Легенда української естради і вокаліст ВІА "Кобза" Валерій Вітер: Всі думали, що ми сидимо по таборах
Валерій Вітер мріяв бути художником. Але йому пощастило стати ще й музикантом.
Підлітком Вітер співав у фільмі Сергія Параджанова "Українська рапсодія", студентом потрапив до київського біг-біт-гурту "Березень".
А пізніше, у 70-х, своїм голосом прославив вокально-інструментальний ансамбль "Кобза" – один із перших фольк-рок-гуртів в Україні.
Якби західні критики почули платівки музикантів, то порівняли б їх із Jethro Tull, Fairport Convention та іншими закордонними класиками жанру.
Вітер віддав сцені двадцять років, але залишив її заради малювання. Із виставками плакатів і картин він об’їздив Україну, Велику Британію, Польщу, Чехію, Мексику та інші країни.
Втім, у 2000-х таки занудьгував за музикою і відродив гурт майже в первісному складі, але з оновленою назвою – "Кобза Original".
Зустрічаємося із Валерієм Сергійовичем у його майстерні на вулиці Антоновича. Час від часу він грає тут камерні концерти.
"О, Штепсель і Тарапунька!" – жартівливо озивається до нас музикант-художник, натякаючи на різницю у зрості між мною і фотографом.
На стінах невеликої затишної майстерні – картини та фотографії, на столі – фарби та кольорова крейда.
"Роблю вигляд, що малюю", – продовжує жартувати він.
Вокаліст "Кобзи" зовсім не схожий на статечного "шанованого митця", якими видаються чимало артистів його статусу і віку.
Скоріше нагадує поважного добродія із сивими вусами, що от-от почне розповідати тобі казку (з тією лише різницею, що енергії у 73-річного митця щонайменше на 37).
"Нічого, що моя розповідь буде довгою?" – перепитує Валерій Вітер. Заспокоюю його, що якраз для цього ми тут всі зібралися, і вмикаю диктофон.
Матеріал вийшов дійсно величенький, але якщо навіть тут вам не вистачило естрадного контексту можете пошукати його на тематичному Telegram-каналі ПЛАЙ.
Про художню школу, Робертіно Лоретті
та дружбу з Параджановим
Малювати я почав із трьох років, співати – з шести. Художник – моя основна професія. Я ж на це сімнадцять років вчився.
Малював собі, робив виставки, а у вільний час співав у самодіяльному ансамблі. Навіть не уявляв, що буду займатися музикою серйозно.
Тому "Кобза" для мене скоріше хобі.
Я співав у дитячому хорі Жовтневого палацу. Одного разу до нас прийшов асистент Сергія Параджанова і сказав, що шукає хлопчика-вокаліста для фільму "Українська рапсодія".
 |
| Валерій Вітер: За сучасною українською музикою майже не стежу – не маю часу |
Режисеру потрібен був голос, як у Робертіно Лоретті – молодий, дзвінкий, який ще не зламався.
Серед ста кандидатур обрали мене. Хоча я і не розраховував стати найкращим – співав собі, та й по всьому.
За день вивчив "Аве Марія" латиною, а потім записали пісню в оперному театрі. Працювали вдень, поки не почалися вистави.
У залі сидів сам Параджанов. Після запису він підійшов до мене і похвалив: "Молодець, Роберто Ланца!"
А я думаю: який Роберто Ланца? Робертіно Лоретті та Маріо Ланца – це ж різні співаки. Але він і далі називав мене так жартома.
Через тиждень мені прийшло запрошення на кіностудію Довженка. На прізвище "Вітте", ніби я якийсь німець (сміється) Моє прізвище завжди перекручували, але це окрема тема.
Параджанов захотів спробувати мене ще й на роль сина німецького священика. Спочатку його мав грати інший актор, але затвердили таки мене.
Із Параджановим ми добре спілкувалися і далі. Він жив на площі Перемоги біля цирку. Я носив йому свої малюнки з художньої школи, а він показував мені свої. Квартирою ходив босоніж – казав, що це розвиває м’язи. Якось подарував мені глечика з Карпат.
