Стратегія довіри: як перевернути систему

84
16 лютого 2016

Одна з найбільших поразок теперішньої української влади це криза довіри. Відставка міністра економічного розвитку і торгівлі Абромавичуса, лист послів, перспектива дострокових виборів усе це лише верхівка айсберга, в основі якого сплелись і надії Майдану, і європейські цінності ті самі, за які стояв Майдан.

Згідно з ними підґрунтям влади сьогодні мала би бути довіра, прозорість і відповідальність. Точніше у зворотному порядку, бо довіра не може з’явитись із повітря.

Саме на відповідальності влади перед громадянами, а не перед родичами чи бізнес-партнерами та на прозорості й підзвітності її дій і виростає довіра не до людей, які обіймають певні посади, а до інститутів влади.

Це довіра до того, що місце буде створювати людину, а не навпаки, і що зі зміною людей у владі залишиться спадковість політики або відбудеться її обґрунтоване й осмислене реформування.

Проте сьогодні реакція більшості політиків наочно демонструє, наскільки в країні за останні два роки не відбулись системні зміни. Корупція, кумівство та волюнтаризм, присмачені цілковитою зневагою до суспільства нічого не нагадує?

НОВА СТАРА КУЛЬТУРНА ПОЛІТИКА

Доволі чіткі симптоми цього з’явились ще у грудні 2014 року із представленням членів нового Кабміну, в складі якого гуманітарним віце-прем’єром і за сумісництвом міністром культури було призначено В’ячеслава Кириленка. Навряд чи у пост-Майданній Україні були політики, критиковані так послідовно, аргументовано, масово, а головне безупинно, як Кириленко.

 У грудні 2015 року активісти влаштували під стінами Верховної Ради акцію #безмінкульту, вимагаючи відставки міністра культури В’ячеслава Кириленка. Спеціально для пікету були розроблені плакати-колажі, які натякали на відкриття міністром виставки репродукцій класичних творів

Однак, зрештою, не в Кириленкові ж справа. Він просто як зачарований камінь із казки куди не підеш, постійно на нього натикаєшся. Та й завдяки тому, що лідери думок незрідка виявляються або культурними діячами, або небайдужими до її розвитку людьми, тема "кириленка" перетворилась на популярний публічний мем.

Справа у системі, яка не лише дозволяє, а й заохочує і зневагу до публічної думки, і брак відповідальності, й відсутність послідовності у навіть напозір реформаторських кроках, і, найголовніше, цілковитий брак бачення того, куди і навіщо ці реформи рухати.

Брак стратегічного бачення, яке лише загострює кризу, активно дебатується сьогодні в Європі у зв’язку з міграційною ситуацією та кризою європейських ліберальних цінностей. Водночас в Україні саме слово "стратегія" уже межує з пейоративною лексикою.

Представляючи нещодавно звіт Кабміну у частині "Нової культурної політики" (включно з Довгостроковою стратегією розвитку культури) перед Комітетом з питань культури та духовності ВР, міністр Кириленко виглядав розслаблено. Він розумів, що це чергова формальність, яка ні на що не впливає. Комітет ухвалив "взяти звіт до відома" не схвалив, не відхилив, а так.

Так само формальністю є і сама ця всліпу схвалена Кабміном Стратегія: в Коаліційній угоді вона з’явилась виключно силами попереднього складу Уряду, а "багатоетапне громадське обговорення", яке декларує Мінкульт, є цілковитою фікцією.

 Нинішній Мінкульт часто наголошує на тому, що всі важливі рішення в царині культури обговорюються із громадськістю. Що це не відповідає дійсності, підтвердила ситуація з Музеєм історичних коштовностей України і викликаний нею Всеукраїнський музейний страйк у листопаді 2015 року. Фото: prostir.museum

Рішучішою у своїх оцінках виявилась група Культура "Реанімайційного Пакету Реформ". Згідно з оцінками РПР, ця стратегія "консервує радянський принцип існування сфери культури, фіксує українську культуру як провінційну, таку, що продовжує існувати в межах дозволеної радянською системою фольклорно-етнографічної резервації; не відповідає на виклики сьогодення (зокрема ігнорує ситуацію окупації частини території країни); підтримує "інвестиції в стагнацію" (інвестування коштів у стримування розвитку)".

"Інвестиція у стагнацію" це поняття з Довгострокової стратегії культури до 2025 року, над якою вже понад півтора року працюють експерти з "Альянсу культури" (об’єднання платформи "Культура-2025", групи Культура РПР та Конгресу активістів культури).

