Шлях від волонтерської ініціативи “на колінці” до роботи з Лувром і Сорбонною: Український інститут відкрив представництво у Франції

В Парижі відбулось урочисте відкриття представництва Українського інституту у Франції. Захід відвідали дружина президента Олена Зеленська, міністерка культури Франції Ріма Малак, заступниця міністра закордонних справ України Еміне Джепарова, президентка Французького інституту Ева Нґуєн Бін, директор Інституту Володимир Шейко та президентка Асоціації Українського інституту у Франції Ірина Дмитришин.

Подія відкриття відбулась у культурному центрі La Gaîté Lyrique та завершилася концертом Джамали. Гостям, що зібрались, представили французьку команду Інституту на чолі з Іваном Рябчієм. До цієї посади він переважно займався перекладами французьких авторів на українську.

Вранці цього дня команда УІ та Олена Зеленська відвідали університет Сорбонни, з яким підписали меморандум про співпрацю. Тепер в україністики знову з’явився шанс повернутись в один з найстаріших університетів Європи – цю програму закрили там у 2012 році.

За лаштунками цих важливих для України подій залишається людина, яка уможливила їх – Ольга Сагайдак. Завдяки їй минулоріч у Франції УІ зміг представити широку програму, що переросла у фестиваль "Українська весна" та серію відкритих лекцій в Сорбонні. Саме Ольга опікувалась бюрократією у створенні й адмініструванні представництва.

Олена Зеленська в Сорбонні. Фото: Український Інститут

Редакторка УП.Культура Тетяна Пушнова поспілкувалась разом з Ольгою та Іваном Рябчієм про потенціал новоствореного представництва, історію його виникнення, про перші великі проєкти, ризики та проблеми, які ще треба усунути, щоб українська культура заговорила у Франції на повний голос.

Виступ Джамали на відкриті Представництва Українського інституту у Франції

Ми говоримо втрьох з Ольгою та Іваном напередодні урочистого відкриття. Вони обидвоє в Парижі. В голосі Івана звучить легке хвилювання і піднесення, Ольга говорить спокійно, фактажно, не втрачаючи іронії, з певними нотами втоми. Щоб одразу розставити всі крапки над "і", вона пояснює, чому її прізвище не фігурує в офіційних прес-релізах:

"Коли ми зайшли у фазу інституалізації – треба набирати команду, стабілізувати роботу, я зрозуміла, що хочу додому, хочу повернутися в Київ, хочу працювати в Києві. Тому я ухвалила рішення, що запускаю роботу команди, але після Нового року повертаюсь в Україну"...

Робота як терапія

Ольга опинилась у Парижі після повномасштабного вторгнення – сюди вона вивезла свою дитину, маму та подругу з дитиною в березні минулоріч. Засновниця Фонду культурного мережування Dofa fund, на той час голова Наглядової ради Українського інституту – вона не хотіла бути просто біженкою. Як говорить Ольга, тоді намагалась знайти, чим заповнити свій ментальний простір.

Одразу по приїзду вона зв’язалася з директоркою Центру української культури в Парижі Вікторією Гуленко і запропонувала щось робити разом, щоб посилити голос України.

Ольга Сагайдак в Центрі української культури, Париж, серпень 2022. Фото: Микола Колісник

Як каже Ольга, робота стала для неї терапією, тож дуже швидко її діяльність розширилась далеко за межі Центру та переросла у великий фестиваль української культури тривалістю в майже рік.

"Я невеличкий ресерч провела, подивилася, хто де знаходиться в Європі, хто десь близько, хто проїжджає. І на цьому я наготувала якийсь перший план подій. Грошей, ясне діло, не було. Були в мене якісь залишки з Dofa fund. І це не був ніякий проект, це була волонтерська ініціатива", – пригадує Ольга. І додає:

"Чесно кажучи, ту весну я смутно пам’ятаю, бо це був безлад і хаос. Але, менше з тим, у квітні й травні ми видали 22 події і навіть напрацювали айдентику цього всього".

Перформанс "Колискова для Маріуполя. Реквієм по зруйнованому місту" від Opera aperta в рамках "Української весни"

5 квітня 2022 року Ольга з колегами з "Мистецького арсеналу" організували свою першу виставку "Незламні", представивши на ній роботи іменитих українських фотографів Максима Дондюка, Ольги Дрозд, Олександра Глядєлова та інших.

Як вона іронічно каже, "сколотили її на колінці". Попри це, виставка привернула увагу французької преси та публіки і дала розуміння, що наступним проєктам треба виходити за межі Українського культурного центру:

"Аудиторія Центру – переважно українці, які мешкають у Парижі. Тож, швидко прийшло усвідомлення, що якщо ми будемо лише в ньому працювати, то аудиторія сильно не ростиме, так ми французьку аудиторію не дістанемо".

