10 найкращих іноземних фільмів 2019 року: "Ірландець", "Джокер", "Арахісовий сокіл" та інші
Цього року, щоб визначити кращих потрібно перелопатити весь світовий кінематограф з січня по грудень.
Оскільки немає таких очевидних лідерів, як у 2018 році, – "Рома" Альфонсо Куарона, "Дюнкерк" Крістофера Нолана чи "Дерево життя" Терренса Маліка.
А, наприклад, "Слон сидить спокійно" Ху Бо можуть у свої десятки вносити лише американські критики – в США фільм вийшов цього року, в Україні ж він показувався на минулорічному Одеському кінофестивалі.
Також, щоб обрати кращих, потрібно використати і фільми з інтернет-платформ, на кшталт Netflix чи Amazon, адже цього року вони активно подають їх на здобуття "Оскару", і шанси конкретно Netflix з фільмом "Ірландець" Мартіна Скорсезе доволі великі. На відміну від 2016 року, коли платформа номінувалася з українською документальною стрічкою "Зима у вогні" в категорії "кращий іншомовний фільм".
Фраза, сказана генеральним директором Netflix Рідом Гастінгсом в 2017-му "ми конкуруємо лише зі сном, і ми – перемагаємо", може підтвердитися зараз, з "Оскаром", таким чином форма виробництва і показу через інтернет-компанії і для інтернету, проти чого виступав весь Голлівуд, отримає легітимізацію.
Шоком стає і визнання – якщо не найкращими, то одними з таких – фільмів відверто розважального характеру: "Месників. Завершення" багато які журнали та сайти включили в Топ-25 і навіть в Топ-10.
Якщо це стане тенденцією, початок чому поклало абсурдне номінування "Чорної пантери" через вимогу політкоректності, за рік-два ми матимемо "попкорн-кіно" виявом найщиріших прагнень людства в кінематографі, а сумнів в цьому буде каратися всезагальним хейтерством та фейсбучними булінгом.
Поки це все не стало реальністю, можна поговорити зі старим добрим консерватизмом в підході і наважитися на розмову, допускаючи сумнів без небезпеки розфрендження.
Наприклад, попри відверту, ледь не декадентську красу "Лоро" Паоло Соррентіно, не наважуся долучити його до десятки кращих – на відміну від "Великої краси", він поверховий і затягнутий.
"До зірок" Джеймса Грея, із захопленням сприйнятий на Венеційському кінофестивалі, сприймається скоріше зі сміхом, бо є комедією абсурду, а не науковою фантастикою.
"Паразити" Пона Джун Хо майстерна і оригінальна робота, як завжди у цього режисера, але болючий соціальний аспект, винесений на передній план, аж ніяк не може бути головним для визначення "кращого" (тим паче після подібних, більш точних і менш сюжетно карколомних минулорічних "Крамничних злодюжок" Хірокадзу Корееда).
"Маяк" Роберта Еггерса став прикрим розчаруванням з надмірними очікуваннями після його дебютної вражаючої "Відьми" – "стильна" фактурна чорно-біла зйомка не може виправдати сюжетну маячню.
"Весільна історія" Ноа Баумбаха вправно грає на полі "Крамера проти Крамера", але залишається просто гарним, щемливим і дуже точним фільмом про розлучення.
Наступний Топ-10 визначений без змагань за місце.
Ірландець (The Irishman)
США
Це найдорожчий авторський фільм в історії кіно. Netflix витратив 159 мільйонів доларів, аби режисер Мартін Скорсезе зробив не для прокату, а для інтернету свій воістину кар’єрний, 3.5-годинний підсумок.
Скорсезе звів воєдино час і теми своїх знакових фільмів – 60-ті роки Нью-Йорку минулого століття, коли італійська, ірландська і єврейська мафії рулили грошима, впливом і життями людей, вбиваючи, займаючись незаконним бізнесом і підкуповуючи владу.
В "Ірландці" це виходить на глобальний рівень – піднімається історія про найвпливовішого в США керівника профсоюзу, Джіммі Хоффу, і його вбивство; історія про "затоку Свиней" і вбивство президента Роберта Кеннеді.
Скорсезе, як солдат, що вже став генералом, створює помпезну картину цілої країни, хоча починає з маленької людини і тримає її в центрі до фіналу. І завершує свою кінематографічну битву збиваючим з ніг моральним вироком героєві: його перемога – Пірова...
"Ірландець" – це саме те кіно, яке Скорсезе завжди мріяв зняти, а любителі його "Злих вулиць", "Таксиста", "Славних хлопців" і "Казино" мріяли побачити.