А потім, як вам відомо, Параджанова засудили (у 73-му режисера ув’язнили на п’ять років за націоналізм і гомосексуалізм – ред.) Мене викликали слідчі, щоб я написав на нього наклеп.
Запитують: "Ви знаєте, що Параджанов цікавився хлопчиками?" Відповідаю: "Звісно, знаю". – "Звідки?" – "Та одна бабуся в тролейбусі розповіла". Потім дали ручку і папір: "Пиши все, що знаєш про Параджанова". Ну я і написав, що Параджанов – геніальний режисер. Так мене з кабінету і вигнали.
[BANNER1]
Про нічні записи, угорську апаратуру
та дуети з Ніною Матвієнко
Приятель по самодіяльному ансамблю познайомив мене із Сашею Авагяном і Вячеком Криштофовичем, які шукали вокаліста для свого гурту.
Я прийшов до них на репетицію і одразу підхопив кілька пісень. Нот не знав, але слух у мене відмінний. Музиканти зрозуміли, що я той, хто їм потрібен.
Спочатку гурт називався "Марія Оранта". Але цю назву через націоналізм і релігійність нам заборонили.
Тоді ми стали "Березнем". Хоча і до цієї назви чіплялися – мовляв, дуже вже схожа на театр "Березіль" Леся Курбаса.
Перші записи робили у 67-68 роках на кіностудії Довженка. Писалися вночі, поки ніхто не бачить. Тоді у Києві ще не було професійних студій.
Вже пізніше з’явився Будинок звукозапису Українського радіо (у 1972-му – ред.), але там працювали переважно симфонічні оркестри. А ще був клуб "Дніпро", де записали 70% тогочасних українських платівок.
Я цікавився візуальним мистецтвом і в музиці розбирався погано. За музичні орієнтири в "Березні" відповідали інші. Моєю ж задачею було чисто співати.
В’ячеслав Криштофович, який грав у нас на фортепіано, вже тоді хотів стати професійним режисером. Але він був талановитим композитором і написав для гурту багато хороших пісень.
Я у нього запитував: "Вячек, може, ти не ту професію обрав?" Але він стояв на своєму.
Чув, що у нього вийшов новий фільм ("Передчуття" – ред.), але ще його не дивився. Музику він закинув зовсім – навіть звуковий супровід для своїх стрічок дає писати іншим композиторам. Якийсь час я допомагав Вячеку із плакатами для фільмів.
Чутки про "Березень" швидко рознеслися по Києву. Через спільних знайомих ми перетнулися із Ніною Матвієнко, яка тоді співала у хорі Верьовки. Ніна потім часто приходила до Сашка додому і проводила з нами час.
А у 72-му нам дозволили попрацювати у студії звукозапису радіо та телебачення на Хрещатику, 26 і за одну сесію записали із Ніною вісім чи дев’ять пісень. Це був перший в Україні дует фольклорної співачки із рок-гуртом.
"Березень" грав концерти на угорській апаратурі, аж поки її у нас не вкрали. Та й чиновники на початку 70-х всіляко душили гурт.
Я вже тоді почав працювати з "Кобзою", але нікому не казав, що співаю на два гурти – боявся пересварити музикантів. І дарма. Одного разу хлопці з "Березня" прийшли на репетицію до "Кобзи" і торжественно передали мене новому гурту (сміється).
Про перші платівки, розмиту обкладинку
та згорілі архіви
З "Кобзою" видали в Україні дві платівки: в 72-му і в 76-му. Про якісь назви для альбомів тоді не могло бути й мови. Така радянська урівняйлівка: "співайте і не випендрюйтеся".
Коли я перевидавав релізи на касетах і дисках, то вже назвав їх як треба: "Ішов козак…" і "Лісова пісня".
Ще одна платівка "Кобзи" вийшла у 82-му в Канаді. Туди увійшли як старі пісні, так і абсолютно нові, до того ніде не видані. Канадці добре її розрекламували – випустили фірмові футболки, наліпки.