Перформанс «The Method of Constructing Political Truth» Алевтини Кахідзе і Олексія Ананова в Центрі Помпіду в рамках "Української весни"

Працювати тоді почали не лише над організацією подій, розповідає Ольга:

"Ми поставили собі три задачі: стати хабом, куди можуть прийти українські діячі культури, які проїжджають-пролітають Париж. Друге – задовольнити запит французів на український контент. Бо запит був великий: хтось хотів вірші почитати французькою, хтось хотів музику виконувати і вони мали десь це взяти. Ну і третє – це, власне, надія, що комусь буде потрібна експертиза на те, яке в Україні є мистецтво і культурні інституції. І так воно сталося: експертиза почала бути потрібною – хтось запитував контакти художників, хтось музикантів, хтось музейників. І ми намагалися забезпечити ці запити".

Концерт етно-гурту "Курбаси" в Парижі в рамках "Української весни"

Врешті Український інститут запропонував Ользі стати його представницею у Франції. Вона називає це "смішною історією" – довелось просити міністра закордонних справ Дмитра Кулебу звільнити її з посади голови Наглядової ради Інституту через конфлікт інтересів:

"Звісно, мене відпустили. І я стала таким собі самозваним представником, ну, не самозваним, а названим Українським інститутом, хоча такої посади там не було. Надрукувала собі візитки – це була хоч якась можливість представитися. Взагалі, тієї весни у мене був постійний синдром самозванця".

Егоцентрична Франція, сентименти до Росії і виклики для України

Врешті, на Ольгу вийшли представники USAID та запропонували отримати грант на українські культурні проєкти у Франції:

"І це був стимул сісти і подумати, що ми робимо, накидати цілі, бодай короткострокові – в що це може розвиватися. Що ми можемо, що ми не можемо. І я усвідомила, що ми дуже неконкурентно себе почуваємо в Парижі. Місто просто перенасичене культурними подіями неймовірно високої якості. Ще й Франція егоцентрична, захоплена саме своєю культурою. Вони критичні до українських проєктів. Тут також складно подолати мовний бар’єр, тут англійська не працює. Тобто весь продукт, який пропонував Український інститут, його треба для Франції перекладати, переозвучувати, пересубтитровувати. Тоді перекладачі стали найважливішими людьми для нас".

Однією з проблем було упереджене ставлення до українських митців. Ольга пригадує, що їй складно було пояснити французам, чому вона прийшла обговорити створення спільних проєктів, а не просити гуманітарної допомоги митцям.

Виставка Алевтини Кахідзе "Покоління жінок і рослин" в рамках "Української весни"

Читайте також: Критика всього російського – не деколонізація. Нотатки з дискусії в Музеї театрального мистецтва

Ще одна складність, яку доводилось долати українським культурним проєктам у Франції – широкий горизонт планування на роки наперед. І залучення французів до створення проєктів:

"У них найкороткостроковіший проєкт для інституції візуального мистецтва – 3 роки. В принципі, вони планують 5, 7, 8 років. Проєкт в Луврі, в департаменті Візантії, куди привезли роботи з Музею Ханенків, був придуманий у 2018 році, а першу виставку вони відкриють в 2025-му. І люди фігачать кожен день над цією виставкою. І так скрізь. Тобто давайте ми зробимо у вас виставку через місяць – так не працює. По-друге, вони завжди мають працювати в проекті від початку ідеї. Якщо це серйозний майданчик, у проєкту має бути французький куратор".

Директорка Музею Ханенків Юлія Ваганова в Луврі поряд із привезеними на збереження, реставрацію та репрезентацію стародавніми іконами з колекції Музею

З останнім, каже Ольга, найбільша проблема, адже французи нічого не знають про Україну, а гуманітаристика та розуміння процесів в Східній Європі дуже залежать тут від російського бачення: сентименти довжиною в століття та системна робота російської культурної дипломатії зробили свою справу.

"Росіяни системно працювали з французькими кураторами, стейкхолдерами. Тобто вони їх дорого купували надовго. Вони казали: "Оось вам, будь ласка, матеріал Третьяковки, російського музею, того-сього. Нам хотілось би розказати про таке. Беріть і робіть. А ми вам за це заплатимо". І французькі куратори робили грандіозні проєкти".

Лекція Оксани Забужко "Українська історія виходить з тіні", Національний інститут східних мов і цивілізацій

Тож, розповідати нам про себе треба з самого початку і так само системно, як це робили росіяни. І залучати до такої роботи треба саме експертне середовище – тих, хто може усвідомити своє незнання та розуміти потребу в його подоланні. Адже, як вважає Ольга, українці не зможуть стати у Франції повноцінними носіями експертності та контенту. Тому треба розвинути експертність про Україну у самих французів.

