. Перебігла зі мною вулицю, опинилась зі мною в парку. І саме там я спробував її зупинити й сказати все, що потрібно було в цій ситуації сказати. Ну й зробити все, що треба було зробити. І саме тоді з-поза дерев вийшли дві печальні патрульно-постові тіні. Й саме так усе це завершилось. Вона показувала журналістське посвідчення, я демонстрував прийоми самооборони, вона телефонувала в редакцію й передавала телефон патрульним, я намагався забрати в них гумовий кийок і передавав прокляття з самого пекла. Вона намагалася дати їм гроші, я обзивав їх при цьому проститутками.

Забрали нас, ясна річ, обох. Втім, її відразу ж погодилися відпустити. А ось мені запропонували залишитися до ранку з ними, в опорному пункті. В неї почалася істерика, вона розплакалась, почала їх просити. Мене це ще більше наснажувало стояти до кінця. Коли один із патрульних відвернувся, аби взяти якийсь бланк, я вихопив у нього з паска газовий балончик і пустив під стелю веселий струмінь. Всі змушені були вийти в коридор, патрульні дали мені пару разів по ребрах, вона, схоже, добавила б, якби могла.

Якось у них із патрулем несподівано почали складатися добрі стосунки – всі вони дивились на мене з неприхованим роздратуванням, всі засуджували мою поведінку. Мені це подобалось – нарешті я побачив в її очах хоча б якийсь інтерес. Хай цей інтерес полягав у бажанні якомога болючіше дати мені по шиї – вона дивилась на мене, вона не відводила погляду, всі дивились на мене, мене ненавидів увесь опорний пункт, я був героєм, заради цього варто було жити.

Провітрили приміщення, повернулись усередину. Наказали вийняти все з кишень. Я неохоче погодився. Вона стояла поруч і уважно слідкувала за моїми рухами, наче боялася щось пропустити й не зрозуміти. Їй було доволі холодно в її футболці й мокрих після нічного дощу кедах, вона охопила себе руками за плечі й застигло дивилась, як я дістаю велику в’язку ключів, з причепленими в якості талісманів кількома автоматними гільзами.

Ключів у мене було багато. Мусив доглядати за двома квартирами в центрі – власник однієї, мій шкільний приятель, сидів, власник іншої, колишній напарник – переховувався, щоб не сісти. Я мав відмички від кількох поштових скриньок, оскільки доглядав за старенькими сусідами, що жили поверхом вище й на вулицю майже не виходили, проте вперто передплачували якісь наукові видання. Діти їх не відвідували, я був чи не єдиним, хто пам’ятав їхні імена. За ключами на стіл полетів записник. Патрульний знічев’я погортав його, натрапив на кілька знайомих прізвищ, боязко відклав убік.

В записнику були номери телефонів, мабуть, усіх депутатів міськради. Принаймні, достатня їхня кількість, аби створити в сесійному залі працездатну більшість. Можна було комусь із них зателефонувати, попросити про допомогу. Проте права одного дзвінка мене позбавили, а всі мої три телефони вже лежали перед патрульними. Один був розтоптаний під час першотравневої демонстрації й перемотаний скотчем. На іншому стерлись літери й я міг хіба що приймати вхідні. Третій був рожевого кольору зі стразами – мені його залишила сестра, коли приїздила в гості. Хотів його викинути, а ось не встиг.

Патрулі дивились на все це з щоразу більшою недовірою. Дістав візитки дитячих лікарів, яким нещодавно намагався допомогти, запросивши їх на ефір, візитку якогось правозахисника, який приходив час від часу й скаржився на жорстоке поводження з вуличними тваринами, візитку молодої юристки, що захищала права працівників трамвайного депо, візитку власника грузинського ресторану, який усе запрошував на шашлики, проте я вперто не йшов, знаючи які гроші за ним стоять, чий це бізнес і чия на ньому кров. Далі витяг кілька флешок, з десяток батарейок, жуйки, ментолові льодяники й чомусь металевий суддівський свисток.

