Журналіст і публіцист, бранець "ДНР" Станіслав Асєєв: Моя мрія – про все забути

Станіслав Асєєв – журналіст і публіцист.

2021 року отримав Шевченківську премію за збірку текстів "В Ізоляції".

Наприкінці 2019 року – звільнений з полону "ДНР". В полоні пробув 31 місяць. Більшу частину цього часу провів в "Ізоляції", де бойовики створили тюрму.

До речі, до війни "Ізоляція" була важливим культурним простором Донецька. До того – заводом теплоізоляційних матеріалів. Нині вона, після п'яти років у Києві, змінила локацію і переїхала у Соледар.

Після звільнення Станіслав Асєєв описав свій досвід перебування у тюрмі, тамтешніх мешканців та їхніх катів у книжці "Світлий шлях. Історія одного концтабору". Туди увійшли тексти, створені під час полону – їх вдалося відновити з пам’яті вже після звільнення.

Один із контрапунктів цього тексту – "Молитва атеїста" зі словами "Дай Боже, щоби мені було не байдуже".

Станіслав Асєєв "Світлий шлях. Історія одного концтабору"

– Почнемо зі спогадів про церемонію вручення Шевченківської премії. Мені в твоїй промові дуже сподобався фінал зі словами "Ви програли". Хто програв?

– Програли безпосередньо ті люди, які мене заарештовували та везли з "Ізоляції" показати відео презентації книжки моїх статей "В Ізоляції".

Ті, хто казали, що всім в Україні до мене байдуже.

І ті, хто казали, що на моїй книжці та на мені заробляють гроші – хоча ту книжку роздавали безкоштовно.

Ті, хто казали, що за тиждень після звільнення про мене всі забудуть.

Стоячи на сцені під час церемонії я усвідомив, що всі ті люди… ні, я б не сказав, що вони помилялися, бо насправді не думаю, що вони самі вірили в те, що казали – такі слова вони казали всім. Стоячи на сцені я подумав, що всі ті люди програли.

БІЛЬШЕ ПО ТЕМІ: Шевченківська премія-2021: стали відомі імена переможців

– Розкажи трохи більше про той показ відео. Як це було, що то було за відео, як тобі його показали?

– Це досить незвично. Ті ж "оперативні співробітники контррозвідки", які мене і заарештовували, вивезли мене з "Ізоляції" в центр Донецька до будівлі так званого "міністерства" на Шевченка, 26.

Увімкнули мережу, а перед тим запитали, чи є в мене книжка "В ізоляції". Я відповів, що ні, такої книжки в мене немає.

Вони спершу показали мені фото цієї книжки, де на обкладинці було написано: Станіслав Асєєв "В ізоляції". Не розуміючи, про що ідеться, я сказав, що такої книжки не писав.

І потім вони увімкнули мені відео з сюжетом про презентацію в Києві, де були Ірина Геращенко, а тодішній посол США і Україні, багато інших політиків і правозахисників.

Потім мені пояснили: "Там какие-то твои статьи собрали в сборник и сейчас будуть продавать".

Тоді я зрозумів, що за книжка. І сказав, що, звісно ж, написав цю книжку – і саме за неї сиджу в "Ізоляції". Адже саме за всі ті написані тексти я отримав звинувачення та термін ув’язнення. Немає значення, чи брав я особисто участь у підготовці видання.

Їх це дуже зачепило. Вони сказали, що зараз я буду давати інтерв’ю, де маю розповісти, що нічого не знаю про цю книжку, що ніколи її не писав і не знаю, чи там справді мої твори. Все це було вже після історії з голодуванням, тому треба було сказати щось і про це.

Все це закінчилося "інтерв’ю" для Сладкова з "Россия24", де я здебільшого говорив не про книжку, а про те, що я – шпигун.

[BANNER1]

– Коли ти дивився те відео з презентацією, то що відчував?

– Мені було дуже радісно, що про мене не забули. І що кампанія щодо мого кейсу іде на міжнародному рівні. І тому мені було навіть радісно повертатися в "Ізоляцію".

Розумієш, щоразу, коли мене кудись везли на допит – це була радість. Адже можна було проїхатися Донецьком.

І, якщо дозволяли з голови зняти пакет, навіть подивитися на місто. Щось можна було побачити навіть крізь щілини в "буханці".

