2025 рік у мистецтві: комеморація, історична картина "Щекавиця", сон Ая Вейвея, критика та брейнрот

На будівельному паркані неподалік від НАОМА є ґрафіті — "RIP David Lynch". Режисер фільму "Малголланд драйв" та серіалу "Твін Пікс" помер 15 січня 2025, після евакуації від лісових пожеж, що дісталися Голлівудських пагорбів. Важка хвороба вимагала домашнього режиму. Переїзд став фатальним. Прогноз погоди, який Лінч спорадично вів на YouTube-каналі "David Lynch Theatre", остаточно припинився.

Хто, крім Лінча, наважиться на прогнози у ці "цікаві часи"? Коли навіть підбиття підсумків — вправа з обтяжувачами. У перший рік другої каденції президента Трампа ми як ніколи знаємо, що візії майбутнього можуть кардинально змінюватися щонайдовше за два-три тижні. Арткритик Борис Філоненко пише про зв'язки між подіями 2025, здатні підказати тенденції, які можна пронести в наступний рік.

Прощання та пам'ятання

У 2025 році поблизу будинку з химерами, де раніше Лінч фотографувався, тримаючись за руки з Петром Порошенком, — картонковий протест за незалежність НАБУ та САП. Частина протестувальників в футболках і сорочках Black Sabbath. Напис на картонці: "Навіть Оззі не витримав". "Принц темряви", Осборн помер у день ганебного голосування в Верховній Раді.

Втрати, зустрічі на панахидах, горювання — найболючіші ритми 2025 року. 5 квітня у бою загинула художниця, доброволиця та військова Маргарита Половінко. Вона казала, що такі примітивні теми як війна потребують примітивних мистецьких методів. Відбулася подія — має бути реакція. Вагома частина її доробку — малюнки власною кров'ю, наповнені алегоріями, міфічними істотами, снами, та серія "Янголи 502" в пам'ять про дітей, загиблих з початку повномасштабного вторгнення.

10 серпня від отриманих поранень на Запорізькому напрямку загинув анархіст, рисувальник та військовий Давид Чичкан. Автор роботи "Сталося, що сталося, а не що хотілося" про гасла протесту, портрету Лесі Українки "зі стрічками її боротьби", тиражованих рисунків, присвячених борчиням та борцям з соціальною нерівністю. Через них Давид розповідав про власні політичні переконання, антиавторитаризм і антиімперіалізм.

Після похорону затоплені кар'єри та червоні калюжі Кривого Рогу дають наочно наблизитись до червоних ландшафтів на малюнках Маргарити. На похороні анархіста чорно-червоні, чорно-зелені, чорно-фіолетові, чорні, жовто-сині та веселкові прапори — як втілені в колективній дії рисунки Давида на центральній вулиці України.

Як наслідок ширших співпраць, у цьому році з'явилося декілька комеморативних мистецьких проєктів. "Ситуативні клумби" Даші Чечушкової, Ані Никитюк і Ксенії Щербакової виникли у межах програми "розсіяне засіяне" від Асортиментної кімнати (Івано-Франківськ), в якій художниці та художники, що залишились в Україні та ті, які виїхали з України через війну, говорять та працюють одне з одним. "Ситуативні клумби" — це серія садівничих акцій, що передбачають спільне проживання досвіду втрати й висаджування пам'ятних клумб в громадських просторах.

Разом з платформою культури пам'яті "Минуле / Майбутнє / Мистецтво", після участі у "Лабораторії практик меморіалізації", Віталій Кохан створив тимчасовий меморіал "In memoriam усіх нас" на фасаді школи №165 на Північній Салтівці в Харкові. З усіх сторін будівлі, вкритої дрібною плиткою, Кохан вийняв окремі плиточки, щоб у такий спосіб "татуювати" фасади піктограмами і написами. Наприклад: "21 липня 2025 р. Надворі: tº +26 дощить ВІЙНА ТРИВАЄ".

Розказати Історію

У артцентрах та галереях однією з головних мистецьких тенденцій продовжує бути зшивання історії, різного роду повернення та вдивляння в розриви. З кожним роком робота з історією набуває глибини, отримує більше часу на пошуки та рефлексію. А іноді навпаки — підтверджує те, що зробити в полі мистецтва дуже важко. Наприклад, змінити підписи під іменами українських художниць та художників у світових музеях. Або з'ясувати що таке "деколоніальність" в локальному контексті.