Свисток їх зацікавив. Вони крутили його в руках, передавали один одному, зрештою, один із них, мабуть, молодший, відповідно прибитіший, не витримав, засвистів. Інший його осмикнув. Найбільше мене хвилювали презервативи. Вони лежали в задній кишені. Спочатку я сподівався, що їх не помітять, проте патрульні йшли до кінця, вимагаючи витягти все, до останнього цента.

Вона мовчала, запам’ятовуючи моє мокре, давно не стрижене волосся, чорну футболку з антиурядовим гаслом, темну кофту, залиту кавою, джинси, кросівки. Ніби ніколи цього всього не помічала, не звертала на все це увагу, не бачила слідів крові на рукаві, не зауважувала крапель гарячого асфальту на взутті, не знала, чим я займаюся в цьому житті, що мене цікавить, кого я ненавиджу, з ким воюю. Лишалися презервативи. І ось тут була головна проблема.

З одного боку, заспокоював я себе, це добре, що вона побачить у мене презервативи. Вона відразу зрозуміє, що я серйозний і відповідальний чоловік, не пацан, тримаю все під контролем, налаштований на серйозні стосунки. Власне, що налаштований, заперечував я собі, стурбований, я б сказав – постійно тягаю з собою гандони, навіть на роботу їх беру. Зрозуміло, що в мене в голові, зрозуміло, чого мені від неї треба. Хоча, аргументував я собі далі, присутність у кишені презервативів свідчить про постійну бойову готовність, про ненав’язливу мужність і неприховану суворість.

Я справжній чоловік і соромитись цього смішно. Хоча, нагадував я собі, презервативи ці я тягаю вже місяці зо два. Вони настільки затягані й потерті, що говорити слід не так про мужність, як про безпорадність. Тому я демонстративно взявся за пасок, зняв його, передав патрульному. Удавися на ньому, - побажав наостанок. Вона вже не слухала – гнівно вискочила в коридор, люто гримнувши дверима. Можна було діставати презервативи.

На ранок мене відпустили. Звісно, намагалися присоромити, певно що пробували пояснити свої дії, само собою, виправдовувались, поза всяким сумнівом дещо нервували. Повернули візитки, повернули флешки, повернули свисток. З ним я й прийшов на робоче місце. Вона сиділа за своїм компом. Я попросив її вийти поговорити. Вона мовчки погодилась. Взяла свою каву, вийшла в коридор, сіла на широке підвіконня. Я прилаштувався поруч.

- Вибач, - сказав, - щось я зірвався вчора.

- Буває, - відповіла вона, зробила ковток, обпекла піднебіння, закашлялась, занервувала. – Я просто хвилювалася.

- Та ладно, - сказав я, забрав у неї каву, обпікаючи пальці, відставив кружку вбік.

Спробував її поцілувати. Вона демонстративно дістала жуйку, почала жувати, дивлячись кудись убік. Ладно, - подумав я, - не надто й хотілось. Хоча насправді хотілось. Звісно, що хотілось.

Восени вона звільнилась. На її місце взяли сина директора. За місяць нас накрив ОМОН. Ввірвалися до директорського кабінету, забрали документацію. Директор запропонував колективу розпочати голодування. Я погодився. Зрештою, я один і погодився. Директор подумав і поїхав до мера, домовлятись. Починались веселі часи.

Шість років тому, взимку, я зустрів її коло ювелірного. Біг на зустріч, дивився під ноги, раптом боковим зором побачив її. Відразу впізнав. Вона пофарбувалась. Їй це не личило. Зрештою, їй усе це не личило – довга шуба, певно, з чужого плеча, якісь гренадерські чоботи, мужик у шкірянці, що дивився на неї важко, проте тримав за руку, не відпускав. Я кивнув, вона зробила вигляд, що не помітила, різко обернулась до свого мужика, сказала йому щось веселе. Я пішов далі, тим таки боковим зором помітивши, як очі його звузились, ніби він дивився в бойовий бінокль, як він міцно стис її руку, як від досади заскрипіла його шкірянка.

П’ять років тому я бачив її виступ на місцевому телебаченні. В титрах її називали громадською активісткою. Вона виступала за звільнення з СІЗО якогось бізнесмена, який зробив, виявляється, для міста дуже багато, а ось тут нещодавно, виявляється, був прихоплений правоохоронними органами, за, виявляється, підозрами в несплаті та переховуванні, в чому особисто вона, виявляється, вбачає помсту з боку конкурентів і спробу дискредитувати його благодійну діяльність на користь харків’ян.

