"Театр корифеїв" перед волею: Чи може локальний театральний проєкт знову стати всеукраїнською історією
Кропивницький міг би давно стати місцем театрального туризму. Колишній Кіровоград, що отримав свою українську назву завдяки засновнику "Театру корифеїв" Маркові Кропивницькому, і досі зберігає пам’ять про перших зірок українського театру: Марію Заньковецьку, Івана Карпенка-Карого, Михайла Старицького, Миколу Лисенка та багатьох інших.
Та й самій відновленій будівлі обласного театру та його оснащенню міг би позаздрити будь-який інший. У 2012 році на його реставрацію витратили 151,65 млн грн, роботи здійснювала будівельна компанія колишнього голови міськвиконкому Миколи Москаленка.
Проте досі цей театр залишався на узбіччі театральних процесів в Україні. Аж поки тут 29 червня не відбулась прем’єра за твором Кропивницького "Перед волею". Ставив відомий оперний режисер Євген Лавренчук, який після спроби російської влади переслідувати його в Італії, повернувся в Україну.
Це могло би бути початком повернення "Театру корифеїв" на театральну мапу України, якби не скандал, що триває вже майже рік. На посаду директора через суд намагається повернутись колишній директор театру, а нинішній перебуває під слідством за звинувачення у корупції. Театральна критикиня Ольга Стельмашевська відвідала прем’єру і міркує над тим, що вона значить для українського театру.
Поки в Києві режисер драматичного театру Іван Уривський голосно дебютував з оперою Леонтовича, оперний режисер Євген Лавренчук не менш гучно поставив у Кропивницькому – драматичну виставу з промовистою назвою – "Перед волею".
Щоправда, для Лавренчука – це далеко не дебют і у його творчій біографії вже були резонансні вистави у драматичному театрі. Дебютував він у професії в 16 років та є учнем Романа Віктюка.
Українська публіка добре знає Євгена Лавренчука за постановкою "La Traviata" в Одеській опері, яка була схвально прийнята музичними і театральними критиками, стала переможницею в номінації "За кращу музичну виставу" всеукраїнського фестивалю-премія "ГРА" й… майже одразу знята з репертуару.
Сьогодні Євген – лауреат Державної премії імені Леся Курбаса за ту ж "La Traviata", заслужений діяч культури Польщі і заслужений артист України, постановник понад 30 театральних вистав, автор методики викладання акторської майстерності та режисури. А з березня цього року – є виконувачем обов’язків директора-художнього керівника театру у Кропивницькому.
Чому ж з такими заслугами – лише в.о.? Наприкінці 2022 року обласна влада призначила керувати академічним музично-драматичним театром імені Марка Кропивницького В’ячеслава Вандрашека, який до цього працював головним адміністратором театру імені Куліша в Херсоні. Згодом, влада помінялася і на цю посаду оголосили конкурс. Його виграв молодий режисер з Києва Сергій Корнієнко. Вандрашек не погодився з цим і подав до суду, тяганина триває й досі вже у судах третьої інстанції.
Рівно за рік трапився "кримінал": Корнієнка затримали начебто на спробі отримання хабаря. Зараз він під слідством, справу називає сфабрикованою.
Під час своєї річної каденції Корнієнко встиг запросити Лавренчука провести акторські тренінги з трупою театру: режисер познайомився з колективом, артисти – з ним та його методою.
Потім на День закоханих у Києві, Львові, Харкові, Хмельницькому, Вінниці і Білій Церкві - містах, де театри носять імена корифеїв українського театру, з’явилися білборди та сітілайти: "Театре Заньковецької, чи знаєш ти, що межи нами 710 км кохання? Твій Театр корифеїв із Кропивницького"; "Театре Садовського, уявляєш, між нами 316 км чистого кохання?!"
З цього моменту театр із "радянською" назвою – Кіровоградський академічний обласний український музично-драматичний театр імені Марка Кропивницького став називатися "Театром корифеїв". Автором цього неймінгу був Лавренчук.
За місяць після цієї всеукраїнської акції театральної любові, Корнієнка було відсторонено від виконання своїх обов’язків на час суду, а колективу Театру корифеїв в якості в.о. генерального директора-художнього керівника, – був представлений Євген.
Учта на хуторі Надія
Театральний критик Олег Вергеліс ось так описував, чим є "театр корифеїв": "Якщо пригадувати історію самого словосполучення, то це назва книжки анонімного авторства, що вийшла 1901 року, – "Корифеї української сцени" – і створила моду на цей вислів... Це не галузевий термін, і не театральна будівля у Єлисаветграді... Це, насамперед, ... загальноукраїнська національна ідея, що втілилася у яскравому мистецькому феномені.
