Париж чи Пациків? Як Юрій Шевельов руйнував "Карфаген української провінційності" у центрі Європи
11 вересня "Українська історія: глобальна ініціатива" оприлюднила імена майже сотні дослідників з усього світу. Впродовж наступних трьох років ці науковці досліджуватимуть довготривалу історію України. "Ідея полягає в тому, щоб шукати правду про те, хто такі українці, правду про ці землі, правду про відносини між цими землями і їх людьми, іншими землями та іншими народами", — окреслив роботу ініціативи її керівник Тімоті Снайдер.
Професор Єльського університету і автор кількох англомовних книжок про нашу історію відвідав Україну, щоб презентувати свій проєкт. І разом із підтримкою одних, наразився на друге коло критики інших. Критики удосконалили свої старі аргументи, тож, щоб їх не повторювати, УП.Культура вирішила звернутись до уроків історії.
Спеціально для нас професорка і літературознавиця Тамара Гундорова написала про Юрія Шевельова і його спробу глобалізувати українську культуру, яка викликала неоднозначні оцінки в інтелектуальних колах у таборах для переміщених осіб у повоєнній Європі. Пише вона і про його велике застереження щодо загроз, які несе деколонізації української культури провінціалізм.
Стежте за поступом української культури в Telegram i WhatsApp!
Мабуть не помилюся, коли скажу, що сьогодні Україна опинилася в центрі глобального світу – і не лише у його новинах, але і в дискусіях про його майбутнє. Це тим більш цікаво, що звичайно Україна вважалася периферією західної цивілізаційної сфери.
Такою вона виступає в західних уявленнях упродовж нового часу і такою вона часто уявлялася самим українцям. Модернізаційні і цивілізаційні виклики, які зустрічала Україна останні століття, пов’язані з боротьбою проти провінційності і провінціалізації – і не лише щодо ближніх імперій, але і за право належати до Європи, бути Європою, бути з Європою.
З часів Римської імперії провінція і центр є взаємозалежними, хоча їх розділяє величезна дистанція в плані можливостей, доступу до влади і вигод. В нові часи провінція асоціюється з "іншим" – відсталим, маргінальним, диким; знання і культура розповсюджуються в одному напрямку – з центру на периферію. Однак роль провінцій-міст по іншому проявилася у Європі у період Ренесансу, коли вони стали каталізаторами епохи відродження, володіючи автономією та розвиваючи торгівлю, комерцію і культурну конкуренцію.
Цю творчу роль провінції бачив Микола Хвильовий, який на початку 20 століття розглядав Україну як основу "азіатського ренесансу" – провінцію на межі Окциденту (Заходу) і Орієнту (Сходу), спроможну принести нову життєву силу і відродити Європу в часи її "занепаду".
Про те, що "Карфагена української провінційності" має бути зруйнованою, в середині 20 століття багато говорив і Юрій Шевельов. Ця теза стала одним зі слоганів Революції гідності, котра мала виразні євроцентричні орієнтири.
Як українці намагалися змінити уявлення про власну провінційність після ІІ Світової війни, а також про їхні спроби деколонізувати і провінціалізувати Європу – про це я і хочу поговорити сьогодні.
Свої спогади з життя у ДіПі Улас Самчук письменник і один з борців за незалежність України, так пише про пошуки нової вітчизни в повоєнній Європі 40-х років: "залишили Герсфельд на Гессенщині погожого серпня дев’ятого, о годині пів шостої передвечора. Того самого дня в Японії на місто Наґасакі скинуто другу атомову бомбу. Кінець Другої світової війни і початок нашої плянети таборів ДіПі, тобто Displaced Persons, по нашому, позбавлених місця осіб".
Нова земля виявляється в самому центрі Європи, тож він говорить далі про те, як "на території Европи Заходу таборує Україна Сходу".
Нову емігрантську історію Самчук синхронізує з ядерною епохою – атомним бомбардуванням Нагасакі. У цьому є велика частка істини – саме у повоєнний час розпочинається нова глобальна історія разом з епохою нуклеарних загроз.