Вона вже, виявляється, подала апеляцію, і звернулася, виявляється, до батьків міста. Саме на них, на батьків, вона й розраховує, хоча поводяться вони як мудаки. Цього останнього вона не сказала, проте в погляді її читалося саме це. Загалом, про ув’язненого говорила з такою теплотою в голосі, що навіть ведучий не витримав і пустив рекламу.

Чотири роки тому я поїхав із міста й не згадував про неї взагалі. Але потім таки повернувся, згадав.

Три роки тому мені розповіли про неї історію. Виявляється, закінчивши заочне й знайшовши якусь пристойну роботу, вона набрала кредитів. Під шалені відсотки. Купила квартиру в новому будинку, збиралася туди переїжджати. І ось несподівано, влітку, все продала, зібрала заощадження, позичила якусь суму в рідної тітки й швидко розрахувалась із кредиторами. Після цього почалась фінансова криза.

Два роки тому я зустрів її в грузинів. Сиділа сама, дивилась фільм на лаптопі, пила червоне сухе. Побачила мене, напружилась, але помахала рукою, запрошуючи до себе. Я підсів, вона якийсь час розпитувала про здоров’я, сказала, що звільнилась, що займається духовними практиками. Карате? – Перепитав я. Вона почала пояснювати.

Я вже збирався сказати щось приємне й відвалити, коли вона раптом притримала мене за лікоть і сказала, щоби я на неї не ображався, що вона завжди відчувала до мене тепло й удячність, що я справжній друг, а ось вона невдячна свинота, яка ніколи не цінувала мого дружнього до неї ставлення, а тепер ось потерпає від цього, мучиться, оскільки це не правильно, і так не має бути, і друзі мають підтримувати один одного, виявляти своє дружнє ставлення, оскільки саме на дружності й дружніх почуттях тримається справжня дружба поміж друзями.

Мені здалось, що вона прямо тут, переді мною, займається своїми духовними практиками, я дещо незграбно її перебив, сказав, що теж завжди ставився до неї з теплом й удячністю, і що тішусь із нашої багатолітньої дружби. Під кінець навіть приобійняв її, ледь не розливши її червоне сухе. Обмінялись номерами, діставши телефони – вона срібний і лакований, я чорний і перемотаний скотчем.

За рік вона передзвонила. Я довго не підіймав слухавку, записана вона в мене не була, дзвінки з невідомих номерів я намагався ігнорувати. Щось підказало відповісти. Вона була терплячою, дочекалась. Голос у неї був заплаканий. Привіталась, вибачилась, так і сказала – вибач, сказала, що турбую, мені просто немає до кого звернутись, батьки зовсім старі, роботи в мене немає, друзів, як виявилося, теж.

У мене з тіткою біда – впала, зламала ногу. В її віці це початок смерті. Чому ти мені телефонуєш? – Не зрозумів я. В тебе ж є знайомі лікарі, - пояснила вона, - я ж пам’ятаю, ти постійно спілкувався з якимись лікарями. Це були дитячі лікарі, - пояснив я. Яка різниця? – Гаряче заперечила вона. – Може вони порадять якогось спеціаліста, що спеціалізується на таких операціях?

Я боюсь, що в звичайній лікарні її просто вгроблять. Пробий, ти ж можеш. Ну, тут вона розплакалась, звісно, я спробував було її втішати, але вона від’єдналась. Я пробив, мені справді порадили лікаря, попросили почекати, зв’язались із ним, передзвонили, сказали, що він у курсі. Головне, попередили, хай старенька скаже, що вона від тебе. Я передзвонив їй, такі справи говорю, ось номер, набереш, скажеш, що ти від Матвія, все буде добре. І давай я під’їду, допоможу.

