Як гламурний і перенасичений колоніальним мистецтвом світ опери реагує на війну в Європі

Традиційна конференція лідерів та менеджерів оперного мистецтва, що проводить мережа Opera Europa відбувалася цього разу з 11 до 14 квітня у Відні. Гостей приймали відразу три провідних оперних театри міста: Wiener Staatsoper, MusikTheatr an der Wien та Volksoper.

Тішить, що Україна була представлена цього разу широкою делегацією, а саме командою Open Opera Ukraine у складі Галини Григоренко, Ганни Гадецької, Наталії Хмілевської та Олександра Островського; Львівська національна опера була представлена її лідером Василем Вовкуном, Андрієм Сітарським та Остапом Громишем; Харківській Національний театр опери та балету - Ігорем Тулузовим, Антоніною Радієвською, Дмитром Васильєвим та Михайлом Захаровим; Київська оперета – Оленою Цибою. Також, у якості нових членів мережі Opera Europa, Україну представляла формація Opera Bridge Ukraine в особах Олени Савчук та Олени Саприкіної. Ваш покірний слуга представляв самого себе.

Традиційно Opera Europa обирає для кожної конференції своє окреме гасло, що окреслює проблематику та тему, цього разу це були "Авдиторії".

Сучасний оперний менеджмент, як і актуальне мистецтво загалом, хоче бути людяноорієнтованим та суб’єктноорієнтованим, знати свою авдиторію та портрет свого споживача, хоче сталости та тяглости взаємовідносин з ним, глядачем, користуючись терміном Карла Сьюелла, мати "клієнтів на все життя". Ось тільки під словом "життя", як з’ясувалося, представники різних країн розуміють далеко не одне й те саме…

Часто на дискусійних панелях лунало словосполучення "економічна криза", хтось навіть спромігся вербалізувати продовження – "...що спровокована війною в Україні", але ніхто не наважився назвати першопричину "економічної" (а, насправді – глобальної, людської) кризи.

Медична термінолоґія розрізняє два поняття: симптом та етіолоґія. Симптом – там де болить, етіолоґія – першопричина виникнення хвороби. Працювати з болючим симптомом – марна справа: при його знеболенні створюється лише тимчасова ілюзія полегшення, адже джерело проблеми продовжує свою чорну справу. Але достатньо діагностувати етіолоґію та провести терапевтичні, а, при необхідности, й хірургічні заходи, як вирішиться проблема і з самою етіологією, і з болючим симптомом.

Україна – симтом на тілі відносно здорової Європи, Росія – етіологія. І логічним питанням мало би стати не "що нам робити з Україною", а "як найрадикальнішим, хірургічним чином обрізати Росію від всіх культурних (бо ж конференція – оперна) процесів".

Непричком сказавши, маємо віддати належне: з моменту повномасштабного вторгнення мережа Opera Europa виключила всіх представників країни-аґресора, як юридичних (оперні театри), так і фізичних. Жодного представника терористичної РФ серед 460 учасників не було і цього разу. Дуже було комфортно не обирати відповідних місць під час дискусій та візаві на кава-брейках та прийомах! Хочу подякувати за таку безкомпромісну позицію очільниці мережі – Карен Стоун і всій її команді.

Разом з тим маємо визнати: більшість керівників оперних театрів Європи мають надто помірковану та надто обережну позицію щодо кенселінґу російського репертуару та російських виконавців.

Чому?

Опера – іпмперське мистецтво a priori. Вона завжди була мистецтвом великих монархів, великих імператорів та великих комуністів. Вона вимагає великого фінансування. Вона вимагає першокласних оркестрів, виконавців та творців. Зі зміною часів, імперський код опери не змінився. Сьогоднішня гламурність опери – фантик, в який загортає її сучасний арт-ринок і вона, опера, у всі часи буде нести собою цей імперський код і цілком та повністю конституціюватися, регулюватися та окреслюватися Державою. Спроби опери бути актуальною відносно політичних ситуацій в світі – лише священні присідання. Спроби її політичної актуалізації свідчать про безсилля імперської сутности опери і неможливости триматися цінностей високого мистецтва і разом з тим – відповідати кон’юктурі арт-ринку. Можливо, варто змиритися з тим, що опера – не така рухлива, як драматичний чи постдраматичний театр або соцмережі чи ЗМІ, що негайно та миттєво реагують на зміни у світі та на всілякі турбулентности.

Нормальна європейська логіка говорить: неможливо зробити політично актуальним віденський собор Святого Стефана чи ту саму картину Вермеєра, що висить у музеї Відня. Їх можливо тільки заліпити актуальними афішками чи гаслами, що непристойно.

Нормальна цивілізована логіка говорить: той заряд та потенціал, що закладений класикою, орієнтований не на політику і не на війну, він орієнтований на людяність. Імперськість опери робить її виключно елітарною. Намагатися через кенселінг одного репертуару чи виконавців і обрання пріоритету просування іншого – не змінить сутности опери.