Воно доволі точно описує не лише ті тенденції, які простежуються в суспільстві впродовж останніх 20 років, а й те, що відбувається в культурі й ширше в багатьох царинах врядування, протягом минулих двох років.

Коли незреформована система обертає всі ресурси й обмежені кошти, і недостатню кількість фахівців, але також і купу енергії, ідей та дій з боку численних волонтерів на максимальне стримування розвитку.

Кошти переважно і досі йдуть за радянским принципом рознарядки: не туди, де вони потрібні й зможуть підтримати зміни, а туди, куди ходили завжди, або куди заманулось, приміром, міністру.

Чудовим прикладом тут може бути нещодавна ініціатива Мінкульту шефство українських міст і областей над містами й містечками прифронтової зони. Реальну потребу і численні волонтерські ініціативи держава "привласнює" і перетворює на знущання.

 Доки Мінкульт розробляв свій план підтримки звільнених територій на сході, арт-активісти самі почали їздити туди з виступами й акціями і працювати з українцями, які через війну були змушені залишити свої домівки. Так, минулого року німецький режисер Георг Жено і драматург Наталя Ворожбит створили в Києві "Театр переселенця". Фото: depo.ua

І тепер поруч з проектами, скажімо, "Театру переселенця" чи поетичних читань і терапевтичних розмов Сергія Жадана будуть реалізовуватися почесні шаровари, а то, може, й репродукції класики знову розвішають. А головне не тому, що хочуть, а бо мусять.

КУЛЬТУРА, ЯКА ГОВОРИТЬ МОВОЮ ХХІ СТОРІЧЧЯ

Наріжним каменем Стратегії-2025 є перевернути цю застарілу й знелюднену систему і поставити в її центр людину.

"Несторівська група" український think-tank, який представив минулого року "Договір гідності заради сталого розвитку", називає це поверненням країни на траєкторію сталого розвитку.

 В лютому 2015 року "Несторівська група" представила своє бачення змін для України на 2025 рік – "Договір гідності заради сталого розвитку". Фото: nestorgroup.org

Що це означає? Зокрема, що країна має знайти такий збалансований внутрішній шлях, на якому кризи будуть допомагати оновленню, а не провалювати суспільство в чергову яму, з якої виберуться не всі. Основою цього шляху є принцип відкритого доступу коли ресурси і можливості, зокрема, можливості впливати на розвиток своєї країни, відкриті для всіх членів суспільства, а не лише для тих, хто сьогодні при владі.

Що це все означає для культури? Те, що не може більше бути освяченого радянською владою і закріпленого владою українською поділу на офіційну (бюджетну) і неофіційну (небюджетну) культуру. Це означає, що культура має бути жива і говорити з аудиторією мовою ХХІ сторіччя, навіть розповідаючи про сиву давнину.

Що культурних продуктів і явищ має бути багато та існувати вони мають повсюдно, а не лише у найбільших містах. І що кожне із них повинно мати шанс розвинутись і стати на ноги за підтримки публічних коштів тобто коштів платників податків.

Це означає, що всі рішення щодо розподілу ресурсів мають ухвалюватись прозоро і публічно. Що доступ до ключових посад і позицій в культурі повинні мати найкращі, а не найгнучкіші й не більш "заслужені" (і перший крок до цього уже зроблено, якщо президент підпише таки багатостраждальний закон про конкурсне призначення керівників закладів культури).

За великим рахунком, це означає, що будь-хто, хто хоче відкрити в містечку теплу кав’ярню, яка буде збирати кошти на культурні проекти для громади, або створити новий театр, або мистецький центр для дітей-переселенців, або галерею, або великий міжнародний фестиваль, робитиме це в режимі безпеки і сприяння.

Це програмування ситуації, коли не лише для цього не треба буде занести хабара, вписатись у план управління культури, змагатись за оренду з комерційними проектами чи дружити з міністром культури та поділяти його чи її естетичні та ідеологічні уподобання.

Навпаки коли сама система, яку ми називаємо "державою", створить рівні й різноманітні можливості для творчості та інновацій фінансові (ґрантові), податкові, подекуди й організаційні. Коли держава припинить боротись із розвитком, а почне, нарешті, у нього інвестувати.

Подібна людиноорієнтована і відкрита система потребує відкритих і суспільноорієнтованих інституцій музеїв, театрів, мультидисциплінарних хабів, великих і малих фестивалів, мистецьких центрів чи освітніх платформ тощо.