Тоді ж розпочинається і нова українська ера, пов’язана з інтенсивними міграціями та пошуками свого місця в Європі, котра триває до сьогодні. Юрій Шевельов, один з інтелектуальних лідерів покоління ДіПі, благословив цей початок досить чітко у 1948 році:
"(…) хай будуть благословенні ті, хто хоче покласти край мертвоті українського старозавітного хутора, перенесеного порядком утікання від свого часу і компенсування часу простором до центру Центральної Европи". Як бачимо, основну ідею цієї епохи він пов’язує з кризою т.зв українського "хутора" та глобальною міграцією.Юрій Шевельов
Нинішня російсько-українська війна і нова еміграційна хвиля українців на захід змушують згадати про повоєнну еміграцію у Німеччині та Австрії в 1945-48 рр. Маю на увазі передусім українців, які опинилися в центрі Європи у таборах для переміщених осіб і які шукали свого місця в новому західному світі.
Йдеться зрештою не лише про виживання, але і про картину майбутнього світу, в якому іммігранти, зокрема українці, могли б знайти свій дім і своє місце, справедливо претендуючи на нього у повоєнному світі, охопленому грандіозними трансформаціями.
Важливою постаттю покоління ДіПі стає Юрій Шевельов – один з лідерів повоєнної еміграції та один з організаторів і творців Мистецького українського руху (МУР) – потужного національно-мистецького руху, сформованого в цей час. Серед своїх основних ідей Шевельов пізніше назвав тему провінції однією з провідних в його есеїстиці мурівського періоду.
Саме Шевельов і його харківське коло актуалізували у середині ХХ століття в центрі Європи хвильовістський варіант національного відродження, пристосувавши його до повоєнної доби антиколоніальних рухів.
При цьому вони засвідчували вичерпаність донцовського типу націоналізму, сформованого в міжвоєнний період і заснованого на ідеях імперіалізму, тоталітаризму і волюнтаризму.
Протягом усього ХХ століття Європа була об'єктом бажань і культурним ідеалом для багатьох українських інтелектуалів. Однак після Другої світової війни ситуація в Європі кардинально змінилася: змінилася карта Європи, змінилися кордони та ідентичності.
Тут, у центрі Європи, у 1945-50 рр. перебуває понад 200 000 українців, які залишилися в західних зонах Німеччини після другої світової війни. "Від 30 до 40 відсотків з них були біженцями, які покинули свою батьківщину через страх перед радянською владою", – зауважує дослідник Ян-Хіннерк Антонс.
Важко назвати спільноту в таборах ДіПі гомогенною – вона представляла людей різних політичних уподобань, ідеологічних поглядів, різних націй, соціальних станів і класів, різних смаків та цінностей. Політичне розшарування було досить значним, хоча дослідники загально виділяють два табори – бандерівський і антибандерівський.
Серед представників ДіПі були представники східної і західної України, ті, хто залишив радянську Україну через політичні репресії та був активним учасником культурного життя в 1920-х в радянській Україні. І ті, хто був політично активним у націоналістичному русі на Західній Україні та був учасником ОУН-УПА.
Різноманітними були і культурні групи переселенців у таборах ДіПі, які відображали міжвоєнну культурну ситуацію в Україні. Були тут і "неохвильовисти" (Шевельов, Лавріненко і Костюк), і "модерністи" (Косач, Костецький), і неокласики (Петров, Орест, Державин)", і інші.
Існувала також велика група вісниківців, тобто тих, хто належав до партії Дмитра Донцова і поділяв думку лідера, що "МУР пропаґує большевизм і москвофільство, а вісниківство — єдине, що цьому протистоїть".
Мистецький український рух (МУР) є чи не найцікавішим феноменом в історії ДіПі. Його створює група митців в таборах для переміщених осіб для виконання особливої місії: розбудови сучасної європейської моделі української культури як "великої літератури".
