10 фільмів, які допомагають під час війни: огляд солдата-кінокритика

Коли проводив більшу частину часу з кіно в усіх його втіленнях – відвідини знімальних майданчиків, днювання на фестивалях і ночування за кінопереглядами для рецензування, – то від'єднання від звиклого породжує новий спосіб існування. Це життя в посткінопроцесі, в якому сили доводиться черпати з відкладеного, надихатись набутим, колись побаченим і улюбленим.

А війна вимагає колосальних енерговитрат, відтак необхідно мати потужну основу, повноводні джерела, міцний тил. Тепер я згадую лише те кіно, що здатне мені дати сил – і душевних, і інтелектуальних. Кіно, яке підживлює мене ідейно, естетично... любовно. Продовжуючи флешмоб свого колеги у кінокритиці та побратима на війні, Антона Філатова, нижче даю 10 фільмів, сплетених між собою моїм минулим і моїм теперішнім. А майбутнє я творю сам.

Ще по одній

Режисер Томас Вінтерберг, 2020

Це кіно дарує надію – коли життя банальне, сумне, а ти пригнічений і апатичний, варто зробити радикальний крок і змінити статус кво. Так чинить головний герой (Мадс Міккельсен), пристаючи на, здавалося б, абсурдну пропозицію друзів почати пити щодня задля підняття настрою.

Копенгаген, наші дні. Шкільні вчителі у віці 45+ вирішують, що час змін настав...

Радикальний експеримент, як і водиться з усім радикальним, виходить з-під контролю. Одному другу цей експеримент вкорочує життя, а герою міняє це життя рівно настільки, щоб він усвідомив – стати кращим можливо, якщо ти кинеш виклик своєму дракону і матимеш сили його перемогти.

Довгі заручини

Режисер Жан-П'єр Жене, 2004

Ще більш радикальний фільм про надію, якої, здавалося б, вже й нема. Зниклий на полях Першої світової коханий головної героїні (Одрі Тату) це промінчик світла ледь не буквально, бо якщо вона його не знайде, її внутрішнє світло згасне.

У "Довгих заручинах" грає і Марійон Котіяр

В усіх сенсах пускаючись берега в пошуках, героїня створює цілий світ, цілу конструкцію з людей, предметів та переїздів. Солдати і повії, юристи і детективи, родичі і птахи – всі шукають коханого серед лікарень та моргів, архівів та окопів. І знаходять! Так, знахідка не є ідеальною, бо ж ідеалу не існує. Але це знахідка. І заради неї варто жити.

Древо життя

Режисер Терренс Малік, 2011

Саме життя є предметом цього дивовижного фільму, сімбіозу художнього з документальним кіно, драматичного з науково-пізнавальним. Життя родини (Бред Пітт, Джессіка Честейн) вписано у круговерть всесвіту, взаємозв’язок всього з усім. Це фільм-роздум (за кадром весь час звучить жіночий голос, як молитва, як звертання до когось, до Бога, і водночас ні до кого, це думки вголос).

Історія світу в історії однієї родини починається з питання: як можна любити матір, коли вона любить батька

Фільм змальовує картину малого і великого, родини і світу, як одного цілого, де важливим і важким є кожний крок персонажів та рух льодів, сонця чи галактики. Радість і сварки героїв, задумливість і буденність – це все частина древа життя, нашого життя і життя навколо. Прекрасне кіно, глибоке і дуже потрібне саме зараз. Принаймні, мені.

Читайте також: Не "Короною" єдиною: 7 найкращих серіалів цієї осені

Рибка Поньо на кручі

Режисер Хаяо Міядзакі, 2008

Анімаційний фільм про любов, незрозумілу, позбавлену логіки, але таку глибоку і віддану, що крім як розплистися в посмішці щастя нічого не залишається.

Чари анімації Міядзакі створюють сюжет, за яким у хлопчика закохується рибка. Вона, щоб реалізувати своє почуття і всупереч волі батька-чарівника, перетворюється на дівчинку.

Історія рибки Поньо і хлопчика Саске стала важливою частиною японського маскульту

Це кіно про відданість, безкорисливість, прагнення реалізувати свою любов поза всякі перестороги і перешкоди, навіть у вигляді чарів чи самої природи. Вистояти супроти шторму, піти в плавання, коли навколо невідоме, – тим паче, якщо ти маленький хлопчик, – це здійснення тільки з вогнем у грудях, запаленого, немов Прометеєм, близькою і важливою тобі істотою. Саме підтримкою є це японське аніме, чудернацьке і чудове, таке добре і таке сильне.

Прибуття

Режисер Дені Вільньов, 2016

Чи є ще подібний фільм, який би у такій вигадливій формі науково-фантастичного жанру стверджував користь від знанні власної мови?

Перекладачка (Емі Адамс), отримує безцінну інформацію від інопланетян і бачить своє майбутнє. Воно виявляється досить трагічним. Та попри це, жінка іде за ним, адже життя в любові, навіть коротке, цінніше за життя взагалі без любові...