Нормальна західна свідомість пам’ятає: опера кланова. На порожньому місці нічого не виникне. Оперне мистецтво передбачає естафету поколінь і трагедією великого мистецтва є втрата наступності. Італійська традиція, німецька чи французька – це лінії шкіл, які помирають, коли перериваються. Для того достатньо всього-навсього одного покоління. Теми опер (оперні лібрето) можуть бути актуальними та проактивними, але і це не впливає на сутність опери.

Все це є непохитними стейтментами майже всіх лідерів світових оперних домів, в т.ч. й учасників та учасниць Конференції Opera Europa.

Інтенданти оперних театрів Європи ще до кінця не усвідомили сутности та наслідків культурної експансії зі сторони Росії. Протягом кількох століть ця держава влаштовувала знищення цілих народів та поглинала країни, займалася геноцидами та репресіями, але лейблом її й до сих пір залишається опера та балет – максимально непобутові види мистецтва, що слугували та продовжують слугувати виправдовуванням всього вищесказаного, саме завдяки неможливости вписання в них політичного меседжу.

"Це ненормально, коли через злочинні дії політиків мають скасовуватись Чайковський чи Пушкін" – стверджують лідери оперних театрів Європи.

І увесь цинічно продуманий та свідомий план російської політики саме й будується на цій логіці. Ця логіка абсолютна вірна: так, це ненормально!

Але також ненормальним є те, що у небі над європейською країною летить щоденно десятки ракет, метою яких є вбивство людей – дітей, жінок, чоловіків. Цей перекос нормальности, який вчинила Росія, не може супроводжуватися прийнятою поколіннями європейців культурною нормальністю. Як казав персонаж п'єси Гомбровича – "я – нормальний, але не можу бути до кінця нормальним, коли хтось інший є анормальним".

Сьогоднішня нормальність перебита Росією, як у блендері.

Європейські культурні лідери ще не збагнули, що вся політична пропаганда Росії (не тільки внутрішня, але і зовнішня) побудована на небезпечній підміні понять – комплексами. Тому що тільки на рівні комплексів одержимість невиліковна. Одержимість сліпою ненавистю (Вони) та сліпою любов’ю (Ми).

Чого може боятися захід насправді?

Якщо вірити великому віденцю (я все тут говорю в контексті Відня, помітили?) Фройду та його послідовникам, що головною причиною депресії є втрата улюбленого об’єкту, то в результаті російської війни в Україні

Жителі цивілізованого західного світу ризикують втратити дуже важливий для них об’єкт – затишну та звичну довоєнну Європу. І весь їх страх – не в економічних турбулентностях чи викликах, а навпаки – в статиці теплої ванни стаґнації, в неминучій, демотивуючій депресії.

А що ж варто робити нам?

Не варто вимагати від генеральних менеджерів та інтендантів європейських оперних театрів щомиті бути з Україною та вести нашу політику при формуванні репертуарів чи підписанні (добре, що все меньше того) контрактів з представниками країни-агресора, це їх рано чи пізно втомить. Варто, на мій погляд – робити своє, самим чітко триматися визначених ще у лютому-березні 2022 року політик, які блискуче сформулював Український Інститут та безкомпромісність яких підхопив наш Мінкульт.

Варто пам’ятати, що не існує "мистецтва загалом", існують тільки конкретні імена майстрів, геніальних особистостей, творчістю яких і оцінюється та розуміється те, що називається високим національним мистецтвом, у нашому випадку – українським мистецтвом.

Є конкретні ініціативі формації Opera Bridge Ukraine, що взялася за оцифровку та редакцію українських оперних шедеврів, партитури яких ніколи не були видані; варто пишатися та підтримувати невтомну роботу Open Opera Ukraine, що реанімують та популяризують через виконання не тільки загублені українські твори партесного співу, але й роблять інтеграційні освітні проєкти, наприклад, їх аматорський хор БАХ, а також є бодай не єдиними, хто виконує в нас бароковий оперний репертуар; пошани варта й репертуарна політика Василя Вовкуна у Львівській опері, де з’явився балет "Тіні забутих предків", а до того – твори Станковича та Бортнянського. Не можу окремо не виділити вдалі ініціятиви Галини Григоренко, що як очільниця Держмистецтв, а потім, у якости заступниці міністра культури реалізувала для промоції українського оперного мистецтва у світі.

Хоча й не були на Конференції присутні предстаники формації Opera Aperta, але не можу окремим рядком не сказати й про них. Бодай найпотужніший антиколоніальний меседж в сучасній українській опері належить саме їм. І світ чує найкраще саме їх, незалежну формацію, що, погодьтеся, має поставити питання раціональности розподілу державного бюджету серед напівсплячих національних оперних театрів, які ігнорують і подібні надважливі заходи як конференція Opera Europa, так і запити на продвинутий та актуальний продукт внутрішнім, українським реципієнтом.

Я не вірю в широке розуміння наших проблем лідерами європейських культурних інституцій, якими є в т.ч. й оперні театри. Поки вони, хоч частково, не стали проблемами їхніми, вони залишатимуться суто нашими. Вірю, що варто вчитися та пробувати запаковувати наші меседжі, цінности та

розуміння таким чином, щоб вони були зрозумілими та вигідними для наших європейських партнерів. Вірю в можливість такого підходу та вірю в єдиний формат партнерства: взаємовигідний win-win.

До перемоги!