"Велика література" як декларувалося, має "мистецькими засобами творити синтетичний образ України, її духовости в минулому, тепер і завтра". А також "у високомистецькій, досконалій формі служити своєму народові і тим самим завоювати собі голос та авторитет у світовому мистецтві".
Групу колишніх харків’ян, які були пов’язані з 1920-ми, в цих колах ще називали радянофільською та "азіатами", натякаючи на їхнє підрадянське минуле та ідеї "азіатського ренесансу" Миколи Хвильового, які вони підтримували.
Культ Хвильового як лідера покоління 1920-х створюється в повоєнний час в таборах ДіПі за участю колишніх учасників "червоного ренесансу", які опинилися на еміграції і почали активно розбудовувати нову національно-культурну філософію, альтернативну до радянської. Ключовими постатями стають Юрій Лавріненко, Григорій Костюк і Юрій Шевельов.
Свою роль відіграє і театр Гірняка, який ставить твори Хвильового (зокрема "Я (романтика") і продовжує традиції Леся Курбаса. Тут в таборах народжується також задум Юрія Лавріненка написати історію 1920-х і тут він дає всім відомому явищу назву: "Розстріляне відродження".
В ДіПі таборах Хвильового видають, ставлять у театрі і гостро критикують, розділяючись на два непримиренні табори.
Дебати між противниками були досить гострими, говорять навіть про розправи і вбивства. І видання, і окремі люди часто мали протилежні погляди і були досить різкими.
Так Дмитро Донцов до прикладу твердив, що Юрій Косач "заражений большевизмом". А Лавріненко, зі свого боку, закликав Шевельова виступити публічно і зробити "капітальний розрахунок з Донцовим і галицьким націоналізмом".
Донцов і його послідовники всіляко критикували Шевельова як головного ідеолога МУРу. Побоюючись і певною мірою ховаючи від них своє авторське я, Шевельов у листі до Юрія Лавріненка навіть зізнається, що свої політичні статті надалі публікуватиме під псевдонімом "Гр.Шевчук".
В післявоєнних таборах ДіПі відбуваються активні політичні і культурні дискусії. Тут формується третє – після 1920-х і міжвоєнного празького періоду – культурне відродження. Однією з центральних стає дискусія про провінційність, яку широко розгорнув Шевельов. Він зауважував, що "в еміґрацію ми вийшли (…)з Каїновою печаттю провінційщини". При цьому опорною тезою для нього служать ідеї Хвильового.
У своїх памфлетах і концепції "азіатського ренесансу" Хвильовий апелював до провінції як агента розбудови нового європейського Ренесансу, що має прийти з Євразії, зокрема і з України.
Шевельов виступає з низкою дискусійних статей, які вписують українське питання в загальну дискусію про кризу повоєнної Європи і стають частиною концепції українського окциденталізму – уявлення про Європу з боку так званого "іншого".
"Криза" повоєнної Європи і поява нових геополітичних центрів – США і Росії – широко обговорюється в цей час серед західних політиків і філософів. "Криза" європейської ідентичності стає однією головною темою міжнародної конференції в Женеві "Європейський розум" у 1946 році. В ній беруть участь Альбер Камю, Георг Лукач, Карл Барт, Карл Ясперс та інші.
"Сьогодні центр тяжіння західного людства переміщається з Європи на широкі рівнини Америки та Азії", – сказав Ясперс на цій конференції.
В цій ситуації українські інтелектуали намагаються включитися в аналіз "духовної ситуації доби", як визначають її західні філософи. Й актуалізувати український досвід 1920-х, спробувати привнести український досвід в нову концепцію Європи.
Зрештою, нова фаза "кризи Європи" була пов'язана не лише з болісним досвідом другої світової війни, але і з процесами деколонізації та розпадом старих імперій. А також із критикою ідеї європоцентризму з боку новопосталих постколоніальних держав. Ця ситуація внесла нові географічні та епістемологічні чинники в дебати про європоцентризм у післявоєнний період, і гріх було не скористатися ними.