Обкладинку першої платівки "Кобзи" зробив Ігор Костін, нині – відомий фотограф, знімок якого коштує $50 тисяч.
Фотографувалися біля Замку Річарда на Андріївському узвозі. У фотоапарату "Салют" не було штативу, тож Ігор знімав з руки – як видно, знімок вийшов трохи розмитим.
Позували хто в чому був, а вже пізніше я розробив для гурту костюми.
 |
| Валерій Вітер: Для свого часу "Кобза" були новаторами |
Коли я йшов з "Кобзи", то хотів зберегти для себе наш матеріал. Прийшов до Олександри Венедіктової, яка була завідувачкою фонду БЗЗ, і попросив переписати платівки на плівку.
А вона мені: "Валера, та що ти гарячкуєш? Вони звідси нікуди не дінуться – приходь коли хочеш і записуй". Але за коньяк і цукерки я все ж вмовив її зробити це тут і зараз.
А за кілька днів частина фонду згоріла в пожежі. Таке в мене було передчуття.
Про гонорари як у Пугачової, пісні УПА
та заборону в Україні
Як артисти могли стати популярними у 70-ті? Кліпів ще не знімали, а музичних передач на телебаченні, крім "Блакитного вогника", майже не було. Залишалося радіо, звідки слухачі дізнавалися про "Кобзу".
Буває, приїжджаєш із концертом в Архангельськ чи на Камчатку, а там – повні зали.
Середні артисти заробляли по 7 карбованців за концерт. Хтось міг отримати 10, максимум – 12. Але 19,50, як у "Кобзи" – це щось із розряду фантастики!
Такі гонорари мали тільки найвідоміші тогочасні зірки: Пугачова, Кобзон та "Пісняри".
Після виходу платівки нас ніхто і пальцем не зачіпав. Та й не було за що. Бо пісень УПА "Кобза" ніколи не співала. Та в ті часи ми їх до пуття і не знали.
Я вважав, що ми повинні виконувати фольклор центральної України, бо саме тут і живемо. А на західній Україні були свої ансамблі – вони б це і мали співати.
Все змінилося, коли до влади прийшов Щербицький (Володимир Щербицький, перший секретар ЦК КПУ, який змінив Петра Шелеста на посаді в травні 1972-го – ред.) З ним в Україні все різко стало промосковським.
Нова головна редакторка "Українського радіо" вважала, що "Кобза" спотворює народну пісню, тому кілька років нас взагалі ніде не крутили. Та й за кордон не пускали.
Хоча з Канади постійно приходили запрошення на адресу "Укрконцерту", але відповіді не було. Через це там поповзли чутки, що ми вже сидимо по таборах.
Тоді на Заході навіть вийшла платівка "Кобзи" з козаком на обкладинці й написом Banned In The USSR.
[BANNER2]
Про закордонні гастролі
та кураторів із КДБ
Але поступово крига скресла, і в 77-му "Кобза" поїхала виступати на дні Києва в Братиславу. Купив собі там футболку Playboy та інші шмотки (усміхається) А за тиждень вирушили на гастролі до Італії.
За кордоном ми повинні були грати пісні народів радянських республік. Розпочинали програму із ВІА "Самоцветы" з їхнім "Мой адрес – не дом и не улица, мой адрес – Советский союз".
У перерві під час концерту на Кубі до нас підходить культурний аташе і каже: "Хлопці, навіщо ви це співаєте? У вас же стільки хороших українських пісень". Подумали: а так можна було? І викинули її з програми.
Звісно, їздили з нами і представники КДБ. Маскувалися то під перекладачів, то ще під когось. Обличчя у них у всіх були такі невиразні – нема за що зачепитися.
Якось в Італії наш колега запізнювався на автобус на півгодини. Тренер "Динамо", який теж був у делегації, здійняв ґвалт: "Де це він лазить?" Ми йому: "Та не хвилюйтеся ви так, краще за своїми футболістами стежте". А він: "А ви краще помовчіть! Я сам знаю, за ким мені стежити". І всі одразу зрозуміли, що ніякий це не тренер.