Кожен допит – це півтори-дві години в кабінеті поміж інших людей, які точно не будуть вас чіпати.

Саме тому кожне повернення до "Ізоляції" викликало в мене напади депресії. Але того разу я повертався неймовірно щасливим. Розумів, що та інформаційна кампанія стане ключовою, аби мене не "загубили" в тих в’язницях і я би не сидів тут 10-15 років.

– Здається, тут дуже важливо пояснити, чому для полонених так важливо знати, що про них не забули.

– Це психологічно важливо. Люди, котрі перебувають у полоні, в підвалі, в "Ізоляції", завжди стикаються з думкою про самогубство. Вона йде з думки про те, що про тебе ніхто не пам’ятає. Саме її постійно нав’язують в МГБ – це їхній лейтмотив.

З першого дня полону мені говорили, що про мене пам’ятає тільки мама, та й вона походить сюди місяць-два, а потім її не стане, бо вона всього цього не витримає. Мовляв, інші про мене не згадають, бо я нікому не потрібен.

Коли після побиття, катувань і таких слів тебе повертають до камери – це дуже тисне. Натомість потужного психологічного поштовху надає знання, що тебе пам’ятають і за тебе борються.

Станіслав Асєєв: Головна ціль мого життя – звільнитися від всіх тих емоцій і від цієї теми

– Я запитаю, а ти можеш не відповідати. Думки про самогубство – це щось таке, з чим і ти зіткнувся, перебуваючи в полоні?

– Звичайно, що я також. Але не тільки я. З ким би я не розмовляв на цю тему, всі говорили, що думали про це. Думаю, що в цих умовах – це нормальна реакція, на відміну від умов звичайних, коли ти на свободі.

Після багатьох годин катувань або під час катувань, коли тебе тиждень чи два поспіль катують щоночі, звичайно, думки про самогубство виникають.

Інша справа – як ці думки перетворити на щось раціональне. Як зробити так, аби від думок не перейти до справи.

Мені допоміг метод написання текстів. Я почав писати огризком олівця, який знайшов під плінтусом у будівлі МГБ – разом із картонною текою.

Писати було нераціонально – я не знав, чи буду жити, чи ні. Тим паче не думав, що колись із того вийде якась книжка. Але мені було потрібно всі свої думки раціоналізувати та перевести у формальний вигляд, аби потім перечитувати, аналізувати, думати.

Розумію, що писати можуть не всі. Інший спосіб – спорт, як би абсурдно це не звучало. Навіть у підвалі, навіть після катувань, трохи відійшовши, я почав займатися спортом. Почав бігати та віджиматися в одиночній камері. І це розвантажує.

[BANNER2]

– Ми ще договоримо про писання та книжку, а наразі хочу закінчити сюжет про твою промову на церемонії.

Я стояла на сцені, чула твою промову та ловила власні відчуття від того, що почула в твоїх словах – гнів, бажання помсти…

На твою думку, такі емоції плідні для думання про війну? Для проживання досвіду полону?

– Озвучені тобою емоції – це частина мого життя, наразі вони не дуже заважають. Але головна ціль мого життя – звільнитися від всіх тих емоцій і від цієї теми.

Від теми звільнитися набагато простіше. Я можу відсторонитися від "Ізоляції", полонених, теми прав людини та почати займатися екологією, про яку я все більше думаю як про майбутній засіб самореалізації.

Але щодня я з цією темою стикаюся в думках. Оскільки я поки ще в цій темі – темі "Ізоляції". Я розумію, що мою місію ще не завершено. Моя місія – закриття "Ізоляції". Для цього треба видати мою книжку англійською мовою на широкий загал, а це ще до кінця не зроблено.

Але загалом, якщо людина хоче звільнитися, то має якомога менше згадувати про полон. Я до мінімуму звів своє спілкування з іншими звільненими полоненими.

Ми спілкуємося тільки у формальному контексті, адже почалися суди над Бражніковим – одним із фігурантів у справі "Ізоляції".

Моя мрія – про все це забути.

– Ти справді можеш відсторонитися від теми полону та "Ізоляції"?

– Сьогодні – ні. Але загалом я думаю, що це можливо, якщо кардинально змінити життя чи навіть на рік-півтора змінити країну проживання.

В Україні забути неможливо, бо досі йде війна. Навіть просто перемикаючи телеканали вдома я буду про це згадувати та думати.

