Митець, що має владу. Чи вдається PinchukArtCentre переосмислити творчість Олександра Ройтбурда
Виставка робіт Олександра Ройтбурда мала відкритися в березні 2022 року. Повномасштабне вторгнення перервало цей задум, і "Теорема влади" з'являється два роки потому. Як говорить куратор виставки Костянтин Дорошенко, це – результат кількох років послідовної роботи дослідницької платформи арт-центру. І додає, що виставка не є ретроспективою, а передусім дослідженням, що має свою концепцію.
Для Олександра Ройтбурда влада була однією з ключових тем у творчості. З одного боку, це можливість сказати про те, як багато важелів впливу має художник у суспільстві і як він може їх реалізовувати. З іншого, дорослішання Ройтбурда в СРСР показало, як тоталітаризм роз'їдає будь-який прояв творчості, і для митця є потребою осмислити цю травму.
PinchukArtCentre намагається вибудувати діалог про владу та митця із глядачем. УП. Культура розповідає, як це вдається арт-центру.
Виставка "Теорема влади" розміщена на двох поверхах столичного арт-центру – другому й третьому. Усі роботи Олександра Ройтбурда об'єднує тема влади в різних її проявах. Це і влада, яку має митець у суспільстві, і спроможність нею користуватися, і влада культури як певного інструменту політики, і влада тілесного чи підсвідомого.
Художній керівник PinchukArtCentre Бйорн Гельдхоф заявляє, що виставка має на меті не лише вшанувати постать Олександра Ройтбурда та підкреслити його важливість в українському мистецтві, а й критично поглянути на його роботи. І з допомогою них проговорити, який вигляд має сучасне українське мистецтво сьогодні. І якщо з першою ціллю виставка чудово впоралася, то з досягненням другої є питання.
Перша зала виставки передає основне повідомлення, з яким Ройтбурд дуже часто виходив у публічний простір – митець має владу і в нього є сила впливати на суспільство з допомогою того, що він створює. Це задає умови для самої теореми влади, і вона втілюється в трикутник, елементи якого вміщують творця, його мистецтво й саму владу. Між цими елементами формуються абсолютно різноманітні взаємини, які й розкриваються в експозиції.
На початку виставки влада втілюється як визнання митця. На екрані ми бачемо відео з мітингу, люди вийшли на підтримку Олександра Ройтбурда під час виборів керівника Одеського художнього музею. У 2017 році Одеська обласна рада не призначала Ройтбурда директором, який став переможцем виборів, через його проєвропейську та проукраїнську позиції.
"Олександр Ройтбурд унікальний тим, що він став людиною, на підтримку якої зібрався цілий майдан, а таких прикладів у світі дуже мало", – згадує Костянтин Дорошенко.
В описі до виставки організатори цитують маніфест Олександра Ройтбурда "Мистецтво та держава" 1995 року:
"Ми в змозі більш ефективно вирішувати питання створення в культурі та суспільстві нового духовного клімата, необхідного на етапі становлення та реформ. Ми в змозі допомогти суспільству позбавитися стереотипів, стати відкритішим та динамічнішим. Ми в змозі зробити відчутний внесок у створення сучасної культури, гідної європейської держави, дати Україні актуальне сучасне мистецтво, орієнтоване на загальносвітову художню проблематику…"
Ще в 90-х Ройтбурд відмічає для себе програмні цілі українського мистецтва, необхідність його інституціоналізувати й просувати у світі.
Разом із тим Олександр Ройтбурд був першим художником незалежної України, проєкт якого взяв участь у Венеційській бієнале. Це сталось у 2001 році. Серед артефактів бієнале – фотографія з тодішнім куратором Гаральдом Зееманом і каталог зі статтею про роботу Ройтбурда.
Під склом – нагорода від "Української правди", яку художнику присудили посмертно, у 2021 році, у номінації "Митець року". Бачимо владу митця насамперед як соціальний конструкт. Його роботи обростають визнанням, оплесками, нагородами, контактами з міжнародною мистецькою спільнотою.