"Раз мене запросили в міністерство культури Франції, там сиділо 40 очільників різних інституцій – Лувра, національної опери... Мені дали 15 хвилин говорити про щось. І я нічого кращого не знайшла, як повідомити їм, що розумію, що вони про нас нічого не знають. Хіба вже вивчили географію – Маріуполь, Буча. Ви, кажу, не знаєте ні імен, ні інстутуцій, ні явищ. І це був, звісно, шоковий ефект. І тому, кажу далі я, наш виклик полягає в тому, щоб розказати вам все від царя Гороха. Актуальний контекст важливий, я бачу, що ви реагуєте. Але не знаючи, що тому передувало, це ще не довго вас цікавитиме".

Візит українських реставраторів до Центру досліджень і реставрації музеїв Франції C2RMF

У французських бібліотеках немає досліджень про українське мистецтво, літературу, кіно, українська класика не перекладена, мало перекладів сучасних творів. Тож своєю чи не найголовнішою задачею Ольга обрала роботу з французськими університетами:

"Дружнім доволі був Національний інститут східних мов і цивілізацій (INALCO) у Парижі. Бо там Ірина Дмитришин, там є департамент України, єдиний у Франції. Там небагато є викладачів. Ірина мені розказувала, що рік тому у них був аж один аплікант. Цього року 23".

Конференція Олександри Матвійчук і Вахтанга Кебуладзе "Чим є політична свобода", Університет Сорбонна

Врешті постала співпраця з Університетом Сорбонни – Ольга називає її кузнею кадрів для багатьох інституцій культури Франції. Багатьом професорам університету фактично з нуля доводилось розповідати про культурний ландшафт України і знайомити їх з сучасними українськими дослідниками та митцями. Так виникли лекції-зустрічі французських професорів Сорбонни – музикознавців, театрознавців, філософів – з українськими експертами.

"Якось прийшло до мене наше представництво в ЮНЕСКО (коли в мене з’явились гроші з гранту, я стала більш привабливою "нареченою") і каже: у нас 2 визначні дати – Соломії Крушельницькій 150 років і Сковороді 300. Треба щось зробити. Про Сковороду мені було легше, бо я знала, що Тарас Лютий пише книжку. Про Крушельницьку все врешті зійшлось на пані Любі Кияновській, яка є професоркою Львівської консерваторії. Потім я склала невеличку пам’ятку для наших спікерів – усе треба лінкувати з Францією. З Тарасом ми говоримо, що треба апелювати до французької філософії, сказати, що Сковорода думав про Дідро. Тарас каже – погано він про нього думав. О, кажу, прекрасно, про це і треба говорити!"

Після лекції Любові Кияновської "Художній феномен Соломії Крушельницької" в університеті Сорбонни

Офіційно до програми фестивалю "Українська весна" увійшло 96 подій, серед яких були не лише зустрічі з українськими експертами, а й концерти, виставки, Тиждень української драматургії, кінопокази. Події та зустрічі тривають і далі, за рамками фестивалю. А Сорбонна розмірковує, чи не поновити студії україністики в університеті.

"Французькі інституції і колеги в якийсь момент повірили, що ми можемо. І продовжують нас закидувати запитами на українських експертів, українські події та українське мистецтво".

"Не можна втратити те, що ми здобули"

"Французькі колеги в якийсь момент почали казати: "Оля, а що буле, коли закінчиться "Українська весна"? Що ми можемо робити?" Так прийшло усвідомлення, що не можна втратити те, що ми здобули", – каже Ольга. Додаючи, що з цього часу прийшло усвідомлення, яку велику роботу для інституалізації представництва ще доведеться зробити. На шляху були бюрократичні перепони, недосконалість українського законодавства і відсутність державного фінансування.

Зараз же Ольга передає Івану створену організацію, партнерів, контакти. Разом з виконавчою директоркою Українського інституту Соломією Боршош вони написали стратегію і виграли грант на інституалізацію Представництва до кінця 2024 року. Каже, що і надалі нова команда може розраховувати на її підтримку.

Як знайти баланс між тим, що можна зробити, на що вистачає ресурсу і тим, що треба і хочеться? Чи баланс між яскравими публічними проєктами і невидимими, але ефективними заходами, які дають результат? На кшталт низки круглих столів музейників, які врешті, як каже Ольга, "виграли Оскар" – стали основою виставки синайських ікон з колекцію Музею Ханенків в Луврі й стажувань українських реставраторів там.

На ці питання і має дати відповідь стратегія: "Вона менше про красу і паєтки. Менше націлена на масову аудиторію, а більше про експертні кола. Про міжінституційну і міждисциплінарну кропітку роботу з відтермінованим, але добрим результатом. З нею треба набратися терпіння", – пояснює Ольга.