ЩЕ ОДНЕ ІНТЕРВ'Ю Станіслава Асєєва "Українській правді"

– Про бажання помсти ти пишеш і в книжці "Світлий шлях". Якщо помста – то на чию адресу?

– Для мене помста – це не абстракція. Мені ідеться про конкретних осіб із адміністрації "Ізоляції". Станом на сьогодні ми знаємо їхні прізвища. Я можу поіменно назвати майже кожного.

Мені не йдеться про загальну помсту системі чи Владіміру Путіну – їм вирок винесе час. Історія свідчить, що диктатори, причетні до воєнних злочинів, дуже рідко отримують вироки та кару за життя.

Натомість пересічні виконавці, котрі стоять на горизонтальному рівні в "Ізоляції" можуть отримати цілком реальні покарання. Мені важливо, щоби ці люди мали бодай якісь проблеми внаслідок інформаційного шуму, який я підіймаю.

– Ти сказав, що прагнеш обмежити спілкування з іншими звільненими полоненими.

Тобто можна просто перегорнути сторінку? Це взагалі легко – так усуватися, менше перетинатися?

– Не можу на це відповісти, бо ще навіть не підійшов до виконання цієї мети.

Я та "Ізоляція" – наразі майже одне й те саме. "Ізоляції", катуванням, воєнним злочинам присвячені всі мої інтерв’ю в Україні та за кордоном. Після звільнення моє життя злилося з цією темою. Без неї мене, певною мірою, не існує.

Якщо дивитися в майбутнє, то можна переключитися на щось інше та припинити давати коментарі на цю тему. Можна повністю припинити спілкування з людьми, котрі мають такий самий досвід…

От ми нещодавно з одним із звільнених полонених з формальних причин зустрічалися. І я дізнався, що деякі з них регулярно зустрічаються в Києві, проводять спільні вечори, згадують, кого як катували. Я цього не розумію та не вважаю це правильним.

Станіслав Асєєв: Я до мінімуму звів своє спілкування з іншими звільненими полоненими

– Що було би правильним?

– Не знаю. Все дуже індивідуально.

Хтось звернувся до психолога. Деякі люди після полону почали пити – це стало для них засобом реабілітації, хоча й дуже сумнівним.

Я не п’ю, а до психолога сходив один раз – і мені дуже не сподобалося, бо людина мені ставила такі запитання, які я чув на курсі загальної психології другого курсу університету.

Тож для мене реабілітацією була книжка. В ній я сам собі поставив потрібні запитання – зокрема в розділі, що присвячений посттравматичному синдрому.

Так, усі різні. Але я би зі свого досвіду рекомендував відходити від цієї сфери та переключатися на іншу діяльність – навіть у розмовах, навіть із рідними.

– Нещодавно я дочитала книжку Міколая Ґринберґа "Я звинувачую Аушвіц", що присвячена життю так званого Другого покоління – дітей тих, хто пережили Голокост.

В ній описані різні стратегії проживання травми та її наслідків, але дві магістральні – або мовчання та замовчування цього досвіду для дітей, або ж активне проговорення, усвідомлення себе як свідка, що має свідчити. Яка стратегія тобі ближча?

– Для майбутніх поколінь і суто політично правильнішою є друга стратегія. Важливо розповідати, що сталося, зберігати цю пам’ять.

Та особисто для мене бажанішою є перша стратегія. Мені здається, що люди, котрі постійно розповідають про травму, самі себе ховають – ще за життя.

Не думаю, що після Аушвіцу дуже приємно вголос згадувати про Аушвіц – можливо, для психіки тих людей це просто катастрофа. Та якщо вони вбачають в цьому глибинний сенс для наступних поколінь і готові заради цього пожертвувати своїм життям…

Я за півтора роки після звільнення вже відчуваю себе вичавленим, як лимон. Не знаю, що від мене залишиться, якщо я продовжуватиму так усе своє життя. Не думаю, що я до цього готовий.

[BANNER3]

– Продовжимо говорити про цей досвід, але з позиції мирного населення – так званих "пересічних" і "маленьких" громадян. Яка їхня роль і вразливість в умовах окупації?

– Я буквально вчора мав про це інтерв’ю з білоруською журналісткою та блогеркою. Я сказав їй, що на окупованих територіях Донбасу люди вже втратили можливість впливати бодай на щось.