Він роздав омажі своїм кумирам Френку Капрі та Френсісу Форду Копполі, а своїх друзів Роберта Де Ніро, Аль Пачіно і Джо Пеші, не просто запросив на головні ролі, а омолодив їх. Принаймні в кадрі. Це треба бачити!
"Кафе бажань" (La belle epoque)
Франція
Не буває зайвим фільм про другий – чи 22-й – шанс. Але в цьому випадку ми маємо фільм, де другий шанс надається в чудернацькій формі чоловікові та жінці вже в похилому віці, зайвий раз засвідчуючи правдивість фрази "коханню кожен вік підвладний".
Оригінальна форма, що саме по собі рідкість у світі повторів і браку ідей, плюс сенс, який справді надає крила, і роблять "Кафе бажань" вартим, бажаним і навіть обов’язковим в чартах з підзаголовком "перелік кращих".
Двоє фантастичних французьких акторів Данієль Отой і Фанні Ардан грають буденну, далеко за 60 пару-без-почуттів: все їх спільне добре і полум’яне вже віджило і згасло.
Допоки герой Отоя не погоджується прийняти пропозицію побувати в театралізованому відтворенні минулого-на-замовлення. Він обирає, щоб для нього збудували декорації його улюбленого вересневого дня 1974 року, коли він зустрів свою дружину і закохався. Що й відбувається. З продовженням – він знову закохується в героїню Ардан.
Звучить наївно, але як ця наївність втілена – від захвату, радості ледь можна втриматися. Ситуації, діалоги, зйомка – тут все грає і всі виграють, від героїв до глядачів.
В українському прокаті фільм вийде 1 січня 2020 року, і ліпшого подарунку на свята годі уявити!
"Монос" (Monos)
Колумбія-Аргентина-Голландія
Алегорія, метафора, гіпербола – і цей перелік тропів, використаних у фільмі, можна продовжувати.
Це дуже незвичне кіно про дітей, які виконують ролі військових в таборі для вишколу солдат революції. Вони живуть в колумбійських горах, тренуються стріляти і вбивати... та роблять вони це дивно – не просто грубо і непрофесійно, – з танцями, здавалося б театральними постановками, при цьому дуже серйозно, ніби так і має бути.
Спочатку це напрягає, відштовхує своєю абсурдністю. Поки ти не приймаєш правила гри, і не переходиш на мову героїв.
Очевидно, маючи за основу історію з "Володаря мух", про що сам режисер говорив ще на Одеському кінофестивалі, де показувався фільм в Україні, "Монос" (в перекладі – мавпи) розказує про безум революцій-війн і про неадекватність залучення до цього дітей, а ще про те, що діти в диких умовах стають дикунами, страшнішим за дорослих.
Втрата людяності тут як раз і візуалізується не людським танцем, незрозумілими ритуалами, калічною любов’ю і безсенсовною смертю.
Тут неймовіро красиві, орієнтальні види поєднуються з матеріальною і духовною бідністю, а випадкова ніжність – з гидкою жорстокістю. І це все знято на рівні найвищого пілотажу за максимально непридатних для цього умовах. Шалене кіно!
"Арахісовий сокіл" (The Peanut Butter Falcon)
США
Справа не тільки в тому, що "... сокіл" є найбільш гуманним фільмом року (гуманність тут проявляється як головна ознака). А в тому, як органічно вона вживлена в історію про хлопця із синдромом Тернера, Зака (Зак Готтсаген), котрий втікає з будинку для старих і "сонячних" людей, і зустрічає проблемного чоловіка Тайлера (Шіа ЛаБеф).
Їх спільна мандрівка озерною Джорджією – це шлях ініціації хлопця і водночас шлях християнської любові до людини, якою б ця людина не була.
І тут немає надаремного проповідництва і якогось фарисейства, навпаки: перед нами не драма з релігійними конотаціями, а комедія зі зрозумілими життєвими обставинами – чудернацькими, смішними, небезпечними і повчальними, часом дуже няшними, а часом злими.
Третьою в компанії стає дівчина Елеанор (Дакота Джонсон), медсестра закладу, з якого втік Зак. І цей додаток формує суспільний момент, показуючи ставлення в США до людей, подібних Заку. Бо його не хочуть насильно повернути і закрити в кімнаті, як це відбувається в українському фільмі "Історія Лізи", дивовижно схожого за сюжетом і навіть окремими сценами з "... соколом".
В тому і особливий сенс дебютної стрічки Тайлера Нільсена і Майкла Шварца: не зважаючи на свою складну тему, вона дає розраду душі й оку.