Так Леся Васильченко в роботах "Ніч" та "Тахіонесс" демонструє рухомі зображення української ночі 1918—2025 років та світанків 1990–2022-го. Значні пласти історії в єдиному досвіді стають доступними сучасним глядачам і глядачкам, завдяки роботі з державними та приватними архівами, відео та фото, співпрацею зі штучним інтелектом. Об'єднані в один проєкт під назвою "Ніч без тінів і світло без проміння хвиль", ці роботи Васильченко були відзначені першою премією PinchukArtPrize 2025.

Місток між теперішнім, нещодавним минулим і майбутнім – повернення у Львів та Київ кураторки Марти Кузьми, очільниці Центру сучасного мистецтва Сороса у 1990-х роках. У Староакадемічному корпусі Києво-Могилянської академії, 28 років потому, Кузьма відтворила інсталяцію Янніса Кунелліса "Без назви" з церковних дзвонів 17–20 століть. Таким чином вона пропонувала подивитися на ту саму роботу через призму війни.

Кунелліс пережив Другу світову та громадянську війну в Греції, а сьогодні Україна знаходиться у стані війни. Кураторка ставила питання про "автономію мистецтва і життя" в темні часи, а також нагадувала про "суперечності", які прийдуть після війни, адже Кунеллісу вони були знайомі. Історичний європейський митець в такій перспективі вже бачив майбутнє, про яке ми можемо лише будувати припущення.

"Дивлячись у розриви II" у галереї Артсвіт та DCCC (Дніпро) — друга частина кураторського серіалу Нікіти Кадана, залишила інше враження щодо самої можливості дивитися на війну з позиції "після". Кадан пише про "криваві землі" і множинні розриви. Виставка стає спробою створення музею, в якому від початку зрозуміло, що сама ця спроба зазнає поразки.

Будь-який цілісний наратив "історії українського мистецтва", будь-яка злагоджена розповідь перетворюється на примус по відношенню до історії розривів. Кадан прагне показати "рухомий ландшафт мистецтва, який миттєво робить будь-яку мапу застарілою". У цій едиції проєкту він також веде глядачів і глядачок колекцією галереї Артсвіт, українським радянським мистецтвом XX століття, де художники змінювалися чи зникали під впливом історичних подій.

Перевинайти Історію

Наші 1910-ті, наші 1920-ті й наші 1960-ті — стратегічні напрямки поглиблення та розширення роботи з минулим, які також доповнювалися та переосмислювалися в цьому році. Це могли бути маленькі виставки, що відкривали невідомі раніше роботи — як-то "Сейф Новаківського 1914-1918" в Львівському муніципальному мистецькому центрі (кураторка — Ляна Мицько). Там малюнки Олекси Новаківського часів Першої світової війни були показані вперше, також разом з малюнком Маргарити Половінко.

Або великі проєкти-блокбастери, як "ПроЗорі" в Українському домі (Київ; кураторки – Олена Грозовська, Тетяна Волошина, Михайло Кулівник, Катерина Лісова, Анастасія Яцковська), які робили спробу представити київських монументалістів Федора Тетянича, Валерія Ламаха, Аду Рибачук і Володимира Мельніченка, Флоріана Юр'єва через їхні герметичні естетичні системи та в діалозі між ними.

Примітним кейсом у роботі з художниками 1920-х була виставка "Татлін: Київ" в Українському музеї в Нью-Йорку — "виставка без творів". Аби переозначити конструктивіста Володимира Татліна, народженого в Харкові, з "російського авангардиста" у "художника, який працював у Києві в 1925-1927 роках", команда виставки використала невелику кількість артефактів, фотографій та друкованих видань.

Навпаки, відчуття нестачі, недоступності історичного мистецтва, в цьому році було компенсовано виставками галереї ZAG у Львові, яка вочевидь має ресурси та вплив діставати з місць евакуації твори Іллі Ріпина, Альбрехта Дюрера чи Івана Айвазовського (до русифікації — Ованеса Айвазяна).

Повнометражний ігровий фільм "Малевич" Дар'ї Онищенко знайшов небагато прихильників у мистецькій спільноті, утім крім головного героя також панорамно показав Татліна. Ідейний антагоніст Малевича виглядає у цій картині парадоксально свіжішим автором, якщо дивитися на його твори на задніх планах. Не дарма, остаточним інструментом боротьби з репресіями у фільмі стає не "Чорний квадрат", а "Летатлін", якого Малевич застосовує проти групи НКВС.