В тому інтерв’ю я сказав, що Білорусь поволі дрейфує до того стану. Наприклад, на окупованих територіях Донбасу можна теоретично уявити собі в Донецьку на площі Леніна якийсь мітинг незгодних із чимось людей.

Такий мітинг, по-перше, взагалі не почнеться, а по-друге, якщо почнеться, то закінчиться на підвалах. Навряд чи такий мітинг буде достатньо численним, аби місцеве МГБ не могло би його розкидати по місцевих лісосмугах.

В Донецьку та Луганську опозицію повністю втрачено. Відсоток проукраїнських людей дуже малий, він уже критично неважливий і не може ні на що спливати.

Там панують або проросійські, або антиукраїнські громадяни. Це можна помітити за кількістю виданих і отриманих там російських паспортів.

Також про це свідчить кількість учасників корпусів бойовиків. Вони заявляють про 30-35 тисяч, помножимо це число на 3 або 4 – на кількість членів їхніх родин.

– Чи може бути отримання російського паспорта – частиною стратегії виживання в окупації, а не актом політичним або ідеологічним?

– Отримання російського паспорта – це ідеологічна позиція.

Отримувати російські паспорти нікого не примушують – на відміну від "паспортів ДНР", які мусили отримати всі, хто працюють на так званих "республіканських" посадах.

Натомість російські паспорти – принаймні донедавна – не були обов’язковими до отримання. Вони не дають особливих привілеїв, навіть навпаки.

Наприклад, людина з російським паспортом матиме служити в російській армії. Хіба що пенсіонери, можливо, зможуть отримувати російську пенсію, але я про такі випадки поки не чув.

400 тисяч російських паспортів – це офіційна статистика. Російське громадянство отримали навіть не всі бойовики – їх до цього не примушують.

Водночас на окупованих територіях уже приготували "законопроект", який дискримінує в правах людей, які мають тільки українське громадянство.

Зокрема, вони не зможуть продавати чи купувати нерухомість. Це означає, що імовірно скоро отримання інших паспортів стане необхідністю для тих, хто залишився на окупованих територіях.

БІЛЬШЕ ПО ТЕМІ: Страх та смерть в "Ізоляції". Як катують людей у підвалах Донецька

– На твою думку, що сьогодні тримає на окупованих територіях мирне населення? Чому люди не їдуть?

– Маю просту відповідь на це запитання. Це ситуація моєї мами та дуже багатьох наших знайомих.

Є люди, хто має рідню та знайомих тільки тут, у Донецькій або Луганській області. Їм немає, до кого їхати.

Моя мама також була прив’язана до бабусі, котра навіть не виходила з квартири – і перевезти її не було навіть технічної можливості. Мама, звичайно, її б не кинула – і залишалася на тій території до бабусиної смерті.

Навіть якщо вам 50-60 років і у вас немає батьків похилого віку, то ви можете продати квартиру, скажімо, в Макіївці – і отримаєте копійки, за які неможливо буде купити квартиру в іншій області.

Людям банально немає, куди їхати – і я ще не кажу про брак роботи та інших інфраструктурних нюансів.

– Твоє ставлення до Донецька змінилося за цей час?

– Я б не сказав, що змінилося.

Донецьк для мене – образ в тумані. Місто, яке я все більше забуваю.

Інколи я намагаюся пригадати місце, де я мешкав до арешту, і поки що мені вдається це зробити. Хоча паралельні вулиці, де була крамниця та інші місця, куди я ходив, уже не можу пригадати без Google Maps.

Донецька я не бачив фактично з моменту потрапляння в полон. В моїй пам’яті це місто все більше зникає. Особливо сумно, що на фотографіях, які мені трапляються в мережі, я вже не всі місця впізнаю.

В мене немає образи на місто – це було би абсурдно. Та я його поступово забуваю.

Станіслав Асєєв: Мені здається, що люди, котрі постійно розповідають про травму, самі себе ховають – ще за життя

– Ти би хотів туди колись повернутися та побачити на власні очі?

– Ні.

Я розумію, що Донецьк не буде містом-привидом. Там залишаться всі ті люди, котрі раділи моєму затриманню, котрі підтримували весь цей режим і бойовиків. Якщо ми вивісимо прапор України на Донецькій ОДА, ці люди не зникнуть.

Мені було би некомфортно ходити вулицями, розуміючи, що люди поруч зі мною можуть ненавидіти і мене, і Україну.