Вона стояла під лікарнею. Плакала, витирала сльози вологими серветками, пальці дрібно тремтіли, нервово копалась у торбинці, шукала телефон, щось перебирала, змахувала з обличчя волосся, що знову відросло й навіть устигло вигоріти під літнім сонцем. Кинулась мені на шию, проте якось сухо й відсторонено, аж я сам відійшов назад. Не знаю, - сказала, - що робити: з операцією ніби все гаразд, але лікарі не дозволяють із нею лишатись. Що робити? – Питала. Чекати тут? Давай я тебе додому відвезу, – запропонував я. Вона безпорадно озирнулась на вікна лікарні. Пізній літній вечір. На всю лікарню світло горіло хіба в двох вікнах. Несподівано одне з них згасло. Вона погодилась їхати додому.

Була це, наскільки я зрозумів, тітчина кімната. Жила вона, як можна було здогадатись, саме тут. Захаращене й заповнене книгами трикімнатне помешкання в будинку на Театральному. Четвертий поверх. Перед під’їздом вона на якусь мить завагалась, потім запропонувала зайти. Внизу з-поміж дерев світилися апельсинові ліхтарі. Повітря пахло дощем. Хоча дощу не було.

Цілу ніч вона пила чай і розповідала жахи. Переважно про пошту. А потім про тітку. Про те, що тітка рано втратила чоловіка, який був жокеєм і розбився під час змагань. Для тітки це був удар, після якого вона так і не прийшла до тями. Ходила потім ціле життя на іподром. Брала з собою малу. Разом вони сідали на трамвай, тоді вони ще їздили до парку, сідали поруч, тітка весь час мовчала, мала не наважувалась її про щось питати, виходили коло іподрому, йшли на трибуни, тітка мовчала й дивилась на далекі, неприкаяні фігурки жокеїв, мала читала програмки, вибирала за кого вболівати, переживала, нервувала, йшла потім додому невтішна й знесилена.

Тітка так і не вийшла заміж, хоча в неї, виявляється, були чоловіки. Мала, виявляється, завжди про це здогадувалась, тітка, виявляється, не надто їх і приховувала. З дитинства малій запам’ятались ці юні обличчя курсантів, по-підлітковому зсутулені постаті студентів і практикантів, по-дитячому розбите взуття петеушників у коридорі, по-молодечому різані дешевими бритвами підборіддя старшокласників і злісних дезертирів. Мала зовсім нічого про них не знала, вони виринали час від часу в темних коридорах, натрапляли на неї, виходячи з туалету, лякались її, стоячи в непричиненому душі, посміхались їй, заходячи з холодного балкону в теплу прокурену кухню.

Тітка про них нічого не розповідала. А мала ні про що не розпитувала. Лише коли лишалась у тітки ночувати, та кудись телефонувала й про щось передомовлялась, або виходила в передпокій і довго й переконливо там із кимось говорила, повертаючись потім до малої й читаючи їй на ніч що-небудь пригодницьке.

Так тривало до ранку – вона пригадувала й розповідала, говорила й уточнювала, й кожна щасливо завершена історія тягла за собою наступну, а кожен уміло закручений сюжет вимагав продовження й поглиблення. І всі мої спроби перервати її завершувались нічим, а всі мої намагання попрощатись і вирватися назовні приречені були на невдачу – вона трималась за мене міцно й упевнено, розповідала безліч інтимних деталей, як близькому родичу, хворому на рак – все одно він і так усе про всіх знає, все одно він нікому нічого не встигне переповісти.

Але щойно я намагався ненав’язливо торкнутись її руки, як вона підхоплювала свою теплу чашку, щойно я хотів поправити пасмо її волосся, що спадало їй на очі, як вона легко відхилялась назад і визирала у вікно, слухаючи нічний спів сирен, що лунав від ріки. На ранок попросила поїхати разом із нею. І як я міг їй відмовити?

В лікарні я спробував заснути в загальній черзі. Пахло йодом. Мені здавалося, що я на морі в квітні. Кілька годин вона провела з тіткою, потім побігла аптеками, шукати якісь препарати. Я погодився її почекати. Надвечір лікарі повідомили, що стара втратила свідомість. Хто б подумав, - дивувався лікар, - ніби все йшло як треба. Сподіваюсь, - сказав, - усе буде добре. Але ви, на всяк випадок, готуйтесь до найгіршого. Відкликав мене вбік, попросив забрати її додому. Я так і зробив.