Ця ідея мала реального ідеолога. Людину скромну, обдаровану, дуже дієву й щиро альтруїстичну – Марка Кропивницького. Ніхто згори не нав’язував йому замислу створити новий театр в Україні. Ніхто щедро не фінансував його задля такої дорогої мистецької забаганки. Кропивницький зібрав довкола себе однодумців, надихнув їх ідеєю спільної справи й повів за собою. Попри утиски цензури, заборону української мови, брак сценічних майданчиків, відсутність хоч якихось умов для виникнення такого явища".
Коли український Театр корифеїв у 1886 році приїхав з великими гастролями до Санкт-Петербурга, українофоб, впливовий публіцист і видавець Олексій Суворін, переглянувши усі вистави, написав: "Багато петербуржців спочатку подивилися на цю трупу як на курйоз, як на явище забавне. Грішним ділом, я сам трохи був із цього числа. Цьому сприяла сама мова. Малоруська мова, з її ніжністю і співучістю, здається нам якоюсь дитячою мовою, мовою гумористичною, і з цим розумінням важко нам, великоросам, розлучитися". Воістину, і дотепер.
Всередині України ми досі не нівелювали цю зверхність навіть серед своїх, не відчистили від нашарування шароварщини п’єс та життєписів корифеїв. Наразі цим активно займається ціла плеяда українських режисерів: Іван Уривський, Максим Голенко, Давид Петросян, Ростислав Держипільский. Доєднався до них й Євген Лавренчук.
Євген шукає для цього міждисциплінарний підхід, виходить за межі і фізичної будівлі, і театру як мистецтва. Щоб занурити публіку у контекст корифеїв, високої культури їхнього побуту і аристократизму духу, – Лавренчук вигадує атракцію: гастро-перформанс "Учта на хуторі "Надія". (Учта - частування). Перформанс поставив київський режисер Микола Бабин, презентуючи в такий спосіб, новий театральний маршрут Україною.
На хуторі "Надія", де садиба-музей Карпенка-Карого-Тобілевичів і де понад сто років тому гостювали класики української літератури та сцени, нині актори "Театру корифеїв" та музиканти розповідають, грають, співають і частують блюдами з локальних продуктів, що росли і ростуть у цій місцевості. Рецепти страв шукали і відновлювали по листах, п’єсах, згадках сучасників Івана Карповича.
Адже відомо, що він любив приймати і пригощати своїх іменитих гостей власноруч виготовленими фірмовими: малиновою та вишневою настоянками, а також Спотикачем. Усі блюда: квас (капустяно-бузиновий, буряково-чорнохлібний та ясминовий), картопляно-ялівцева канхвета (2 види), бабагануш, морозиво з буряка і бородянського хліба, а також настоянки – зроблені у буфеті Театру корифеїв.
Технологію виготовлення і форму подачі для усіх блюд розробив усе той же Євген Лавренчук, який, до речі, окрім режисерського, – має диплом про закінчення гастрономічної школи Le Cordon Bleu.
Вже вкотре Україна опиняється в стані "перед волею" і тому назва п'єси Марка Кропивницького для мене знаковаЄвген Лавринчук
"Перед волею" – символічна назва не тільки для героїв практично забутої п`єси корифея українського театру, але й для всеукраїнського театру корифеїв. А також для самого Лавренчука з усіма перипетіями його творчого й особистого життя.
Згадаймо хоча б історію його затримання в Італії за запитом Росії на його екстрадицію до РФ. Його ув’язнили, та врешті відпустили - суд Неаполя визнав звинувачення Росії сфабрикованими, а мотиви переслідування – політичними.
З таким бекграундом, Лавренчук приступив до створення своєї першої вистави в Україні після тривалої перерви та після повномасштабного вторгнення.
Заходячи до класичної, помпезної зали Театру корифеїв, публіка опиняється ще до формального початку дії в реанімаційній палаті чи то лікарні, чи то укриття: медичні ліжка, крапельниці, характерний звук апаратури, хроніки захоплення росіянами Маріуполя з телевізора на авансцені, душі померлих блукають сценою поміж лікарів-реаніматологів, образ молодої матері у стані зціпеніння в очікуванні звістки про стан сина в комі…
Лавренчук, обирає "триярусну" структуру (вертеп?), як режисерський хід до інтерпретації не дуже типової для української класики п’єси: розгалуження основної сюжетної лінії й виникнення кількох різнопланових конфліктів, що рухаються паралельно (перехід від традиційної до новітньої драми). Тут нема фольклорного антуражу. І це справжня драма із соціально-політичним підтекстом, який сьогодні зчитується не в історичному часопросторі, а в реальній парадигмі боротьби українців проти рабської психології мислення – за вільне думання, за волю.