У 1948 році Шевельов під псевдо "Юрій Шерех" публікує брошуру "Думки проти течії", основними в якій є два есеї – "Донцов ховає Донцова" та "Над озером. Баварія. Триптих про добу, про мистецтво, про провінційність, про призначення України, про голуби і інші речі".
Головними темами у ній є критика Донцова та інтегрального націоналізму і теза про автоматизовану функціональність як ознаку сучасного західного типу свідомості, яку він запозичає у Ясперса. Аналогом функціональної людини Шевельов вважає тоталітарну людину радянського зразка.
"Як подолати функційність доби? Чи принесуть визволення собі й людству молоді народи? А український народ?" – ці питання Шерех-Шевельов не перестає ставити собі.
Вітальні сили свого часу Хвильовий також бачив в Україні, яку трактував як східну республіку комун, звідки азіатські конкістадори мали принести в Європу нове відродження. Шевельов однак дещо стишує цей месіанізм. Він також говорить, що аби це сталося, треба перебороти українську провінційність і хуторянство, що плекалися багатьма роками.
Отож, він закликає "вийти за межі нашої провінційности", а саме: "пробити панцер самозамкнености, яким ми мусіли колись відгородитися від світу, щоб ствердити себе, але який тепер мусимо скинути з себе, як змія, виростаючи, лиснаву шкуру на весні".
Врешті, щоб мати силу змінити Європу, Шевельов приходить висновку, що "Картаґена нашої провінційности мусить бути зруйнована. Або ми знайдемо свій ритм у нашу функційну добу, або нас не стане".
Відкидаючи євроцентризм колишніх імперій, з одного боку, та євразійство більшовицької Росії, з другого боку, Шевельов формулює тезу про те, що на зміну старому центру приходять нові, і Україна може також стати таким новим центром, не перестаючи бути провінцією.
Шевельов відкидає євроцентризм і змінює уявлення про центр та провінцію: Україна не може знищити умовний "центр" чи так звану Столицю світу, але може змінити саму оптику і деконструювати геокультурні опозиції. Провінція має не лише свою слабість, але і силу.
Так народжується у Шевельова своєрідна ідея "провінціалізації" Європи, яка сьогодні нагадує нам, що на початку двадцять першого століття з подачі критиків – вихідців з постколоніального світу – ця ідея стане однією з центральних для деколоніальної теорії.
Для того, щоб трансформувати українську провінційність, обмежену хуторянством, етнографізмом та індивідуалізмом, і сформувати нову ментальність, треба прищепити собі надімперськість. Уявити себе самодостатньою, нехай і провінцією, але рівною центру, так само як це роблять нововизволені колонії.
Адже "(…) коли занепадають старі центри, їм на зміну з новими національними цінностями приходять периферії, які стають новими центрами", – твердив Шевельов, опонуючи євроцентризму і вказуючи на Україну, як на нову силу на прикордонні між Європою і Азією.
Шевельов говорить про повоєнну Європу, про зруйнований Мюнхен, про голубів і повій на його вокзалі, згадує Ясперса, який сидить у себе в селі, говорить про також про острівець українства – пластовий табір над озером у Баварії і хлопців-пластунів із забутого Богом українського Пацикова, які співають сентиментальні українські пісні в центрі Європи. Він розгортає всі ці асоціації, щоб зрозуміти, що є тут "центром" і що "провінцією".
"Париж чи Пациків?" – так формулює Шерех своє питання, зіставляючи Париж як столицю світу, якою він був у міжвоєнні часи, та Пациків – невеличке мальовниче село біля Калуша на теперішній Івано-Франківщині.
При цьому він насправді зіставляє два уявлення про провінцію – традиційне типу "провінція — все те, що не є Столицею світу" та нове, деконструктивне, що означає: "провінція — не географія, а психологія. Не територія, а душа". Цілком логічно він апелює до Хвильового та його багатогранного розуміння "Європи" як "психологічної категорії".