– Таких людей було багато поміж твоїх знайомих, друзів, колег?

– Дуже багато. Можливо, це тільки мені так пощастило, і моє оточення не можна вважати репрезентативною вибіркою. Та серед них майже всі підтримали окупацію та Росію.

Всі мої однолітки, разом із якими я зростав – 21 людина з мого будинку в Макіївці – пішли в підрозділи бойовиків або до казаків і билися проти України.

Саме тому я не уявляю і повернення до Макіївки, де в мене живуть рідні.

Навіть дорогою до під’їзду я би точно зустрів когось із сусідів. До полону вони зі мною спілкувалися, тому що не знали моїх поглядів – хоча й знали, що я не пішов служити до бойовиків. А тепер не уявляю, як би могли потиснути один одному руку.

[BANNER4]

– Нещодавно проголосували законопроект про воєнні злочини. Ти стежив за цим документом? Чи він допоможе подолати безкарність і більш ефективно засуджувати тих, хто винен у воєнних злочинах?

– Я стежив, звичайно. Його прийняття – особиста заслуга Олександри Матвійчук і Центру громадянських свобод, котрі познайомили з цією тематикою.

Звичайно, цей закон дуже важливий.

По-перше, з технічного боку він важливий, адже дозволяє за 20-30-40 років притягнути до відповідальності тих хлопців з "Ізоляції", адже воєнні злочини не мають терміну давності.

По-друге, політично важливо показати, що колаборанти, котрі разом із Росією чинили злочини, будуть відповідати, і їм в Українській державі не буде місця на свободі.

По-третє, з точки зору помсти, це важливо, тому що дозволить покарати бодай когось із них.

– Якщо продовжити говорити про досвід полону, то неймовірно цікавим є досвід перетворення пережитого на тексти.

Книжки "В ізоляції" та "Світлий шлях" – це свідчення очевидця, свідчення свідка, даруй мені цю тавтологію. Та ці тексти дуже різні. "В ізоляції" – колонки. "Світлий шлях" – більш особистісні й більш художні тексти про пережите.

Для тебе ці тексти чим різняться?

– "В ізоляції" написала інша людина. Ця людина ще мала ілюзії щодо людей. Щодо Росії ілюзій уже не мала, але ще вірила в світле майбутнє на тих територіях після звільнення. Та людина вірила, що все буде добре. Це ідеалістичне забарвлення.

"Світлий шлях" – це моя особиста молитва. Вся ця книжка – звернення до чогось трансцендентного після всього, що я побачив. В ту мить я вже усвідомив усе на що ми, люди, здатні. Ця книжка – запитання без відповіді. Думаю, вона глибша та експресивніша.

"В ізоляції" вийшла без Станіслава Асеева на свободі

–"В ізоляції" – це збірка статей. Ти сам як медійник не даси мені шансів помилитися: такі тексти ми пишемо з думкою про читачів, споживачів наших медіа.

"Світлий шлях" геть інакший. Коли ти створював цей текст, то думав про читачів, які можуть зрозуміти чи не зрозуміти описаний досвід?

– Ні, не думав. Ти все правильно сказала, і саме тому книжка вийшла такою молитовною та експресивною.

В ній є окремі розділи, які було створено ніби в процесі медитації. Ті тексти звернено не до людей, а до майбутньої ситуації.

Якщо висловлюватися метафорично, то це книжка не для читачів, а для Бога… якби я в нього вірив.

– Ті, хто читають книжку, зчитують те, що ти хотів сказати? Що ти чуєш у відгуках?

– До кожної книжки ми підходимо з позицій власної освіти. Люди, які будуть читати "Світлий шлях", повинні володіти певними гуманітарними азами, щоби зрозуміти, про що ідеться.

Я маю на увазі не те, що там згадано Сартра чи Кавабату. Просто деякі речі там будуть зрозумілі тим, хто знають європейську гуманітарну традицію.

Ця книжка навіть за своєю структурою є полемікою з Віктором Франклом і його текстом "Психолог у концтаборі".

Цю книжку я читав ще до полону та до війни. А також читав її в полоні. Це було щось неймовірне. На другий день після того, як мене схопили, Валера Соколов у сьомій камері дав мені цю книжку. Її прочитали всі, хто сидів в "Ізоляції". Передавали з камери в камеру. Цю книжку берегли, мов скарб.