Автор "Дюни" Дені Вільньов відточив свій режисерський почерк у фільмі "Прибуття"

Дивовижна ідея про мову і час була створена оповіданням письменника-айтішника Теда Чана, а потім втілилася в "Прибутті" – одному з кращих фільмів свого жанру. Й ідея Чана, помножена на талант Вільньова, наразі особливо актуальна, оскільки ми боремося не тільки за своє існування, а й за свою мову, за існування нашої культури.

Любовний настрій

Режисер Вонг Кар-Вай, 2000

Відчуття близької людини, відчуття кохання в собі – те, що допомагає в стані самотності, напруги чи небезпеки. "Любовний настрій" це відчуття поширює, як парфуми – запах.

Стосунки чоловіка і жінки (Тоні Люн і Мегі Чун) у фільмі гонконгця Кар-Вая не є любовними, – вони не взаємодіють як коханці, але відчуття любові між ними чується немов туга, передчуття, немов бажання за мить до його реалізації.

"Любовний настрій" Кар-Вая займає другу позицію у списку найвеличніших фільмів ХХІ століття за версією ВВС

В естецьких лаштунках Гонконгу 60-х років, під витончений і сердечний саундтрек Майкла Галассо і Сігеру Умебаясі ці двоє вальсують в танку дещо болючого, непромовленого кохання, натхненні ним, чим надихають і глядача. Почуття любові, атмосфера любові, любовний настрій тут сприймається всіма п'ятьма чуттями, породжуючи стійке переконання навіть у зневірених: кохання – можливе, варто просто ословити його!

Всі ранки світу

Режисер Алан Карно, 1991

Чого ще не вистачає під час війни, так це музики. Справжньої музики, класичної. А "Всі ранки світу" нагадують про позачасовість класики. І дарують рідкісне за межами концертних залів звучання композицій маловідомого добахівського композитора Жана де Сент-Коломба.

Кадр з фільму "Усі ранки світу"

Звуки віоли де гамбо примушують плакати, та це є сльозами очищення. Разом з тим фільм, як кінематографічне, рефлексійне мистецтво, показує, що трагедію в родині можна пережити, якщо займаєшся музикою, як це робив герой (Жан– П'єр Мар'єль), переживаючи смерть дружини. Звісно, кожна втрата переживається кожним по-своєму. Але цей фільм є прикладом, цілком реальним, і приклад – життєдайний.

Морпіхи

Режисер Сем Мендес, 2005

Той стан війни, в якому ніколи не думав опинитися – очікування. Фільм показує не війну, а армійщину й тренування: божевілля нічого-не-роблення замість божевілля стрілянини-всіх-в-усе.

Морський піхотинець (Джейк Джілленгол) збирався на війну в Іраку, натомість його прирекли безкінечні чотири дні чекати відправки на базі десь в пустелі без країв, а від цього дах їде швидше, ніж коли над тобою кулі літають. І цей дах здатен привалити когось поруч.

Кадр з фільму "Морпіхи"

Фільм показує інший бік війни, її вивертень, про який поза війною мало хто здогадується. Тому він такий важливий мені – приреченому кимось чекати війни по різних базах України. Він показує, що я не придумав це все, і в цьому кошмарі я не один.

Велика краса

Режисер Паоло Соррентіно, 2013

Коли краса навколо і вона щоденна і невпинна, то з часом вона зникає, перетворюючись, немов людина після смерті, в ніщо. Тим паче, якщо йдеться про моду – світ неймовірно тлінний.

Проте важко цю тлінь розпізнати, будучи оточеним нею. Герой – журналіст і письменник (Тоні Сервілло) – перебуває в самому епіцентрі модної індустрії. Він знаний і шанований критик, що ніжиться в пахощах слави, вештаючись Римом з вечірки вершків світу моди до вечірки з вершками світу бізнесу.

Кожен кадр у Соррентіно – епічний

Так проходить життя, і книга, що зробила його гуру, стрімко залишається в минулому. А в теперішньому – порожнеча і розчарування.

Це кіно суттєве, серйозне, інтелектуальне, бо дає привід подумати про марноту марнот. Але воно і захоплююче, вишукане, веселе й динамічне. Це кіно – радість, а разом з тим, кіно про те, що радість минає. А що залишається? – кожен сам має знайти відповідь.

Я буду штовхати тебе

Режисери Кріс Карчер та Террі Періш, 2017

Документальне кіно загалом є основою для візуального відчуття війни, її глашатаєм. Але ця документалка не про війну – та може цим вона мені така помічна. Бо хочеться мати такого побратима, який би виніс тебе, не дай Боже пораненого, з поля бою – так само, як тут один друг штовхає іншого на Шляху Святого Якова. Штовхає прикутого до інвалідного візка, не здатного ходити, але спраглого пройти, проїхати чи бодай проповзти найвідомішою паломницькою дорогою людства.

Кадр з фільму "Я буду тебе штовхати"

500 кілометрів доріжками, полями і горами Іспанії один друг тягне, везе, піднімає, перекладає, миє і знову вкладає у візок. Така самовідданість – навіть не сила чи витривалість – приголомшує, розчулює і надихає. І надає сили ототожнити себе зі штовхаючим, аби самому стати таким побратимом. Велике кіно про велику силу людяності.