Ніч вона просиділа на балконі. Я приносив їй чай, приносив заспокійливе, приносив вино, приносив сигарети. Вона дякувала, намертво вхопившись пальцями в огорожу балкона. Я хотів розчепити їх і покласти її спати, проте спробуй розчепити пальці жінки, яка ризикує втратити все. Приніс плед, накинув їй на плечі, сів поруч, рахував до ранку метеорити. Нарахував два.

Наступного ранку, о восьмій, зателефонував лікар. Заспокоїв, сказав, що ситуація нормалізувалася, попросив докупити ліків. Я запропонував їй лишитись удома, пообіцяв сам усе зробити. Вона, звісно, відмовилась. Третій день на ногах давався важко. Але чим далі, тим менше шансів у мене було від усього цього відмовитись. Пів дня ми ганяли аптечними складами й кіосками, інші пів дня вона простояла під дверима відділення. Додому ми потрапили десь опівночі. В неї знову були ніжні глибокі кола під очима, від сліз та недосипання. В мене починались галюцинації.

- Давай спати, - сказав я їй.

- Ти йди, - сказала вона, - спи. Я все одно не зможу. Стільки всього сталося останнім часом.

- Ну, тоді я з тобою посиджу, - найбільше мені не хотілося лишати її саму на балконі. – Розкажи що-небудь. Що там у тебе з заочним?

- Все добре, - відповіла вона тихо.

- Хто ти тепер за освітою? – Запитав я.

- Податківець, - відповіла вона автоматично.

- З тебе вийде добрий податківець, - запевнив я її. – А чим узагалі займаються податківці?

- Збирають податки, - відповіла вона й простягла мені руку.

І потім з’являється це відчуття втраченого часу. Виростає в тобі, як риф, стає поперек горла, мучить, виснажує. Я познайомився з нею десять років тому, - думав я, коли вона востаннє скрикнула й затихла, дивлячись на мене в темряві, мовби перепитуючи, чи нікому я, буває, не розповім тепер про справжній колір її волосся, про його крихкість і посіченість, чи не почну я хвалитись перед друзями та знайомими, що бачив її відвертою, чи не буду я потім нагадувати їй усі її вигуки й стогони, всю її грубість та ніжність, всі вигини й гострі виступи під її шкірою. Десять років тому їй було двадцять, вона ще нічого не вміла, але вона легко вчилась і ретельно повторювала домашні завдання.

Де був я увесь цей час? Чим таким важливим я займався? Чому я не дізнався нічого про її звички та поведінку ще тоді – десять років тому? Чому я лише тепер побачив, як вона рвучко прибирає волосся, відвертаючись до вікна, як вона ранить нігтями власні долоні, коли хоче стриматись і не видати себе, чому лише тепер я довідався, що вона любить розмовляти в темряві, говорити, реагуючи на голоси й теплий рух у сутінках, чому я стільки часу не знаходив у собі сили піймати її, примусити її лишитись, примусити її робити те, що їй подобається? Десять років – час, достатній, аби все забути й вигадати знову, аби розкласти небо на частини й спробувати зібрати його ще раз, ані на мить не сумніваючись в успіху власної затії. Що сталося з усім тим часом, що минув, на що його було використано? Що сталося з нами за весь цей час?

Я розглядав зблизька тонкі зморшки під її очима. Такі зморшки обов’язково з’являються в людей, що багато сміються. Що сміються багато й довго, - додав я від себе. Її обличчя набуло певної гостроти й дорослості, вона майже припинила користуватись косметикою, хоча все одно здавалось, ніби вона постійно фарбується. Можливо, через виразні очі, можливо, через тьмяність шкіри, що не ставала молодшою. Її ключиці були так само гострі, нігті були так само пощерблені в щоденних сутичках, коліна були в подряпинах, литки були в синцях, нагадувала вона циркову гімнастку, що останні десять років літала в повітрі, б’ючись і хапаючись за згустки й розлами наелектризованої порожнечі. Коли втомлювалась, просила принести води. Голос її пересихав, шепотіла вона хрипко, проте ледь чутно, ніби боячись розбудити ще когось, хто спав о цій порі. Змочувала губи, втішено переводила дихання, й знову шукала мене серед перемотаних мокрих простирадл.