Хвильовий допитувався: "Ви питаєте, яка Європа?" І відповідав: "Беріть, яку хочете: минулу чи сучасну, буржуазну чи пролетарську, вічну чи мінливу... Європа – це європейський інтелігент у найкращому розумінні цього слова". Саме подібним чином трактована "провінція" як "психологічна категорія" може служити інструментом самоідентифікації, не без пафосу твердить Шерех.
"Тут шанс Києва", – твердить Шерех. "Хвильовий знав це, коли висував український варіянт евразійства. Він називав його азіатським ренесансом. Москва впаде. Вона вже падає. Її заступить той, хто достатньо схоче і достатньо зможе бути столицею. Хто буде духово самостійний і самостверджений: в русі, в чині, навіть в помислі. Спочатку і передусім у помислі. В ідеї".
В центрі Європи в таборах ДіПі, пише Шевельов, зійшлися "поруч Париж і Пациків — столиця світу і галицька діра — що це: знак високої синтези — чи символ безодні суперечности між несполучним?".
При цьому Шевельов вдається до різкої критики провінційності, яку уособлює повоєнна українська еміграція в центрі Європи, котра мріє, що прийде черговий "визволитель" і вона "повернеться в свою малоросійську Аркадію і їстиме під дзюркотання струмочків вареники, що тонуть у салі".
Він називає симптоми цієї провінційності: невписаність у час і відокремленість від світу, замикання на етнографізмі і "в колі старих і застарілих проблем — про гетьманську державу 1918 p., про неокласиків, про Европу і ми", про вузькість дискусій у замкненому колі "Драгоманов — Хвильовий — Донцов — Липинський".
Його ідея – навпаки – шукати відповіді на потреби часу, бути активними, жити в сучасності, а не в минувшині і не на відрізаному від світу хуторі. Але для цього не треба тікати в Париж, чи руйнувати Пациків. Щоб Карфаген української провінційності впав, не варто і "руйнувати Париж і підтримувати Пациків" – це все однаково смішно і однаково провінційно.
Протестуючи проти замкнутості України як "острова" і відрубності типу "свій до свого по своє", він хоче бачити Україну "осередком двох материків", що і забезпечило б їй силу.
"Українство ввесь час — прекраснодушне і замріяне, воно ввесь час стоїть поза своєю добою. Іноді воно пишається цим, частіше — не здає собі з того справи. А то робиться страшно вольовим, страшно активним, мало не звірячим, але це виглядає дуже мило й трохи смішно. Тому наш европеїзм завжди відстає від Европи найменше на яких 30 років і наздогнати її не зможе, як прудконогий Ахілл в уяві Зенона Елеата не може наздогнати черепахи", – цей діагноз українській ментальності ставить Шевельов в середині двадцятого століття.
Однак він бачить шанс України в тому, "що вона при битій дорозі", що вона "і Европа і Азія", що "наша культура вбирала елементи з обох сторін світу", що "було багато орієнтальних впливів і зв'язків", і їх треба виділити, вивчити, випнути.
Адже "зневагу до монголів, семітів і фінів ми позичили з Москви". Такий вердикт українській провінційності виносить Шерех, з одного боку, опонуючи донцовському волюнтаризму, а з іншого дещо наслідуючи його.
Свої ідеї, зрештою, він передає і нам, хоча після кінця діпівської ери. Він переїздить до США і знаходить інше поле для прикладення своїх сил і енергії – як мовознавець, професор і есеїст. Багато зі своїх політологічних статей 1946-48 років він навіть не передруковує пізніше. Але це не применшує роль його ідей і дебатів про провінційність, нову Європу і місце в ній України.
В сучасних дискусіях, обговорюючи долю України в теперішньому світі і можливу участь України в Євросоюзі, нам важливо знати думки й позиції не найгірших наших інтелектуалів з минулого століття. Вони прагнули вирішити ці ж самі питання, що і ми більш ніж сімдесят років тому. І нехай ми можемо сперечатися з ними, не погоджуватися та критикувати помилки, але важко не погодитися з тим, що їхні ідеї примножують банк знань, який особливо потрібен нам сьогодні, на черговому перехресті нової глобальної епохи.
