Інша Одеса: уривок із роману "Танжер" Йвана Козленка

Роман "Танжер" Йвана Козленка – це історія про Одесу "без накинутої їй радянською та пострадянською поп-культурою машкари вічного дотепника-блазня й хвацького бандюка".

Відправною точкою для оповіді стає несподівана пропозиція від незнайомця – знятися в експериментальному кіно, яку отримує богемний молодий одесит Ореста.

Утім подія стає не стартом кар'єри, як він міг сподіватися, а початком химерних стосунків, у яких сплітаються історії персонажів майбутнього фільму, їхніх прототипів і самих акторів.

Простір, у якому розвивається сюжет, – це місто голизни пляжів, млості барів і клубів, карнавального нуртування Сьомого кілометра, місто Довженка і Яновського, української революції та свободи, місто кохання і творчості.

Книга щойно вийшла у видавництві "Комора". Пропонуємо вашій увазі уривок із роману.

Одного разу я потрапила на Кінбурнську косу, що розкинулася просто навпроти Очакова – на тому березі прісного Дніпровського лиману. Вперше у свідомому віці.

Звичайно, в дитинстві я не раз бувала там із батьками, але в моїй власній ментальній топології коса виникла значно пізніше. Могутні течії Дніпра та Південного Бугу століттями вибльовували пісок із власних гирл далеко в море, й утворили тоненьку піщану смугу завдовжки тридцять кілометрів і завширшки кількасот метрів.

Там, де вона тоншає, рослинності майже нема, в інших місцях – природні та насаджені хвойні ліси. Словом, місцевість дуже мальовнича. Тут я і знайшла спокій^[1].

[L]Я брала із собою стоси книг і на місяці виїздила на Кінбурн. Та, як правило, книг я там навіть не відкривала. Зазвичай я увесь час гуляла вздовж берегів – лиманного й морського, часто заглиблювалася в хащі – це, як дізналася згодом, було небезпечно, однак мені тоді було байдуже.

Найбільше я любила морський бік коси, де не було поселень. Тут можна було ходити годинами й не зустріти жодної живої душі. Я й ходила собі, коли втомлювалася – перепочивала в затінку старих, напіввисхлих олив, у спеку лізла в море, кришталево чисте і тепле, а потім засмагала гола. Достоту, як у Гемінгвея.

Я не помічала плину часу: ввечері верталася до будиночка, де винаймала кімнату в німої старої, засинала разом із днем і прокидалася, щойно він народжувався. Сонце було моїм єдиним співрозмовником і супутником. Так минали літні тижні, або й місяці. Я відчувала, що все узбережжя належить мені й нікому більше: я знала його, як себе. Дарма, що не розуміла.

Я часто казала собі розпачливо і водночас захоплено: "Моя нація нічим не заслужила такої краси. Вона не виборювала її свідомо, не відчувала своєю, хоча цей пісок рясно поливала кров’ю". Взагалі, ми ніколи не цінували те, що зненацька отримали у своє розпорядження МОРЕ^[2].

На відміну від середземноморських культур, ба навіть і скандинавських, наша культура не мала потягу до моря. Точніше, не сприймала море як свою розраду. Море ніколи не було для нас чимсь таким, без чого не можна прожити, хоч і сприймалося як щось самозрозуміле, очевидне. В усякому разі, море не утворювало нездоланних силових ліній, що рухали б нашою культурою.

Ми ніколи не гуртувалися на його березі, як це було з іншими, а завжди тяжіли вглиб континенту, ніби народилися в самому морі й воно не справляло на нас подиву. Навіть на Кінбурні населені пункти розташовано на лиманному боці Коси, а не на морському.

Представники інших культур розуміли неуникненність потреби приборкати море – вони творили величні галери й вітрильники, а ми завжди обмежувалися тим, що просто з нього користалися. Ми були рибалками, а не моряками.

В одному місці Коси є кам’яний надгробок із висіченою посвятою кошовому отаману Чорноморського війська Білому^[3], котрий загинув у морському герці з турками.