О четвертій ранку, виговорившись і заспокоївшись, почала засинати. Говорила крізь сон, згадувала якісь імена, показувала на тонкі шрами на шиї, дістала цигарку, попросила вогню, так і заснула. Я обережно вийняв у неї з пальців сигарету, поклав поруч із ліжком, на стілець, де бовтався її дитячий бюстгальтер і лежали мої невикористані презервативи.

Подумав, поклав поруч запальничку. Розбереться зранку, - подумав. Третя ніч без сну робила речі прозорими, а сутінь живою. Серце поспішало так, наче боялось запізнитись на потяг. Воно рвалось уперед, мов пес, якого довго тримали на ланцюгу. Тілом, від лівої легені до правої, прокочувалися солоні хвилі, глухо б’ючи по обшивці й незадоволено відкочуючись назад. Іноді в темряві спалахували іскри, іноді пролітали вогняні жуки. Потрібно було йти відсипатись.

Я зібрав свої речі, в коридорі, як зумів, одягнувся, знайшов кросівки, вийшов на сходи. В під’їзді було світло й лунко, ніби в шахті, з якої вибрали вугілля, а наповнили натомість склом і сонячним пилом. За вікнами починався сухий серпневий ранок. Я рушив униз, рахуючи сходинки, збиваючись із ліку й рахуючи знову. Внизу, за дверима, на вулиці, почув якийсь рух. Пси, - подумав, - це вуличні пси, чекають на мене, аби перегризти мені горлянку за всіх, кого я в цьому житті образив. Зупинився, зважився, штовхнув двері ногою. Вони зі скрипом розчахнулись. Світло ударило мені в очі. Так, ніби я вийшов із лабіринту, яким блукав останні десять років.

Було їх багато. Я навіть не бачив тих, що стояли позаду. Але відчував їхнє тепло, від якого ніздрі й горлянка бралися кригою. З півсотні їх було напевне, а то й більше – очі ще не звикли до яскравого ранкового світла, обриси їхні чорно застигали, ніби вирізані зі старого заліза. Одягнені були по вуличному, всім років по двадцять, по тридцять, коротке волосся, зручне спортивне взуття, легкі куртки з капюшонами, темні широкі тренувальні штани. Стояли нерухомо, чекаючи, очевидно, на мою появу. Піймали, - подумав я й притулився спиною до цегляної стіни.

Всі пильно розглядали мене, дивилися мені в очі, ловили мої панічні рухи. Зрештою, один із них, старший, заговорив.

- Звідси? – Кивнув він головою на вікна вгорі.

- Ну, - погодився я.

- Давно тут живеш?

- Недавно, - чесно відповів я.

- Чорного знаєш?

Я завагався. Хто вони? – Подумав. - Що їм говорити? Чорного я знав. І він мене теж знав. Але я не знав, добре це чи погано. Вирішив говорити як є.

- Знаю, - сказав.

- Знаєш, де він? – Старший підійшов до мене зовсім близько й притишив голос.

- Та звідки? – Здивувався я.

- Точно? – Перепитав старший, впритул наблизивши до мене своє обличчя. Пахло від нього бензином.

- Точно, - я намагався не відводити погляду.

- Ну ладно, - так само тихо сказав старший, - дізнаєшся – скажи.

- А ви хто? – Не втримався я.

Старший на мить відсахнувся й подивився на мене, не приховуючи здивування. Потім знову нахилився й тихо заговорив. Майже зашепотів. Я ловив якісь його слова, інші натомість безнадійно пролітали повз мене. Перепитувати я не наважувався, слухав те, що міг почути, дивуючись і запам’ятовуючи. Бо говорив він речі важливі. Настільки важливі, що мені й чути їх було не обов’язково – я й так усе це знав.