А хлопця цього за кордон за радянських часів, здається, більше не випускали.
Про вихід із гурту, "Кобзу Original"
та конфлікт із колишніми колегами
Наприкінці 80-х у "Кобзі" постійно змінювалися керівники. Дивишся, ніби нормальний хлопець, а призначили керівником – задирає носа, починає пити.
Та й співали все те саме – вже набридло і нам, і слухачам. Людей на концерти приходило все менше й менше.
Я зрозумів, що втомився, і у 87-му написав заяву на звільнення.
 |
| Валерій Вітер: Малювати я почав із трьох років, співати – з шести |
Після "Кобзи" нарешті зміг зосередитися на мистецтві. Якийсь час до мене в майстерню на Андріївському узвозі ще приходив з горілкою Коля Мозговий та інші люди з "Укрконцерту". Вмовляли повернутися, казали, що платитимуть втричі більше. Але я відмовлявся.
На виставки я брав із собою гітару, і на відкриттях влаштовував концерти. Люди дивувалися: "Ви так гарно співаєте. Шкода, що пішли з "Кобзи"..." Так мене дістали, що на початку 2000-х я не витримав і зібрав "Кобзу Original".
Туди також повернулися учасники першого складу – бандурист Володимир Кушпет і скрипаль Георгій Гарбар. Разом пішли в студію і зробили нові аранжування старих пісень.
Тамтешні звукорежисери так пройнялися ідеєю, що запропонували мені безкоштовно записати все, що я захочу. Так на світ з’явилися кілька моїх сольних альбомів, в тому числі і з авторськими піснями на вірші Миколи Сядристого.
[BANNER3]
Про сучасну українську музику, похвалу від Скрипки
та концерт для хіпстерів
За сучасною українською музикою майже не стежу – не маю часу. Буває, почую щось по радіо, але назв не запам’ятовую.
Колись мені дуже подобався гурт "Кому вниз". Їхня музика зовсім не схожа на "Кобзу", цим вона мене і зачепила.
До мене звертався Вадим Красноокий із Mad Heads. Просив дозвіл на використання музики з пісні "Ой ти річенько". Хотіли зробити дует, але він виїхав у Канаду, тому не склалося.
Хлопці з "Гайдамаків" казали, що "Лісова пісня" – їхня улюблена. Олег Скрипка у якомусь інтерв’ю позитивно відгукувався про нашу пісню "Ой, кинув я бук на яму". Але особисто ми не знайомі.
Минулого літа ми із "Кобзою Original" грали для молодої аудиторії на київському Vertuha Arts Festival. Це був неймовірний концерт! "Ніч яка місячна" співали хором. Після виступу люди підходили із платівками "Кобзи", просили автографи. Їх хтось перевидав, а я про це і не знав.
Для свого часу "Кобза" були новаторами. Ми першими підняли український фольклор на такий рівень популярності. Першими почали грати на електробандурах.
Тому молоді люди досі із задоволенням приходять на мої концерти в майстерню і слухають наші пісні. Вони цю енергетику відчувають.
Філ Пухарєв, музичний журналіст, автор Telegram-каналу ПЛАЙ, спеціально для УП.Життя
Фото та відео Дмитро Ларін, УП
Більше про музику:
Як звучить Україна: 700 гуртів та виконавців
20 найзнаковіших українських пісень за 20 років. СПИСОК
Тарас Чубай: Зараз українці – кошенята, яких мокають обличчям у купку лайна
Музика вільних: ромський джаз, Джанґо і ужгородець в Берліні
Ми хочемо тримати з вами зв'язок. Будемо раді бачитися і спілкуватися з вами на наших сторінках у Facebook та у Twitter.
А якщо хочете бути в курсі лише новин та важливої інформації про здоров'я, підписуйтесь на нашу Facebook-групу про здоров'я та здоровий спосіб життя.