Тут, посеред піщаної пустелі, де ніхто не жив, де навіть не було прісної води, за віщо він поклав свою голову? Чи розумів він, за що бореться, чи вважав цю землю своєю? Це супокійне українне співжиття з морем і землею, яка ніколи нічого не родить, наводить на думку, що степовики все ж не сприймали цей край суто утилітарно. Вони були з ним у якомусь містичному зв’язку.

Греки будували тут міста, створювали на Березані гіподроми. Турки лишали залоги, укріплювали береги, навіть з’єднували їх ланцюгами, щоб перепиняти рух козацьких чайок. Кочові татари – й ті поставили свою фортецю.

А ми не лишили по собі нічого, крім розкиданих де-не-де надгробків і хрестів. Ніби цей край не потрібен був нам, бо споконвіку був нашим. Некрополі замість живих міст…

Та я відволіклася.

Марта граційно видобула тонку сигарету з пачки, закурила й продовжила.

– І от одного ранку я зустріла його. Це була доленосна зустріч: у місці мого спокою й безкінечних внутрішніх мандрів, у осерді мого такого непевного світу. Він просто йшов берегом по кісточки у воді, в руках ніс шльопки. Засмаглий і усміхнений. Дуже природний. У мене було враження, що він, як і я, вже так давно тут, що зріднився з цією землею. Можливо, ми просто не бачили одне одного, живучи поряд? Через власну короткозорість і замкненість не помічали того, кого вимріяли? Адже відомо: коли самоізоляція тішить, вона втрачає цілющу силу.

Він щойно приїхав на Кінбурн, але почувався тут як удома. Він заговорив до мене. Вже не пам’ятаю, про що, але розмова не вщухала цілий день. Мені здавалося, що я просто слухаю його й не беру участі в діалозі. Принаймні мені не доводилось думати, що сказати. Я виголошувала слова навмання, якось автоматично й несвідомо, однак вони завжди виявлялися доречними. Просто я вже мільйони разів проговорювала цю розмову, знала її до найменших дрібниць.

Відтоді ми жили на косі удвох. Мене колишньої ніби ніколи й не було. Власне, мене наче взагалі не було, тому що буття поза часом викреслює всі "до" та "після". Я не пам’ятаю навіть того моменту, коли ми стали коханцями. Чи так було одразу, чи сталося згодом.

Не заїжджаючи ні додому, ні до інституту в Миколаїв, я все кинула й поїхала з ним до Києва. До самого переїзду я не знала, чим він займається й де працює: мене це зовсім не цікавило. Лише по приїзді до Києва я дізналася, що Сева працює в рекламному продакшні. Тоді ж мені стало відомо, що за фахом він театральний режисер і що робота в рекламі – лише заробіток.

Він тоді зацікавився новими практиками ритуального театру й мріяв створити театральну лабораторію з дослідження тілесності й можливостей людського голосу. Та все це лишилося в проектах. Але ми завжди слідкували за новими відкриттями в галузі сучасного танцю, їздили на семінари та воркшопи, за можливості й самі практикували різні перформативні техніки, шукаючи власного синтезу.

Сева навчив мене видобувати смисли з тих речей, які на перший погляд здавалися беззмістовними. І це було не просто прочування змісту, а співтворення його разом із речами.

Так тривало кілька років. Коли активізувався вітчизняний шоу-бізнес, Сева повільно, але невблаганно втягувався в нього. І я раділа, бо бачила, як він скніє без соціальної реалізації. Це для мене театр став метою – пізнанням, містерією, практичною філософією, якщо можна так сказати. Так-так, саме філософією! Тільки справжньою, непопсованою, якою її зробив Сократ. Тією філософією, що не розділяла природу й дух, тіло й розум, тобто, ще до розподілу знань на царини. Як у Ніцше, для якого філософія – це танець. А для Севи ж театр був засобом реалізації амбіцій. Він марив власною школою, хотів визнання.