- Ми митарі, - сказав старший. – Митарі й сторожа. Ми збираємо данину з тих, хто винен, збираємо її для того, аби в усьому була рівновага. Ми забираємо зайве й повертаємо те, чого не стає. Ми полюємо на винних і підтримуємо боязких. Ми отримуємо мито з ощадливих і щедрих, з легковірних і підступних, ми збираємо його в горішньому місті й бідних кварталах за рікою. Ми беремо з підприємців та банкірів поважні щомісячні суми, але не гребуємо й мідяками робітників, чоботарів і перекупників. Ми складаємо монету до монети, банкноту до банкноти, ми фіксуємо кожен грошовий переказ і зберігаємо кожну фінансову розписку. Оскільки знаємо – ніщо не може лишатись несплаченим, не можна лишати по собі в цьому житті жодних боргів, не можна йти з цього життя боржником. Маєш повернути все, що тобі не належить, маєш розрахуватися за все, що отримав.

Але ми збираємо не лише гроші й коштовності. Щомісяця ми збираємо несплачену злість, збираємо лють і запеклість, збираємо сміливість і застигле почуття помсти. А головне – ми збираємо всю несплачену любов цього міста, всю до крихти, всю до останнього подиху. Ми всі тут, у цьому місті, і є, за великим рахунком, митарями любові. Ми збираємо її щоранку, ми відшукуємо її щовечора, ми знаходимо її щоночі. Тому що не може бути любові несплаченої, любові, залишеної при собі, тому що вся любов належить цьому місту, тому що місто тримається цією любов’ю, наповнюється нею, ніби дощем восени, гріється нею, мов кам’яним вугіллям узимку.

Без неї, без цієї любові, місто просто помре від холоду й спраги, його залишать останні мешканці, вони вийдуть із нього, наче з лабіринту, не в змозі далі блукати цими вулицями й закутками без жодної мети. Тому що б не сталося, що б з нами всіма не відбулося, які б скрутні часи нам не випало переживати, які б негоди не спали на наші дахи – ми вперто й наполегливо збираємо це велике невидиме мито, добираємо його атом до атома, подих до подиху, смерть до смерті. Знаходячи спільну мову з тими, хто нічого не приховує. Переконуючи тих, хто нам не довіряє. Знищуючи тих, хто стоїть нам на заваді. Так і передай Чорному, - старший повільно відвів голову, відступив убік, повернувся до своїх, щось їм сказав, повернувся, рушив до ріки. Решта рушили за ним. Лишились бензинові плями, в яких відбивалось вигоріле небо серпня.

За тиждень вона переїхала до мене. Речей не брала – сказала, що взагалі не певна, чи в нас щось вийде. В нас вийшло. Але за пару місяців вона влаштувала грандіозну сварку. Все як завжди – вогонь виник нізвідки, але зжер усе, випалюючи наші спогади, мов кораблі в порту. Вона довго кричала та ображалась. Я теж ображався, але скоріше на себе самого. Йдучи, вона сказала, що змінить номер телефону аби я не дзвонив. Я просив не робити цього, пообіцяв не дзвонити. Але надвечір зателефонував, перевірив. Вона справді змінила номер. Ну і добре, думав я, далі злостячись на самого себе, добре, що я для неї помер, добре, що все це сталось так швидко, добре, що не було всієї цієї тяганини зі з’ясовуванням стосунків. Дуже добре, - думав я, - дуже добре. Хоча що доброго, коли подумати?

За місяць вона повернулась. А взимку знову пішла. Цього разу попросила дати їй час на роздуми. Під час роздумів несподівано вийшла заміж. Зі мною, ясна річ, стосунків не переривала. Я почав ревнувати її до її ж чоловіка. Навіщо він тобі? – Питав. – Для чого ти його тримаєш? Ти ж просто мучиш його. Вона погоджувалась, але, ясна річ, розлучитись із ним не могла. Та він би й сам не пішов. Я хотів із ним поговорити. Вона забороняла, влаштовувала істерики, говорила, що покінчить із собою, якщо він про мене дізнається. Ясна річ, обіцяла, що все владнає, обіцяла, що все буде добре.

Навесні з чоловіком розлучилась. Навіщо ти взагалі з ним одружувалась? – Питав я. Вона пояснювала, говорила щось про борги, які потрібно повертати тим, хто нас любить, про любов, яка рухає нами всіма, про сплату й розрахунки, чесність і справедливість. Я розумів, що вона й далі з ним бачиться, мені про це, ясна річ, не говорячи. Так почалося літо. В червні вона сказала, що завагітніла. Ясна річ, не від мене. Ясна річ, не від нього.