На противагу спробі історичної кінокартини, можна згадати створену для персональної виставки в НХМУ "Щекавицю" Нікіти Кадана. Ця "історична картина" за форматом і жанром, зображає оргію на київських пагорбах, візуалізує мем, що перетворився на міф сучасності — про те, як українки та українці зустрічали ядерний апокаліпсис, відкладений на майбутнє.

Оповіді про складність світу, любов, смерть і… міжнародний діалог

Більша увага до сучасного мистецтва у великих інституціях — тенденція, що триває від початку повномасштабного вторгнення. Одна з причин цього — ускладнений доступ до музейного мистецтва, яке знаходиться в евакуації, інша — увага до мисткинь та митців як агентів сьогодення.

Війна так само вплинула на персональні виставки, зокрема на те, як будується оповідь. Персональних виставок було чимало. Пережиті або репрезентовані досвіди воєнного часу відбивалися у їхніх сюжетах. Або якщо війна була присутня у виставці не наочно, це також впадало у глядацьке око. На неочевидній присутності були побудовані виставки "Світлячок" Анни Звягінцевої (кураторка Наташа Чичасова) — про найдрібніші життєві рухи й сліди, та "Агапе" Олени Турянської (кураторки Оксана Баршинова та Ольга Жук), узагальнена рядком з вірша Мерріт Маллой — "помирають люди, а не любов". Обидві пройшли в Мистецькому Арсеналі.

У Дніпрі в галереї Артсвіт спільно з The Naked Room відкрилася відкладена з 2022 року й переосмислена персональна виставка Люсі Іванової "Тепла оптика". Кураторки Лізавета Герман та Марія Ланько показали два періоди мистецької практики Люсі, до та після, в світі мистецтва та у досвідах еміграції та материнства.

Одразу в трьох частинах на трьох локаціях в Івано-Франківську за кураторства Альони Каравай, Яреми Малащука та Станіслава Туріни відбулася персональна виставка Євгена Самборського "Місце для повернення". Кураторка та дослідниця Ася Цісар, яка назвала цей виставковий триптих "можливо найкращою" кураторською роботою року, описала її як "дуже вдумливе, дуже емпатійне запрошення до розмови про те, що робити і як виставляти мистецтво, залишене місцю, коли сам художник відсутній".

У 2022 році я мав недостатньо відповідей на питання про те, хто з українських митців чи мисткинь працює з темою любові. У 2023-му на великій виставці студентка запитала мене, чому так мало українських митців чи мисткинь говорить про смерть. Можливо, через ці персональні зачіпки я окремо звертаю увагу на розвиток тем любові та смерті в цьогорічних виставках.

Про "стосунки між двома" Каріна Синиця та Дар'я Молокоєдова розповідали в серії виставок "It's love, darling" разом з кураторкою Вітою Котик. Сайтспецифічні виставки відкривалися у МАФах, квартирах, галереях. Про одну з частин Каріна казала: "Хлопці зауважили чудову експозицію, а дівчата плакали".

У виставці "Був час, і більше його немає" (кураторка — Анастасія Гаразд) Оля Єрємєєва розповідала про загибель друзів, яких війна забирає з квартир на кладовища. Сімейні альбоми, вітальня з матрацом та вікном відтворена в Малій галереї Мистецького Арсеналу — усе це було пронизано втратами. У лібрето Катерини Яковленко "Напередодні війни, що триває, або Ті, що бачили Смерть", Смерть ходить на прийоми до Психотерапевта.

Перший рік діяльності незалежного простору "Товари з Європи", виставки студії Aza Nizi Maza, груповий проєкт тимчасової квартирної республіки про ВПО першої та другої хвилі, виставка "Легкий поштовх ліктем" Любомира Сікача в "міжкімнатному просторі", виставки Асортиментної кімнати "Моя киця та інші внутрішні звірі" та "Куди це все йде?", виставка Дар'ї Кузьмич та Світлани Селезньової "Зшивати небо" в The Naked Room тощо — лише кілька місць та спільнот, про які варто згадати, озираючись на 2025 рік. Але крім human-size проєктів, звернемося ще до кількох — значно більшого масштабу.

Неочевидний приклад сторітеллінгу про тридцятьох українських митців та мисткинь в одному павільйоні — багатоканальна імерсивна відеоінсталяція "Дім за зорею", півгодинне наративне відео, прокуроване та створене Наталією Маценко, Юрієм Єфановим і Клеменсом Пулом. Вперше показана в павільйоні Румунії на EXPO 2025 в Осаці, пізніше її можна було побачити в Українському домі та Промприладі.