Тоді-таки все змінилося. Я не хочу сказати, що він став цинічнішим, абощо. Ні. Навпаки, цей новий світ дав йому змогу творити нові змісти матеріально, а не уявно. Його хист бачити світ парадоксальним прислужився й тут. Він став досить успішним режисером. І хоча це було зовсім не те, про що він мріяв, йому це подобалося. Але позаяк він більше не потребував мене, щоб творити разом, як колись, – він дедалі більше віддалявся від мене, наші стосунки хололи. Він уже не поділяв того відчуття неможливості бути нарізно, яке з’єднало нас колись.

Та я не зрадила мистецтво, й сама зосталася берегинею виплеканих разом планів. Я ніколи не бідкалася, адже Сева відкрив мене не для себе, а для мене. Тож тепер мені знов треба було навчитися бути собою для себе. Здається, я майже навчилася цього... Скорилася. Знову віднайшла приємність у самоті.

Марта замовкла. Глибоко позіхнула і сказала несподівано бадьоро:

– Коли Сева розповів мені про те, що отримав пропозицію зняти фільм, я поставилася до цього скептично. Думала – це черговий комерційний проект, тільки більшого масштабу, а для мене це значить – ще більше відчуження. Навіть на першу зустріч із Гордієм я йшла знехотя, силуючи себе, як на черговий церемоніальний захід із серії "всі приходять із жінками". А мені набридло бути ескортом, хоча я й виконувала цю свою роль не ремствуючи, бездоганно.

Але саме та зустріч дала мені друге дихання. Я зрозуміла, що це проект, до якого я можу долучитися, не зраджуючи власних принципів. Що я можу зреалізувати власну концепцію гри. Словом, я дійшла висновку, що це – слушний компроміс із сучасним псевдомистецтвом. Я дуже зраділа. Це було як доказ, що все ще може бути так, як ми мріяли колись із Севою...

Я справді рада, що ти відчуваєш те саме, що і я. Це значить, що ми порозуміємося, почуємо одне одного. А в цьому – запорука успіху фільму.

^[1] Кінбурнська коса (від тур. Кил-Бурун, "Гострий ніс") з початку 1990-х років стала улюбленим місцем усамітненого відпочинку одеської арт-тусовки. Тут влітку зустрічалися ті одесити, що переїхали до Москви, і ті, хто лишався в місті. Віддалена від цивілізації, малозалюднена й дивовижно мальовнича "Коса" приваблювала відсутністю контролю та заборон: тут розквітав натуризм та бітницьке захоплення легкими наркотиками.

^[2] Існує альтернативна думка про значення моря в формуванні українського національного характеру. Так, у засадничій праці з геополітики "Чорноморська доктрина" (1940) Юрій Липа визначає Чорне море не тільки джерелом української культури, але й метою національної політики. Ґрунтуючись на археологічних дослідженнях послідовників школи Вікентія Хвойки (серед яких і Віктор Петров, знаний за літературним псевдонімом В.Домонтович), він снує історіософську концепцію, згідно з якою українці (через Скіфію та Русь) успадкували господарсько-політичну культуру давньої Еллади, включно з її морськими домаганнями. Деякі дослідники на підтвердження тези про органічність приморського хабітату українців наводять статистику, відповідно до якої в Олешках і Голій пристані на початку 20 століття було зареєстровано більше торгових вітрильників-дубків, ніж в усій Аргентині.

^[3] Сидір Білий, кошовий отаман Чорноморського козацького війська, командувач сформованої за ініціативи Григорія Потьомкіна Чорноморської козачої флотилії, був смертельно поранений у морському бою з турецькою флотилією під час оборони раніше захопленої Суворовим на Кінбурні турецької фортеці, що існувала тут із 15 ст. Похований тут-таки.

Йван Козленко "Танжер"

Видавництво "Комора"

Титульне фото на сторінці: adistock/Depositphotos