Нелінійність, практично кліповість сценічної дії надає драматургічному матеріалу гострої актуальності. Важко уявити деякі сцени у традиційному вирішенні, тому і режисер вдається до відвертого перебільшення. Наприклад, сцена біля примісту до порому іде з оперним біжучим електронним рядком над сценою, "перекладаючи" довжелезні і нібито безсенсові діалоги людською мовою.
Все, що можна було відвести від кущів, лози, куреню й очеретів, тобто "фольклорно-рустикальної естетики", як каже режисер, – виведено у позачасовий простір, де Азовставль, річка мертвих Стікс, страшні сцени катувань, як способу перетворення людини на тварину, "побєдобесіє" російського балету на крові, як невід’ємної культурно ідеологічної складової імперії та імперскості.
Вистава-маніфест Лавренчука переповнена алюзіями, символами та цитатами. В хід іде усе: три шекспірівські відьми чи вершниці Апокаліпсису, хлоп з веслом, ефектний виїзд "большого", читай: кріпацького оркестру на сценічній фурці під Russian Dance Тома Вейтса, дослівне відтворення довгого сходження у Царство тіней з балету "Баядерка" Мінкуса-Петіпа усіх дійових осіб вистави не залежно від віку і статі у класичних балетних пачках; читання-мітинг славнозвісного Емського Указу (1876 р.) найстарішими актрисами (вони ж відьми, фурії й вершниці Апокаліпсису).
Нарешті, сцена-цитата – фото захисника Маріуполя і фотографа Дмитра Козацького, яка буквально збирає в собі всі сенси: п’єси, мотивації її написання Кропивницьким і постановки Лавренчуком, зерно ролі головного героя Юрка (актор Микита Капелюшний), меседжі режисера і театру – зовнішньому світу.
"Перед волею" – це продирання крізь трагічні події останніх кількох століть до самого поняття "воля".
Попри трохи втрачений темпоритм, обсяги безкупюрного тексту, що важко сприймається в наш спресований час, шорсткість у розумінні й відтворенні образів деякими акторами, – вистава підсвітила особливості і переваги трупи. Змусила заговорити про "Театр корифеїв" не тільки в розрізі сумнозвісних судових скандалів, а й у контексті резонансної мистецької події, за якою стоїть певна стратегія.
"Корифеї серед нас"
Що далі? За словами Лавренчука, в театрі Кропивницького запускається принцип концепцій сезонів: кожен буде присвячений окремій тематиці. Найближча – "повернення Корифеїв". Це буде не лише класичне розуміння роботи з корифеями in literature, але й напрямок "корифеї серед нас".
"Мені хочеться зробити, або побачити повний вихід з тієї радянської парадигми українського театру: зробити Кропивницького так, як можна було б зробити Шекспіра, чи того самого Орвела. Але усвідомлюю момент, що підхід до розвитку сучасної культурної інституції, якою мав би стати Театр корифеїв, – вимагає крос-секторального підходу. Не достатньо просто поставити виставу. Або навіть недостатньо поставити хорошу виставу. І точно не має значення – це Шекспір, Орвелл чи Кропивницький", – каже Євген Лавренчук.
Далі Лавренчук пояснює: "Прем’єра – не фінал проєкту: він має розгортатися. Зокрема, ми спеціально записали інтерв’ю з провідними філософами сучасності і будемо ці тексти включати так чи інакше в проєкт. Також він має сенс, коли ми покажемо його в інших містах України. Для цього вже ведемо перемовини про показ вистави у Києві. Потім вистава має бути вивезена на гастролі за кордон, й, звісно, стати у поточний репертуар театру. Оце я називаю капсулою".
Євген розповідає, що вже записали теоретика літератури і професора Стендфордського університету Ганса Ульриха Ґумбрехта, американську теоретикиню гендеру Джудіт Батлер, історика Тімоті Снайдера та інших.
Для удосколналення роботи команди Театру корифеїв, Євген планує зміни штатного розкладу, створення нових вакансій і відділів: грантовий, міжнародний, освіти, а також відділ роботи з інклюзивними проєктами.
Отже, "Перед волею" – не лише прем’єра, а й прощання з визначенням "провінційний театр". Передумова до активного руху. І чим більше таких реперних точок буде з’являтися на театральній мапі України, тим більше приводів говорити про сучасний контекст українського театру та про його європейський вектор розвитку.