На противагу цьому цікаво побачити, як митець зображує себе сам. В Олександра Ройтбурда по закінченню кожного року існувала традиція малювати автопортрет, і два з них розмістили в першій залі "Теореми влади". За ними можна простежити, як змінювався стиль художника, адже перший написаний у 1981 році, коли Ройтбурд ще був студентом. Другий, один із останніх, – у 2020 році, де митець іронічно загортає себе в образ святого.
Між ними – робота "Птах" 1994 року, де Ройтбурд створює омаж Марселю Дюшану. До пісуара він накладає крила, апелюючи до того, що художник – не тільки та людина, яка малює. Митці можуть користуватися різними медіумами, і схожу ідею висловлював Дюшан у 1917 році, називаючи свій пісуар "Фонтаном".
Зрештою, ми бачимо, як мистецтво не ухиляється від своєї політичної функції. Воно дає голос маргіналізованим суспільним групам, дозволяє переосмислити важливі соціальні зрушення, оперативно відреагувати на те, що тобі не подобається в житті твоєї країни.
Тому наступна влада, про яку говорить виставка, – це влада культури. Цей розділ присвячено діалогу Ройтбурда з відомими постатями світової культури, що мали для нього особливе значення. Серед них – Сьюзен Зонтаґ, Йоганн Вольфганг Гете, Артур Шопенгауер та Іван Драч. Ройтбурд вважав, що "талант, обдарованість та сміливість мислення давали людині право на будь-яку екстравагантність та егоцентризм, звільняли від моральних обмежень, виправдовували практики, неприйнятні з точки зору суспільних норм чи навіть здорового глузду".
У цьому контексті цікаво міркувати про те, де пролягає межа між тим, коли тобі дозволено робити все, що заманеться, і коли ні? Що вкладають у поняття таланту, обдарованості й сміливості мислення, які стають пропуском у мистецький світ, де ніби-то дозволено майже все?
Є тут і кілька робіт, які розкривають ставлення Ройтбурда до релігії. "Уніфікувати світ неможливо і не треба – це одна з важливих ідей Ройтбурда", – пояснює Костянтин Дорошенко.
Будь-які релігійні приписи можна спростувати, і їх не варто сприймати як догму: на картині "Будда повалений" (2003) Будда опиняється на голові, догори дригом. В іншій, "Будда Мамай" (2015), – стає козаком, одягнутим в український національний одяг, що свідчить про суперечливу природу вірувань.
Суть кожної з релігій нібито схожа. Але вони всі розділяють групи людей і це є тіньовим боком кожної релігії. Де всередині групи людина готова підлаштовуватися під приписи окремої релігії.
Влада митця укорінена в його міждисциплінарності. Ройтбурд, як людина багатогранна у своїх знаннях і вміннях, послуговувалася не лише візуальним мистецтвом. Разом із представленими картинами бачимо і його книжку "Вірші дилетанта", видану вже після смерті Олександра, 2021 року, ілюстровану Сергієм Жаданом.
Ройтбурд вважав свої вірші радше інтелектуальною грою для себе та своїх друзів, тому й маркує їх "дилетантськими". Однак це ще одна спроба використання тієї мистецької влади, на яку ти спроможний.
Другий поверх остаточно кристалізує ідею того, що культура – це політична сила. Тут є дві роботи, які розповідають про події Майдану, – "Передчуття гібридної війни" (2015) та "Той, хто піднімає прапор" (2014), написана в ніч розстрілу Небесної сотні.
Тіла людей на картині спотворені, як і реальність, у якій вони живуть. Ми говоримо про гібридну війну, а це означає, що навколо немає жодної певності в тому, чи достовірну інформацію отримуєш і чи можеш ти підтримувати зв'язок із тими, з ким спілкувався раніше.
У роботах Ройтбурда багато політичних облич: Віктор Ющенко на коні, якого митець відверто висміює; стіна з портретами Віктора Януковича з виставки "Кодекс Межигір'я", яку курував Ройтбурд у 2014 році в Національному художньому музеї і яка демонструє несмак радянських практик дарування речей із портретами державних діячів; відео, де митець іронізує з колишнього міського голови Одеси Едуарда Гурвіца, хоч і підтримував його.