"Мистецтво після 2000-го. Глосарій" — масштабна спроба "узагальнити третє тисячоліття", здійснена кураторським колективом Тетяною Кочубінською, Валерієм Сахаруком, Олександром Соловйовим та Катериною Цигикало в Українському домі. Не тільки надамбітна задача, а передусім назва проєкту — дезорієнтувала. Творів 2000-х років на виставці було до десяти, над двома десятиліттями кількісно переважали роботи, створені за останні чотири роки. "Глосарій" виявився метафорою, а не формою дослідження. Але здається, що сам імпульс узагальнюючих мегалопроєктів з архівом мистецтва часів війни, яким і виявився "Глосарій", до 2025 року просто вичерпав себе.

В Єрміловцентрі (Харків) відбулася виставка Бориса Михайлова та Вольфґанґа Тільманса "Парне катання" — історія взаємин, візуальна поезія, упорядкована фотографами на відстані від артцентру й перенесена туди кураторками Марією Іссерліс і Тетяною Кочубінською. Чимало партнерів "у катанні" з Борисом Михайловим було й у флагманській виставці Марти Кузьми у Львові — великій "Коло невимовного" в Jam Factory, Домі 42 та Львівській політехніці.

Ай Вейвей показав свою нову роботу в Павільйоні культури / Павільйоні 13 на ВДНГ та поговорив з великою кількістю медіа про важливість миру. Щоб висловити складність почуттів від спілкування з зірковим китайським митцем, Сергію Жадану довелося додати авторське післяслово до інтерв'ю на Радіо Хартія. Художник Владислав Краснощок після візиту Вейвея та спільної фотосесії зробив роботу з написом "Ай Вейвей спить, а ми ні".

Критика, сенси і брейнрот

На початку 2025 року можна було сказати: "Я бачу, вас цікавить критика". Цьому сприяли розвиток платформ Artslooker, by text, postimpreza, анонімні інстаграм та телеграм-канали, спрямовані на формування власних критичних дискурсів про мистецтво тощо. На події, які стосувалися мистецької критики, збиралися зали слухачів та слухачок. Але наприкінці року ця тенденція дещо змінилася. Точніше, запит на ускладнену дискусію співпав з підйомом запиту на те, щоб "захоплюватись" та "пишатися".

Гігантизм — якщо не нова, то по-новому проявлена тенденція 2025 року. Конкуренція PinchukArtCentre та Ribbon International разом з популяризаторськими проєктами Ukraine Wow відновили забуте відчуття XXL масштабу у мистецтві. Картина "Рух" Лесі Хоменко у холі Київського вокзалу, циклопічний жовтий Шевченко в парку Шевченка, потяг з поезією Барбари Крюґер, "Три досконалі сфери…" Ая Вейвея — все це проєкти, якими за своїм задумом пропонували захоплюватись як досягненнями, а не дискутувати над їхнім змістом. Принаймні, не всі вони пройшли випробування критикою.

На зустрічних коліях цих двох запитів, "писати критику" й "пишатися", оприявнилася й неготовність до критики. Подекуди у запеклих дискусіях під текстами, що оглядають виставки, можна побачити закиди про те, що авторка "занадто розумно пише" або автор має "спочатку сам зробити виставку". Парадокс моменту: культура стала модною, а критика — підозрілою.

Ще пару років тому трендом був "пошук сенсів". Так, культура відповідає за сенси. Але не лише. Трендом 2025 року також став "італійський брейнрот" — згенеровані штучним інтелектом персонажі з псевдо-італійськими іменами, що підкорили мережу. Бомбарділо Крокоділо, Тун Тун Тун Тун Сагур чи Шімпанзіні Бананіні стали віддзеркаленням запиту на безсенсовність. В магазинах України можна було придбати м'які іграшки або дармовиси на ключі з цими "персонажами", у яких немає ніякої історії походження крім абсурдного промпту. Неможливо навіть сказати, чи вони знайомі одне з одним як герої вигаданого всесвіту. Та саме ці зображення домінували у культурі.

Є жартівливе припущення, що ті, хто дивляться YouTube, будуть керувати тими, хто дивиться Тік-Токи. Ті, хто носять ориґінальних Лабубу, будуть керувати тими, хто повісив супрематичну кулю на ялинку. Ті, хто дивився в розриви, буде на крок попереду того, хто шукає можливості підсилити виставку словом "Історія".

Тож, не претендуючи ні на який прогноз, зі смартфоном у кишені та гігантичними картинами над головою, подивимось куди ці битви між короткими реченнями та уважними текстами, одна за іншою, приведуть нас іще через рік.