"Я загубив своє тіло" (J'ai perdu mon corps)
Франція
Часом анімація буває настільки вигадливою і майстерною, що кіно залишається плентатися позаду.
Складно – повноцінно! – придуманий повнометражний мультфільм француза Джеремі Клапіна за багатством дій і деталізацією перевершує більшість фільмів, не кажучи про іншу анімацію.
Дві сюжетні лінії, що ведуться з початку, нагадують швидкісні паралельні траси, які під фінал зустрічаються, але не ламають полотно, а зливаються в одне ціле, що пояснює перші незрозумілі кадри...
Кисть руки, запакована в целофан, вистрибує з холодильника (моргу?), і починає свої мандри, пробираючись до чіткої цілі – крану в кінці міста.
Разом з цим розвивається історія хлопчика, який змалечку хоче грати на фортепіано, і, як і мама, давати концерти і мандрувати світом, натомість, виростаючи, він стає розвізником піци. Але не хоче залишатися на місті, і каже, що для зміни долі потрібно зробити щось абсолютно непередбачуване, таке, чого ти не мусив би робити. І в фіналі він таке й робить...
Попри те, що тут анімація має 12 кадрів в секунду, а не як у Pixar – 24-и, ідея концепту, майстерна режисура і електронно-повітряна музика, що створює правильну романтичну атмосферу, роблять "Я загубив своє тіло" надзвичайним анімаційним експірієнсом.
"Прощання" (The Farewell)
США-Китай
Це "Торжество" Томаса Вінтерберга, тільки прямо навпаки. Замість розвінчування, злості та помсти в "Прощанні" є неправда на благо, добро і співчуття.
На 76-й день народження до Най-най, бабусі великого сімейства, приїздять родичі з Америки. І дізнаються, що вона хвора на рак легень.
Частково фільм про те, говорити чи не говорити хворій про її діагноз?
Онука згадує як помер її дідусь, – просто одного разу зник для неї, бо їй, маленькій, не говорили, аби оберегти від негативних емоцій. Але для неї це стало ударом.
Паралельно піднімається проблематика батьків-дітей і хто має доглядати за старшими (в США, виявляється, законом заборонено доглядати дітям за старими батьками – це мають робити профільні заклади); ким є китаєць в Америці; чи варто посилати дітей вчитися за кордон тощо.
Та головна відмінність, яка робить фільм практично унікальним в часи абсолютного права людини на будь-який вибір, – це консервативний, традиційний підхід до таких понять як коріння, мова, нація, родина, вони – найголовніші. І незважаючи на такі несучасні прояви, цей 100-хвилинний фільм дивитися легко, а його повчальність сприймаєш як знак згори.
Певно, тому "Прощання" значиться ледь не в усіх Топ-10 іменитих журналів світу.
"Джокер" (Joker)
США
Цей фільм не можливо не включити в наш Топ-10, бо він став прецедентом, причому в усіх можливих сферах, не тільки кіно.
Крім того, що він є одним з найкасовіших (1 млрд 57 млн), його розглядають з позиції політики, соціології, психології, філософії і загалом індустрії розваг.
"Джокер" продемонстрував, як можна авторськими методами за порівняно невеликий бюджет (56 мільйонів), на основі відомої історії, взятої зі знаменитих коміксів, створити блокбастер кіношного, соціального і суспільно значення.
Як суспільство створює підґрунтя для появи злих клоунів. Як неправомірний, але справедливий, вчинок злого клоуна піднімається на рівень правильного і популярного. І як травмований і вже підтриманий масами злий клоун стає живим королем. І під цю схему підходить будь-яке розбурхане економічно-політичними катаклізмами суспільство, а українське – навіть в деталях.
Знаковість Джокера як антигероя дозволила режисеру Тодду Філліпсу робити все, що він хотів, і фанати йому вибачили експерименти.
Так само пустився берега і оператор Лоуренс Шер, камера якого створює фізичне відчуття безуму героя.
А сам виконавець, Хоакін Фенікс, породив один з найбільш пам’ятних і страшних образів, вартих драматургічного пантеону.
"Дитя погоди" (Tenki no ko)
Японія
Якщо хтось і може скласти конкуренцію титану японської анімації Хаяо Міядзакі, так це режисер "Дитя погоди" Макото Сінкай. Його попереднє аніме, "Твоє ім’я", зібрало 357 мільйонів доларів у світі, а увагу до себе режисер привабив ще в 90-х чарівною короткометражкою "Вона та її кіт".
"Дитя погоди" – чергова "сінкаївська" робота, тобто складна, романтична і поетична, і неймовірно лагідна та добра. Такі анімаційні фільми – рідкість і радість.