Так, на другий день в "Ізоляції" я ще не зрозумів, що це концтабір. А за декілька місяців стало ясно, що з деякими речами, про які я читав у Франкла, можу посперечатися.

ПУБЛІКАЦІЇ СТАНІСЛАВА АСЕЕВА (ВАСІНА) НА "Українській правді"

– Розкажи про процес писання. Перші сторінки ти почав писати в камері, коли знайшов олівець і картонну теку. Де ти потім брав папір? Чи вистачило олівця?

– Я почав писати ще в підвалі контори – так званого "МГБ", де і знайшов олівець і теку.

Ті тексти не були про "Ізоляцію", тому що я там тоді ще не був. Перші тексти були експресивними – в них я виписав те, що мене турбувало – арешт, допити.

Коли мене наступного разу вели на допит, я запитав, чи можна мені взяти папір і писати щось абстрактне – не про них, не про "МГБ", без позивних. Я пояснив, що мені треба писати вночі та якось формалізувати свій досвід, аби не з’їхати з глузду. Тих "оперативних співробітників" це взагалі не цікавило. Мені показали, де лежав папір, і я взяв з собою 15 чи 20 аркушів.

Охороні підвалу я постійно нагадував, що "опера разрешили". Тому на підвалі я писав спокійно.

Коли мене везли в "Ізоляцію", рукописи я взяв з собою. Крім рукописів у мене більше нічого не було.

Під час обшуків я постійно нагадував, що маю з собою рукопис, і що в конторі мені дозволили писати.

В "Ізоляції" мені відповіли, що нікого це не обходить, тому аркуші я забрав у камеру з собою.

За три-чотири місяці, коли я відійшов від шоку та зрозумів, куди я потрапив, почав знову писати та обережно описувати те, що відбувається в "Ізоляції" – з психологічного боку. Я не називав позивних, не висловлював агресії до адміністрації, але описував психологічний став в’язнів після катування та їхні способи дати цьому раду в камерах.

Так тривало півтора роки. Мені це дозволяли робити тільки для того, щоби під час чергового обшуку в мене всі відібрали.

Знаю, що вони все це уважно прочитали, кожне слово. Вони потім мені цитували мої тексти.

Думаю, це зробили, аби знайти в текстах підстави знову мене побити чи кинути мене на підвал. Але нічого такого вони в текстах не знайшли. І заборонили мені писати.

Я знав, що ті тексти в мене заберуть, тому вчив їх на пам’ять і повторював їх як поезію, коли рухався годинами від стіни до стіни. Всі в’язні ходять камерою годинами – інших розваг там немає.

Коли мені заборонили писати, нові тексти я створював просто подумки, у власній голові. Коли мене перевели з "Ізоляції" до офіційної в’язниці, в СІЗО я за два дні переніс усе це в звичайний зошит.

Потім цей зошит я перевіз до колонії.

А потім про всяк випадок заховав ті тексти в листах від дружини Богдана Пантюшенка, котрий перебував разом зі мною в 32-й колонії в Макіївці. Вивезти тексти мені вдалося саме завдяки Богдану.

Рукописи Станіслава Асєєва

– Я бачила на твоїй сторінці в соцмережах пост про те, що ти комусь подарував сторінку свого рукопису – на знак пам’яті. Що це за жест? Що це за рукопис? Чому ти його віддаєш і даруєш?

– Це не жест, а виняток. Я маю всього 14 аркушів із рукописом – кожен лист списаний з обох боків.

Один аркуш я віддав до одного з київських музеїв після наполегливих прохань.

Другий аркуш я подарував президентові "Радіо Свобода", тому що він, як і все "Радіо Свобода", зіграв величезну роль у моєму звільненні.

До речі, я віддав саме той аркуш, на якому є текст, який публікували в англійському перекладі.

Інші аркуші я не планую нікому віддавати.

– Шкода було віддавати такий артефакт?

– Так, дуже шкода. Але це було треба для доброї справи. Сподіваюся, інші аркуші залишаться зі мною – для мене вони дуже важливі.

Я дуже переймаюся долею рукописів, які зробив у полоні, на підвалі, на картонній теці. Їх у мене відібрали… В тих умовах, у яких я тоді був, таке писання для мене було справжнім вчинком. Я знайшов сили знайти олівець, теку та почати писати.