"Я в захваті від цієї стратегії, – підхоплює Іван. – І я не іронізую, я щиро кажу. Я почав з нею знайомитися ще в Києві й побачив в ній те, що хочеться зробити".

Іван Рябчій з командою на церемонії відкриття французького представництва УІ

Іван говорить, що подався на конкурс керівника представництва, бо з початку повномасштабного вторгнення постійно мучився питанням, чи не замало він робить для перемоги, чи може він зробити щось більше.

Конкуренція на кожну з 4 позицій у команді була високою. Ольга розповідає, що на кожну позицію було складно вибрати серед багатьох сильних кандидатів.

Державного фінансування на утримання представництва немає, до кінця 2024 року воно функціонуватиме за грант від Open Society Foundation. З цього гранту команда отримуватиме зарплати. Офіс надає безкоштовно мерія Парижа.

Ще дві третини бюджету команді Представництва доведеться знайти. Іван з Ольгою розраховують на друзів Українського інституту у Франції – Міністерство культури та Міністерство закордонних справ, Французький інститут та європейські фонди підтримки культури.

Діяльність Представництва відбуватиметься в кількох форматах. Найперший – співпраця з університетами. З 2 семестру почнуться семінари з історії українського театру, українського мистецтва в Сорбонні. "Ми очікуємо, що ми надихнемо магістрів гуманітарного факультету Сорбонни брати українську тематику для своїх наукових досліджень. І через кілька років це спричинить появу французьких експертів з україністики. Ми розраховуємо підписати меморандум про співпрацю ще з кількома університетами – Леонським, Страсбурзьким", – розповідає Іван.

Церемонія відкриття французького представництва УІ

Другий формат роботи – розвиток програми стажувань. "Стажування реставраторів показали, що ця програма дуже потрібна. Більше того, французькі реставратори вже хочуть працювати в Україні, це для них професійний виклик – працювати з наслідками війни", – говорить Ольга.

Наступний формат – стимулювання появи дослідницьких тандемів, коли науковці працюють над спільними темами і разом досліджують архіви та джерела в країнах одне одного.

Допомога дієвцям культури із участю у французьких фестивалях – ще один формат роботи Представництва. Хоча тут Ольга має застереження: "З одного боку. Український інститут – це установа для українців. Вона не для того лише, щоб розповідати французам про Україну, вона для того, щоб українські митці мали можливість висловитись у Франції і бути представлені на їхньому ринку". Ольга вбачає в цьому перспективу для музичних та пластичних перформативних проєктів, які не потребують перекладу. Щодо театральних постановок, то тут мова може йти про колаборації, коли у французьких театрах почнуть ставити українські п’єси, наприклад.

Програма подій Представництва стартує з вечора пам’яті Вікторії Амеліної 13 листопада. На нього приїдуть друзі Вікторії з українського ПЕН – Тетяна Огаркова, Володимир Єрмоленко, Софія Челяк, Тетяна Терен.

В грудні Представництво проанонсує плани на 2024 рік.

Олена Зеленська, Еміне Джепарова та Володимир Шейко на церемонії відкриття французького представництва УІ

Оглядаючись назад, Ольга говорить, що єдина проблема, яка справді може стати на заваді існування Представництва у Франції – нерозуміння цінності такої роботи в українському уряді:

"Ми всередині України досі не усвідомили до кінця цінності культурної дипломатії і спроможність Українського інституту, який самі ж і породили. Мені здається, що цей новітній інструмент – Український інститут – міг би бути цікавий цілій низці міністерств: і Міністерству культури, і Міністерству освіти, і іншим. Це концентрація експертизи в різних сферах культури. Натомість досі Інститут сприймається як вередливий пасинок – талановитий, але який вимагає ресурсів, не сильно має на них право, без нього завжди обходилися. Або ми найближчим часом повіримо в те, що Український інститут нам, як державі та суспільству, важливий. Або ми його втратимо".

Натомість Іван не висловлює скепсис. Говорить, що на посаді керівника Представництва Українського інституту у Франції хоче реалізувати свою мрію:

"На початку повномасштабного вторгнення в мене кожна розмова з французькими друзями і колегами залишала неприємні відчуття. Їм було важко зрозуміти, що відбувається і чому. Моя мрія зараз – побороти стереотипи, які існують у Франції щодо України. Наприклад, про те, що Україна входить у якусь ілюзорну, ефемерну сферу культури Росії. Що українська культура – це лише фольклор. Бо Україна – це сучасна країна, частина європейської культури. Тобто, щоб люди уявляли українську культуру в її цілісності, а не відгалуженням панслов'янської чи постімперської культури".

Читайте також: Лувр показує стародавні ікони з Музею Ханенків: як французи відкривають для себе історію Візантії