Він оповідає історію про дівчинку, яка так хотіла допомогти бабусі, що пішла молитися на дах будинку, і вимолила для неї сонечко, таке бажане і необхідне.
А під постійно похмурим небом Токіо сонечко – щастя, за яке люди готові навіть платити гроші, аби відсвяткувати день народження дитини, провести збори чи просто посидіти тихо під теплим промінням світила. Втім, дар вимагає жертви. І тільки любов може врятувати того, хто сам рятує інших...
Нове творіння Сінкая здатне розчулити, потішити, надихнути, осяяти, причому не тільки дітей чи підлітків – як і Міядзакі, він робить мультфільми для всіх, і світові збори вже в 176 мільйонів доларів це демонструють.
Його фантазія особлива, а сюжети багаті на деталі, повороти, смішні скетчі чи мелодраму. Тому "Дитя погоди" є ідеальним представником рейтингу "кращі фільми 2019 року".
"Країна меду" (Honeyland)
Македонія
Вибираючи кращий фільм з документальних вибір зробити шалено важко – бо очі розбігаються від розмаїття дивовижних "картин з життя".
"Країна меду" бере гору своєю гостротою, будучи і життєдайною есенцією життя, і одночасно його болючим прикладом, вражаючим прикладом чистої документалістики, яка є за межами добра і зла.
Головна героїня, десь 50-річна турчанка з Македонії, більше схожа на Квазімоду, а її життя шокує своєю безпрецедентною бідністю і жахом існування – десь в напівпустельній місцевості, в маленькій хатці зі складеного аби-як каміння, разом зі сліпою вічно лежачою мамою.
Контрастом виступає її душевна доброта, з якою вона збирає мед, говорить до бджіл, турбується за вуликом і, потім, коли поруч оселяються люди, спілкується і бавиться з їх дітьми.
Її стосунки з мамою теж особливі, і камера, ніби невидимка, знімає найінтимніші моменти, занурюючи глядача в саме серце людей.
Тут емоційність максимальна, неприкрита, від неї не сховатися, лише прийняти і відчувати все – і радість, і біль. Коли мама цьомає доньку і коли мама помирає, коли сусіди забирають весь мед героїні і коли вона переживає всі втрати, знаходить старе ледь працююче радіо і слухає крізь скрип і шум "You are so beautiful" Джо Кокера... Це кіно чисте, як дитина.
"Темні води" (Dark Waters)
США
Цього фільму ви не знайдете в інших топах – і тому, що він вийшов тільки що, і тому, що він ніби не претендує аби потрапляти в такі топи (хоча, підозрюю, він може потрапити в "оскарівські" номінації).
Але тиха сила з упевненістю і правильним напрямком може здолати все. Саме про це фільм, розказуючи про малопомітного, негаласливого і погідного юриста, котрий з якогось дива починає допомагати набундюченому фермеру. Хоча фермер знав бабусю юриста – може тому?
"Темні води" – це історія довжиною в 40 років, від 1975 року, коли в озері, куди зливала свої відходи компанія "Дюпон", покупались хлопець з дівчиною, і до 2015 року, коли компанія виплатила 670 мільйонів доларів за 3,5 тисячами позовів, після смерті десятків людей від раку різних видів і ще 500 хворих на рак.
Та це лише статистика. За нею – той самий юрист у виконанні Марка Руффоло ("Месники"). Він іде проти системи, вирішуючи допомогти людині без гонорару, порушуючи ієрархію роботи корпоративного працівника, бо "система прогнила", каже він, "вона ніби нас захищає, але це брехня – тільки ми себе захищаємо, не компанії, не уряд – лише ми".
Цей фільм про впертість і непохитність, про долання перепон, про те, як і чому не можна здаватися... Ніби просто юридичний ледь не процедурал, але таке кіно надихає.
Ярослав Підгора-Гвяздовський, журналіст, кінокритик, редактор, спеціально для УП.Життя
Автор колажів Андрій Калістратенко
Більше про кіно:
Кино в декабре: "Безумная свадьба-2", экранизация мюзикла "Кошки", "Ножи наголо" и еще 3 фильма
Фільм "Заборонений", або Чому варто подивитися кіно про Василя Стуса
Ми хочемо тримати з вами зв'язок. Будемо раді бачитися і спілкуватися з вами на наших сторінках у Facebook та у Twitter.
А якщо хочете бути в курсі лише новин та важливої інформації про здоров'я, підписуйтесь на нашу Facebook-групу про здоров'я та здоровий спосіб життя.