Тих текстів я не пам’ятаю. Тому для мене це справді велика втрата.

Сподіваюся, ті люди не викинули мої рукописи. Можливо, я навіть колись ще отримаю пропозицію заплатити викуп за нагоду забрати ті тексти.

– Про що були ті тексти? Можливо, ти пам’ятаєш бодай їх настрій або якісь інші ознаки?

– Щось на кшталт молитви в прозі. Я розмірковував про те, чи варто було залишатися на окупованих територіях.

До полону я провів там два роки як журналіст і публіцист. І що я отримав натомість? Також я міркував про маму. Не знав, чи вона жива.

[BANNER5]

– Сьогодні в тебе є відповідь на запитання, чи варто було залишатися?

– Немає. Якщо чесно, це одне з головних запитань, хоча воно й ширше за запитання, чи варто було залишатися.

Воно постає запитанням про те, чи усе закінчилося – для мене особисто та для тих людей, які не пережили перебування в "Ізоляції".

Коли мені кажуть, що я після полону отримав нагороди, повагу в суспільстві, тепер мене всі знають – це все правда.

Але на іншому боці – люди, котрі залишилися в камері, котрих закопали десь під териконами в безіменних могилах.

Не слід казати, що полон – це позитивний досвід, після якого можна видати книгу та отримати Шевченківську премію. Завжди є люди, котрі не змогли нічого. Їх вбили, як собак.

Тому я не маю відповіді, чи цей досвід був мені потрібний.

– Чи є речі, з якими ти перестав миритися, які перестав терпіти після досвіду полону?

– Такого немає. Навпаки – є речі, на які я став звертати менше уваги, став менше дратуватися.

Наприклад, менше уваги звертаю на помешкання та умови. В мене вдома є тільки одна ложка, скажімо. Мені вистачає, хоча гостей борщем я вже не зможу пригостити.

Я досі живу аскетично та прагматично – як люди в місцях позбавлення волі. Все, що під рукою – функціональне та має конкретний сенс. Воно не лежить на полиці без діла. Хоча іноді доходить до абсурду та смішних ситуацій.

Станіслав Асєєв: Потужного психологічного поштовху надає знання, що тебе пам’ятають і за тебе борються

– Після звільнення ти отримав теплий прийом – достатньо підтримки та допомоги для початку нового життя?

– З боку рідних і друзів – звичайно.

Мене дуже потужно підтримали колеги з "Радіо Свобода" – дали ноутбук, винайняли мені житло на перші місяці… Підтримали близькі друзі, котрі виїхали з Донецька до Києва ще 2014 року – Єгор Фірсов, Олексій Мітасов…

І, звичайно, моя мама. Попри зарплатню у 8 тисяч рублів і попри те, що треба було утримувати ще двох бабусь, мама щоразу, коли це було можливо, приносила в "Ізоляцію" величезні сумки з їжею… от тільки вони до мене майже жодного разу не доходили.

Також мама всі ці роки примудрилася назбирати трохи грошей, аби вже після мого звільнення привезти всі ці гроші мені до Києва.

Від держави я, як і всі, за кілька місяців отримав 100 тисяч гривень фінансової допомоги. Також у приватному порядку мені вдалося отримати квартиру – це виняток, а не системна державна підтримка.

Спершу під час зустрічі мені це пообіцяв Зеленський, а потім під час зустрічі з Єрмаком я нагадав про це… інакше про ту квартиру вже ніхто би не пам’ятав.

– Ти вже сказав, що в майбутньому хотів би приділи увагу іншій темі – темі захисту довкілля.

А взагалі яким ти бачиш своє майбутнє життя? Розумію, що запитання звучить абстрактно. Але, можливо, якісь "прапорці" для себе ти вже розставив.

– З майбутнім у мене не склалося.

МГБ тільки те й робило, що вибивало з нас майбутнє, переконуючи, що жодного майбутнього ми не маємо. Тому будувати далекоглядні плани мені складно.

А екологічна тематика мене цікавить тим, що вона – не егоїстична. Наше майбутнє та стан довкілля залежить від того, як кожен із нас діятиме щодня.

Це тема, що добре показує, як наше особисте життя залежить від життів інших і як на ці інші життя впливає.

Ірина Славінська, продюсерка радіо "Культура", спеціально для УП.Життя

Світлини "Радіо "Свобода"