Для Ройтбурда можливість осмислювати політичні зміни та діяльність політичних діячів була важливою зокрема тому, що його народження й зростання в Радянському Союзі аж ніяк не сприяло вільному висловленню думки. Він на власній шкірі розумів, як тоталітарна система блокує будь-які свободи, а влада митця стає неможливою, адже художник реалізує функцію, призначену йому державою.
Влада, про яку на виставці згадують останньою, – це влада тілесного та підсвідомого. Олександр Ройтбурд охоче досліджував тілесність і сексуальність у власній творчості й вбачав у цьому те, чого людині неможливо позбутися. Ройтбурд протестував проти класичної анатомії тіла людини й вбачав його в іншій будові.
Такі думки виливаються в серію "Всекидневният живот в Помпеи" (з болгарської – "Повсякденне життя в Помпеях"), де людські тіла спотворені: бачимо дівчину, що біжить без рук, тулуб, із якого витікає вода, роз'єднане на дві частини тіла, зсередини якого стирчать руки. Велике значення для повсякденного життя в давньоримському місті Помпеї мали різні сексуальні практики, дослідження себе, що перегукується із бажанням Ройтбурда деконструювати тіло.
Поруч із тілесним згадують про підсвідоме – як індивідуальне, так і колективне. Найстрашнішим для підсвідомого Ройтбурда виявляється повернення до тоталітарної системи. Саме тому Олександр висміює тоталітарну владу та її носіїв.
На одній із робіт він малює голого, ніби позуючого перед митцем Леніна. Поруч – робота, яка виставляється вперше, – принт із серії "Макс Ернст Нєізвєстний" (1997). На ньому Ройтбурд зображує двох вождів Північної Кореї Кім Ір Сена та Кім Чен Іра як людей, що на сучасній мапі ледве не найбільше уособлюють тоталітарну владу.
Митець знає, що будь-яка влада змінюється, і рід Кімів теж рано чи пізно відійде від правління. Однак що лишається опісля? Суспільство, звичне до тотальної несвободи, неготове зіткнутися з усіма можливостями, котрі пропонує світ.
Ще одна грань тілесності, яку досліджує Ройтбурд, – це сексуальність. Так він створює серію "Гей готика", одна з робіт якої представлена на "Теоремі влади". Раніше цю картину показували 2001 року в Музеї української діаспори - тоді вперше роботу на ЛГБТ-тематику презентували в державному музеї.
Загалом виставка оприявнює багато тем, які наснажують глядача і дають йому простір поміркувати опісля. Ми бачимо політичну позицію митця, спостерігаємо, як він зростає, яке розмаїття мистецьких інструментів застосовує, до яких відомих постатей звертається, але критично. Але погляду на творчість Ройтбурда у ширшому контексті сучасного українського мистецтва все ще не вистачає.
Тож, попри заявлену куратором "неретроспективність" виставки, феномен Ройтбурда на ній залишається ніби замкненим у вакуумі. І вибудовує діалоги хіба що з мертвими митцями. Не рахуючи Жадана.
Крім того, поза голосом керівника PinchukArtCenter Бйорна та куратора Костянтина Дорошенка ми не чуємо дослідниць Лесі Кульчинської, Галини Глеби, Дарії Шевцової і Катерини Лазаревич, які збирали роботи Ройтбурда впродовж кількох років, аналізували їх як до, так і під час повномасштабної війни. Хоча в сукупності їхня дослідницька оптика є надзвичайно важливою в тому, щоби поглянути на те, як практика Ройтбурда позначилася на сучасному українському мистецтві і як процеси, що відбувались у ньому, впливали і на бачення цього митця.
Досліджуючи розуміння влади Ройтбурдом, інституція залишається некритичною до своїх внутрішніх структур влади всередині гендерних ієрархій.
Арт-центру вдається створити простір для оприявлення та вшанування важливості всього, що створював Ройтбурд, проте переосмислення його як митця та особистості залишаються на розсуд глядача.