Проблема того, що в Україні катастрофічний брак інституцій, особливо не реліктів радянської системи, як-то, приміром, творчі спілки, деякі театри чи творчі колективи, а інституцій нового часу, піднімалась неодноразово. Брак інституцій призводить до втрати пам’яті, коли ініціативи, що працювали виключно на волонтерській енергії, йдуть у небуття разом із втомою цих самих волонтерів.

Однак, що таке суспільноорієнтована інституція? На найбазовішому рівні це інституція, яка працює для і заради своєї аудиторії, а не планів, показників, рознарядок від Мінкульту чи управління культури, чи навіть касових зборів. 

Це інституція, частиною філософії якої є розуміння важливої максими: культура це єдиний знаний спосіб для людини стати людиною і лишатися нею, а тому культура це середовище порозуміння з реальністю та створення нових реальностей. І мистецтво тут мова, яка дозволяє зрозуміти незрозуміле, впустити всередину неприйнятне і травматичне, пережити те, що, здається, не можна пережити.

Така інституція, вільна від ідеологічного тиску чи замовлення, така, яка існує у середовищі сприяння, а не залякування (зокрема, постійного залякування фінансовими зловживаннями, як існують теперішні бюджетні інституції), зможе не лише стимулювати інновації, а й перетворитись на їхню невід’ємну частину.

ЯК ЗМІНИТИ СИСТЕМУ

Третім ключовим пріоритетом розвитку, про який ідеться у Стратегії Альянсу Культури, є розвиток особистості через освіту.

Суспільство вільних людей може бути лише суспільством освічених людей, людей, здатних критично мислити, розрізняти маніпуляції та пропаганду й ухвалювати самостійні відповідальні рішення. Засади критичного мислення, емпатії, творчості, розуміння інших, відмінних від себе культур і традицій, усе це закладається з дитинства завдяки увазі до гуманітарних дисциплін і відповідним, вільним і творчим, методам їхнього викладання.

 Тільке креативні й освічені громадяни можуть розрізняти маніпуляції та пропаганду й ухвалювати самостійні рішення. Фото: thefine7.com

Можливість багато читати, бачити вживу мистецькі проекти (і то не лише класичні), чути музику і розуміти, як вона змінюється з часом, не лише допомагає порозумітись зі своїм часом та іншими людьми, які теж є його частиною. Уміння вчитись і створювати починається в дитинстві, але може і має лишатись на все життя у цікавості, спразі змін, бажанні вчитись щодня й відкривате нове.

Освіта не як накопичення знання, а як створення досвідів і пошук розв’язань різноманітних питань як творче і критичне мислення також є підвалинами для створення суспільства миру і порозуміння. А це, певно, має бути чільним суспільним пріоритетом на довгі роки.

А як же перетворити ці пріоритети та ідеї на реальність? Стратегія Альянсу Культури закладає напрямки руху та ключові точки, де мають відбутися зміни. Однак у незвичний для українського суспільства загалом і культурного середовища зокрема спосіб не дає детальних і покрокових інструкцій до щастя.

У подібний спосіб, приміром, нещодавно українські університети отримали автономію, з якою не дуже знають, що робити. Або українські театри та музеї, які щойно (майже) отримали можливість мати нові ідеї та нову кров завдяки закону про конкурсний відбір керівників і контрактну систему для акторів. Однак частина творчих колективів і досі перебуває в паніці.

Українському суспільству час виходити за межі патерналістської моделі стосунків з власною державою: коли держава в особі політиків та інститутів урядування сприймається як такий собі татко, який не дає вмерти з голоду, але тільки за умови гарної та чемної поведінки.

Стратегія культури-2025 заохочує бути вільними і використовувати державу і всі її інститути урядування від президента, парламенту та Уряду до місцевої влади як інструмент для створення такої країни, якою вона нехай ідеалістично, але вбачалась пізньої осені 2013 року. Це стратегія побудови довіри одне до одного і до влади, яка є частиною суспільства.

Шлях не буде швидким, але щораніше ми на нього станемо й усвідомимо, що не можна лише розвалити одне погане міністерство (нехай, до прикладу, це буде Міністерство культури), бо треба змінювати всю систему, то раніше ми зможемо побачити перші результати цих змін.

І культура тут може бути корисною лінзою, яка у напозір простих і дотичних до кожного ситуаціях дозволяє побачити глибші проблеми і більш творчі та сучасні шляхи їхнього розв’язання.

***

Публічне обговорення Довгострокової стратегії розвитку культури до 2025 року від Альянсу культури відбудеться 22 лютого о 16:00 у приміщенні та за підтримки Національного художнього музею України. Реєстрація обов’язкова.

powered by lun.ua